Ім'я рози - Эко Умберто (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .TXT) 📗

«Нема нікого? Я так і думав. Через двері він не міг вийти. Він не чкурнув часом у коридор, що веде до оссарію?»

«Ні, він вийшов звідси, але не знаю як!»

«Я казав тобі, тут є інші виходи, і шукати їх марно. Можливо, наш гість саме виринає десь далеко. І з ним мої лінзи».

«Ваші лінзи?»

«Авжеж. Наш приятель не зміг забрати у мене аркуш, але виявився бистрим на розум і, пробігаючи, прихопив зі стола мої лінзи».

«Навіщо?»

«Тому що він не дурень. Він чув, що я говорив про ці нотатки, зрозумів, що вони важливі, подумав, що без лінз я не зможу розгадати їх, і добре знає, що я не наважусь нікому їх показати. І справді, тепер це так, ніби у мене цього аркуша нема».

«Але звідкіля він знав про ваші лінзи?»

«Облиш, крім того, що ми говорили про них вчора з майстром-склярем, нині в скрипторії я почепив їх, шукаючи між Венанцієвими паперами. Отже, чимало людей знали наскільки цінним є цей предмет. Та й справді, я, може й зміг би читати звичайний рукопис, але не це, — він знову розгорнув таємничий пергамен, — де частина, написана грекою, надто дрібна, а верхня частина надто нечітка…»

Він показав мені таємничі письмена, які наче дивом з'явилися від тепла свічки: «Венанцій хотів приховати важливу таємницю і вжив особливе чорнило, яке ніби не залишає сліду, але при нагріванні проявляється. Або ж використав лимонний сік. Але оскільки я не знаю, яку речовину він вжив, і знаки можуть знову зникнути, мерщій, у тебе ж добрі очі, перепиши їх якомога точніше і, може, трохи більшим розміром». Я так і зробив, не відаючи, що переписую. То була низка з чотирьох чи п'яти воістину відьомських рядків, і зараз я відтворюю найперші знаки, щоб дати читальникові уявлення про загадку, яку ми мали перед очима:

Коли я скінчив переписувати, Вільям почав це розглядати, на жаль, без лінз, тримаючи мою табличку на великій відстані від носа. «Це, безперечно, таємна абетка, яку треба буде розгадати, — мовив він. — Знаки накреслені погано, і ти, можливо, переписав їх ще гірше, але це, безперечно, зодіакальна абетка. Бачиш? У першому рядку маємо… — Він ще далі відсунув аркуш від себе і примружив очі, натужно зосереджуючись: — Стрілець, Сонце, Меркурій, Скорпіон…»

«І що це значить?»

«Якби Венанцій був простаком, він би використав поширенішу зодіакальну абетку: Адорівнює Сонцю, Вдорівнює Юпітеру… Перший рядок тоді читався б… спробуй записати: RAІQASVL… — Він спинився. — Ні, це нічого не означає, простаком Венанцій не був. Він перегрупував абетку за іншим ключем. Мені треба буде його відгадати».

«Це можливо?» — спитав я захоплено.

«Так, якщо трохи щось знати про мудрість арабів. Найкращі трактати з криптографії написали мудреці невірних, і в Оксфорді мені читали деякі з них. Бекон мав рацію, коли казав, що здобуття знань вимагає володіння мовами. Абу Бакр Ахмад бен Алі бен Вашійя ан-Набаті століття тому написав Книгу про шалене бажання побожного дізнатись про загадки давніх письмен і виклав чимало правил складання і розгадування таємничих абеток, потрібних не лише для магічних практик, а й для листування між військами чи між королем та його посланцями. Я бачив ще інші арабські книги, де описано цілий ряд вельми мудрованих прийомів. Ти можеш, приміром, замінити одну літеру іншою, можеш писати слова навспак, можеш переставити літери у зворотний порядок, беручи їх спочатку через одну, і потім решту, а можеш, як оце тут, замінити літери знаками зодіаку, призначити їм числове значення, а тоді за іншою абеткою перемінити числа на інші літери…»

«А котрий з цих прийомів використав Венанцій?»

«Треба випробувати їх усі, і ще багато інших. Та перше, що треба зробити, коли розгадуєш послання, це здогадатись, що воно означає».

«Але тоді більш нема потреби його розгадувати!» — засміявся я.

«Не в цім сенсі. Слід сформулювати гіпотези про те, якими можуть бути перші слова послання, а тоді перевірити, чи правило, яке з цього випливає, справедливе для решти напису. Приміром, тут Венанцій, безперечно, занотував ключ, який допомагає проникнути у finis Africae. Якщо припустити, що послання говорить саме про це, я раптом починаю вловлювати ритм… Спробуй-но роздивитись перші три слова, та не зважай на літери, а лиш на кількість знаків… IIIIIIII IIIII IIIIIII…А тепер спробуй розділити їх на склади, щонайменше по два знаки в кожному і вимовити вголос: та-та-та, та-та, та-та-та… Тобі нічого не спадає на гадку?»

«Нічого».

«А мені спадає. Secretum finis Africae [139]… А якщо так, тоді останнє слово має мати однакові першу і шосту літери, і так воно справді є, ось тут двічі символ Землі. І перша літера першого слова, S, повинна бути такою ж, як і остання літера другого слова: і дійсно, ось тут повторюється знак Діви. Можливо, ми на добрій дорозі. Але то може бути просто лиш низка збігів. Треба знайти правило відповідності…»

«Де його знайти?»

«В голові. Вигадати його. А тоді перевірити, чи воно слушне. Але одна спроба, потім друга — і ця гра спроможна забрати мені цілий день. Та не більше — запам'ятай — нема бо таких таємних письмен, яких не можна було б розшифрувати, маючи дещицю терплячості. Але тепер ми надто забарились тут, а нам же треба побувати в бібліотеці. Тим паче, що без лінз я ніколи не прочитаю другої частини послання, а ти мені в цьому не допоможеш, бо знаки ці для твоїх очей…»

«Graecum est, non legitur» [140], - закінчив я, принижений.

«Отож-бо, бачиш, Бекон мав рацію. Учись! Та не варто журитися. Сховаймо пергамен і твої нотатки й ходімо в бібліотеку. Бо нині навіть десять пекельних полчищ не зможуть нас затримати».

Я перехрестився. «Але хто ж то міг бути тут перед нами? Бенцій?»

«Бенцій палав бажанням дізнатись, що ж там криється між Венанцієвими паперами, але мені не схоже, що він схильний грати з нами в такі лукаві ігри. Фактично він запропонував нам співпрацю, зрештою, як на мене, йому б забракло сміливості пробратися вночі у Вежу».

«Тоді Беренґарій? Чи Малахія?»

«Беренґарієві, гадаю, стало б духу щось таке зробити. Він, зрештою, теж відповідає за бібліотеку, його гризе сумління, що він зрадив якусь таємницю, і, подумавши, що Венанцій забрав звідти якусь книгу, хотів покласти її на місце. Піднятися нагору йому не вдалося, тепер він саме ховає цей том в якомусь місці, і коли він спробує повернути його на місце, ми, з Божою поміччю, зможемо схопити його на гарячому».

«Але то міг бути й Малахія, який мав ті ж мотиви».

«Я б сказав, ні. Малахія мав удосталь часу, щоб понишпорити у Венанцієвому столі, коли він зостався тут сам, щоб замкнути Вежу. Я це чудово знав, але не було способу цьому запобігти. Тепер ми знаємо, що цього він не робив. Якщо добре поміркувати, нема підстав підозрювати, що Малахія знав, що Венанцій побував у бібліотеці і забрав щось звідти. Це знають Беренґарій з Бенцієм, і це знаємо ми з тобою. Завдяки Адельмовій сповіді про це міг знати й Хорхе, але то напевно не він з такою прудкістю мчав стрімголов по гвинтових сходах…»

«Значить, або Беренґарій, або Бенцій».

«А чому не Пацифік з Тіволі чи якийсь інший чернець, якого ми бачили тут нині? Чи скляр Никола, який знає про мої окуляри? Чи той чудернацький тип Сальватор, який, подейкують, вештається ночами по монастирі невідомо навіщо? Нам не можна надто звужувати коло підозрюваних лише тому, що звірення Бенція скерували нас в якийсь один бік. Може, Бенцій хотів нас заплутати».

«Але він здався мені щирим».

«Звичайно. Але затям собі, що першим обов'язком доброго інквізитора є обов'язок підозрювати насамперед тих, хто здається щирим».