Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (книги хорошего качества .TXT) 📗
Тобто вночі ти переважно друкував на машинці?
Ні, друкував я вдень, бо вночі я цим просто всіх побудив би, хіба не ясно? Скажи мені, навіщо друкувати вночі, коли існує день? Якщо я згадую про ночі, то це у зв’язку з Ярославом Ґарсією. Маються на увазі наші періодичні походи від кнайпи до кнайпи. Він переконував мене, що я не повинен аж так віддаватися всій тій діяльності. Він мав рацію на всі сто, особливо у своїй зневазі до курви політики, але і я мав рацію на всі сто, коли відповідав йому, що вся ця курва політика тепер для мене курва поезія, найвища курва поезія. Ми погоджувалися хіба що в тому, що от уже невдовзі настане вересень і я почешу до Москви, і це вирве мене з лабет організації, так що, куме, будьмо. Чорт забирай, як усе-таки ще по-Божому з нами життя обійшлось! Як своєчасно я все-таки рушив на той північний схід! А так, чого доброго, був би нині якимось хронічним депутатом чи ще гірше — політиком-невдахою, з тих, які вічно труться по всіляких невдахах-спонсорах і систематично пропивають членські внески нечисленних однопартійців.
Як виглядала твоя подорож до Москви?
Та нічого надзвичайного — сів на літак у Франику, а зійшов у Внукові, дві години неба. Звісно, з усіма моїми котами на душі — вони щосили шкребли і дерлися не їдь, не їдь. В останні дні виявляється, що це майже нестерпно — відриватися від тих, хто з тобою. Починаєш відлічувати години і гальмувати машину часу, кидаючись на асфальт упоперек її ходу. На летовище ми взяли Тараса. Вони так і стояли у вікні пасажирської зали — Ніна й Тарас — поки мене тримали в тому відстійнику і потім везли автобусом до літака. Вони помахали вслід автобусові, хоч я не думаю, що вони могли мене бачити — це я бачив їх у тому вікні на другому поверсі, жінку в плащі і трирічного чоловічка поруч. І найгірше, що я вже нічого не міг для них зробити. Ні, в автобусі вони мене, безумовно, ще бачили, а надто коли я йшов з автобуса до трапу, це ясно. Але от коли я вже сидів у літаку і дивився на те саме вікно крізь ілюмінатор, то вони все ще там стояли, хоч бачити мене вони не могли вже точно. Коти на душі впали в екстаз. Я подумав ну от, мудило, зараз ти злетиш високо-високо, а потім йобнешся з небес об землю і останнє, що в тебе було на світі — ці дві фігурки там у вікні. Потім літак завівся і рушив, і вони знову почали махати з вікна — а раптом я їх бачу. Так воно й було — я їх бачив. Я дотепер їх бачу.
Не до кінця зрозуміло, чому ти вибрав цей варіант з Москвою.
По-перше, хотілося різкої зміни. Початку чогось нового чи як це назвати. Москва — це така Паща Дракона, у ній свого часу переховалося безліч мандрівних душ. У 70-ті й пізніше це стало цілою хвилею — якщо в Україні тобі всюди перекривали кисень, ти розчинявся в Москві і знаходив хоч якийсь новий початок. Наприклад, ішов сторожувати на будові і поселявся в робітничому вагончику у спільне з розлученою матір’ю трьох малолітніх дітей ліжко. Але мені чогось такого не надто й хотілося. Бо я, по-друге, шукав самотності — не назавжди, а як паузу. Самотності, яка б вимучила і тому вигострила. Самотності, яка б вистрелила. Я давно не був самотнім, це трохи діставало.
І ти знайшов її?
Невідомо. І так, і ні. Спочатку був абсолютний розпач — це коли Володя (Северин) привів мене в ту гуртягу на Добролюбова, я отримав під розписку ключ, постіль, віник і чайник, а тоді лишився у своїй 729-й кімнаті сам. Сам у самотності, котрої начебто щойно так прагнув. І тут як накотило — ті самі запахи, той самий побут, ті самі чайники, відра, тумби, ті самі голоси в коридорі, відлуння з умивальників, усе, як і 12 років тому, тільки у Львові, в тій іншій гуртязі. Але тоді, йолопе, тобі було 17, і все було перед тобою, і це нормально. А зараз тобі 29, життя позаду, ти щось робив увесь цей час, тебе десь носило, і ти начебто став кимось, хоч, виявляється, ти знову тут, знову в гуртязі, коло замкнулося, дурню. Отаке приблизно снувалося в моїй голові, поки я розпаковував речі, а тоді я знову почав їх пакувати про всяк випадок — раптом я завтра зранку втечу.
Але ти не втік.
На ранок мені попустило, і я знову розпакував манатки. Попереду були два абсолютно вільні дні. До Москви я прилетів у п’ятницю ввечері, а до гуртяги дістався в суботу пополудні. Заняття починались аж у вівторок, неділя й понеділок належали тільки мені. Стільки волі в мене вже давно не бувало. Я розгорнув мапу міста і вибрав для себе маршрут свободи номер один. Найперше слід було переконатися, що Кремль дійсно існує. Він дійсно існував, хоч на телеекранах видавався макетом. Потім я мусив намацати перший стратегічно важливий вузол — Центральний телеграф. Звідси я висилатиму свої листи в Україну, свої революційно-любовні депеші та шифрограми. На решту залишався Арбат, уздовж якого стояли захриплі поети, продавці лівої — тоді ще на неї казали ліва — преси і так само ліві львівські греко-католики з розгорнутими на транспарантах вимогами леґалізувати церкву. Я почувся трохи як удома.
А також промоклі художники, вицвілі барди, облізлі джазмени, жонґлери, декламатори, матадори, канатохідці, педерасти…
І далі за текстом — «Московіада», сторінка така-то. Окей, припустимо, що того дня всі вони повилазили на Арбат, бо десь пронюхали про мій перший вихід, тож мусили себе показати. Пам’ятаю, серед поетів був один, який періодично вигукував: Не вертите, девки, задом! СПИД не спит, он ходит рядом! Свої опуси він продавав посторінково. Карнавал не видихався, життя обіцяло фонтанувати. У понеділок я зопалу написав перші два вірші — «Ваня Каїн» і «Царство», обидва відверто антиросійські, певно, з великої вдячності к этой стране. Тоді проґресивні пєрєстроєчні публіцисти вживали вислів эта страна.
А що ти вкладаєш у слово «антиросійські»?
Нічого — це я вистрелив, щоб ти прокинувся. У тобі на ці штуки відразу спалахує червона лампочка, я вже зауважив.
І все-таки. Як це узгоджувалося: ти сидів у російській столиці, в самому центрі імперії, був оточений росіянами, їхньою культурою, ти щодня ходив повз усі ті пам’ятники, стіни, знаки, повз усю ту семіотику, ти перебував усередині метатексту — і в той же час бажав усьому цьому якомога швидшого розпаду?
Знаєш, головне — щоб ти не робив мене гіршим, аніж я був насправді. Я не міг складатися з самої лише ненависті вже хоча б тому, що в Москві у ті часи зосереджувалося найбільше свободи або, вживу це скомпрометоване слово, демократії. Тобто вона була водночас і центром імперії, і центром повалення імперії. Саме в Москві як ніде відчувалося, що Система справді неминуче йде до кінця. Їхні мітинґи завжди збирали від 100 до 300 тисяч народу, а стільки самвидаву й альтернативи ти б не побачив більше ніде на світі. І за це Москву не можна було не любити. Знаєш, востаннє я потрапив на єльцинський мітинґ десь так у червні 91-го, ми були з Мартою, на Красній площі. Досі не знаю, як це сталося, що саме там — переважно влада не підпускала мітинґи аж так близько до себе. Хоч Єльцин, здається, на той момент і став президентом, паралельним президентом, себто також владою, але владою без війська і міліції. Ми послухали всілякі класні виступи — Бонер, Новодворську, Ґдляна, попірнали в натовп, мимохідь поставили свої підписи під кількома відкритими листами й петиціями, і тут — якесь замішання, верески, вищання, натовп розпадається на шматки. Виявляється, дві чорні «волги» прорвали кордони і з розгону врізалися в юрмище, когось лише зачепили, інших позбивали з ніг, когось, можливо, й серйозніше. Після цього обидві дають по газах і намагаються втекти звільненим від розступленого народу коридором, при цьому першій з них вдається вирватись, а другу затримують. І ми бачимо, як це затримання відбувається: просто кілька мітинґувальників кидається тому ґебістові під передні колеса, один за другим, ніби з моста у річку, троє, четверо, п’ятеро — уявляєш, вони зупиняють машину своїми тілами, і він змушений гальмувати, бо всіх їх йому вже просто не передавити, краще гальмувати і здаватися. Пам’ятаю, як вони витягли його з машини і як він щось блеяв, насмерть переляканий офіцерик-невдаха, карнавальний провокатор, а тоді вони відтарабанили його до свого шефа охорони, а може й відразу до Єльцина на взбучку, хто знає. Мене вставило те, як ті хлопці кидалися під колеса — без тіні зволікання і не роздумуючи. Саме так — не роздумуючи, по-російськи. Мине два з половиною місяці — і такі, як вони, ляжуть під танки. Так наче це їм найбільше йшлося про те, щоб розвалити ту імперію.
