Книга Балтиморів - Діккер Жоель (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
*
Минуло п’ятнадцять років, та присяга Ватаги Ґольдманів і досі лунала мені у вухах. Я довго мовчав, лежачи під наметом дому мого дядечка в Коконат Ґров, а потім сказав:
— Ми уклали угоду, Александро. Отого останнього літа в Гемптоні Вуді, Гіллель і я склали присягу.
— Маркусе, ти почнеш жити по-справжньому, коли перестанеш порпатися в минулому.
Запало мовчання. Потім вона прошепотіла:
— А може, це недарма, Маркусе? Може, не випадково ми знову зустрілися?
Усьому є початок, і всьому є кінець, а книги часто розпочинаються з кінця.
Хтозна, коли згорнулася книга нашого дитинства: тоді, коли ми скінчили ліцей, чи ще за рік до того, наприкінці липня 1997 року, коли добігали краю вакації в Гемптоні, впродовж яких зійшла нанівець наша дружба і клятви на вічну вірність, тому що ми стали дорослі.
Частина друга
Книга про запропаще братерство
(1998–2001)
22
Якби ви зазирнули до Медісонського університету десь у проміжку від 2000-го до 2010 року, то, звісно ж, побачили б, що його футбольний стадіон впродовж того десятиріччя носив ім’я Сола Ґольдмана.
Той університет завжди асоціювався в мене з величчю Ґольдманів. Тим-то і не зрозумів я, чому дядечко Сол зателефонував мені в Нью-Йорк наприкінці серпня 2011 року і попросив про те, що він назвав неоціненною послугою: він хотів, щоб я був присутній на церемонії усунення його імені на фасаді стадіону, про що йому сповістили напередодні. Сталося це за три місяці до його смерті й за півроку до того, як я знову зустрів Александру.
Натоді я ще нічого про те не знав. Останнім часом він якось дивно поводився. Проте я й не підозрював, що він доживав останні місяці свого життя.
— Чому ти так хочеш, щоб я це побачив? — запитав я в дядечка.
— Тобі ж тільки годину їхати з Нью-Йорка…
— Таж річ не в цьому, дядечку Соле. Я не розумію, чому ти надаєш цьому такого значення?
— Зроби це, прошу тебе, та й годі.
Ніколи я не міг відмовити йому, тому погодився. Дядечко Сол усе влаштував, тож, коли я приїхав, ректор уже чекав на мене на паркувальному майданчику університету. «Для мене велика честь зустрічати вас, пане Ґольдмане, — сказав він. — Я й не знав, що Сол ваш дядько. Не турбуйтеся, ми чекали на вас, як і просив пан Ґольдман».
Він урочисто пішов уперед, провадячи мене до входу на стадіон, де в бетоні сяяли сталеві літери, що славили мого дядечка:
СТАДІОН СОЛА ҐОЛЬДМАНА
Робітники в кошику, прикріпленому до стріли автокрана, дбайливо відгвинчували кожну літеру, і ті літери з брязкотом падали додолу.
ТАДІОН СОЛА ҐОЛЬДМАНА
СОЛА ҐОЛЬДМАНА
ОЛА ҐОЛЬДМАНА
ОЛЬДМАНА
Потім робітники почали кріпити на голу стіну світляний напис, що славив виробника курячих котлет, який віднині фінансуватиме стадіон упродовж найближчих десяти років.
— Отак, — сказав мені ректор. — Ще раз подякуйте вашому дядькові од імені університету, це був щедрий жест із його боку.
— Неодмінно.
Ректор уже хотів було піти, та я перепинив його. Одне запитання не давало мені спокою.
— Чому він це зробив? — запитав я.
Ректор обернувся.
— Що саме?
— Чому мій дядечко десять років фінансував стадіон?
— Бо він щедрий.
— Тут щось інше. Він щедрий, та ніколи не виставляв себе отак.
Ректор звів плечима.
— Не знаю. У нього треба запитати.
— А скільки він заплатив?
— Це конфіденційна інформація, пане Ґольдмане.
— І все ж таки…
Він повагався, потім сказав:
— Шість мільйонів доларів.
Я й рота роззявив.
— Мій дядечко заплатив шість мільйонів доларів за те, щоб ім’я його видніло над цим стадіоном десять років?
— Авжеж. Звісно, його ім’я значитиметься на стіні в переліку меценатів, коло входу до адміністративного корпусу. І він безоплатно отримуватиме університетську газету.
Якусь мить я дивився на світляне зображення всміхненої курки, що його саме монтували над стадіоном. Так, свого часу мій дядечко був досить заможним чоловіком, та мені важко уявити, щоб він мав змогу отак простісінько вивалити університетові шість мільйонів доларів, якщо тільки в нього не було якихось невідомих джерел прибутку. Звідки ж він вискіпав такі грубі гроші?
Я зателефонував йому, прийшовши на паркувальний майданчик.
— Що ж, дядечку Соле, готово.
— Як воно все сталося?
— Вони відгвинтили літери, а замість них почепили напис.
— І хто фінансуватиме стадіон?
— Підприємство з виробництва курячих котлет.
Я відчув, як він усміхнувся.
— От бачиш, куди заводить еґо, Маркусе. Сьогодні твоє ім’я висить над стадіоном, а завтра його зітруть з лиця землі, щоб на тому місці поставити виробника курячих котлет.
— Ніхто не стирав тебе з лиця землі, дядечку Соле. То були тільки літери на бетоні.
— Ти мудрий хлопчина, небоже. Їдеш у Нью-Йорк?
— Так.
— Дякую за те, що виконав моє прохання. Для мене це було важливо.
Я довго стояв і думав про те, що сталося. Мій дядечко, який працює сьогодні в супермаркеті, десять років тому заплатив шість мільйонів доларів, щоб його ім’я пишалося над стадіоном. Я був певен, що навіть за тієї пори в нього не було грошей на це. Таку ціну просили за свій дім Кларки, а він не міг її дати. То звідки ж він узяв ці гроші через чотири роки? Де він їх знайшов?
Я сів в авто і поїхав. Більше я ніколи не бував у Медісоні.
Тринадцять років спливло відтоді, як ми вступили до університету. Сталося це влітку 1998 року, і тоді слово Медісон звучало для мене мов синонім слави. Я дотримався своєї обіцянки і вступив до маленького університету в Массачусетсі на філологічний факультет. Та Гіллель із Вуді мали достатньо глузду, щоб не брати на себе ніяких обіцянок, тому врешті не втерпіли, щоб не поповнити Ватагу Ґольдмана ще й Александрою, в чому заохочував їх і Патрик Невіль, з яким вони підтримували зв’язок після наших вакацій у Гемптоні.
Як водиться, під час останніх наших зимових канікул ми порозсилали документи до різних університетів, зокрема, й до університету Берроуза, в Массачусетсі. І мало до нього всі не потрапили. За чотири місяці, на Великдень, я отримав лист, що мене прийняли до цього університету. За кілька днів мені зателефонували брати і теж сповістили новину. Вони так горлали на радощах у слухавку, аж я не відразу второпав, що вони кажуть. З’ясувалося, їх теж прийняли до того університету, що й мене. Ми знову мали бути разом.
Та радість моя тривала недовго: минуло два дні, й вони отримали відповідь із університету Медісона. Обох їх прийняли і туди. Завдяки зв’язкам Патрика Невіля там була нагода для Вуді здобути стипендію, якщо він гратиме у команді «Титанів». То була простісінька дорога до футбольної кар’єри, надто ж враховуючи зв’язки, які Патрик мав із «Джаєнтс» у Нью-Йорку. Вуді пристав на пропозицію Медісона, і Гіллель вирішив зробити, як він. Отак восени 1998 року, коли я покидав Нью-Джерсі, щоб податися до Массачусетса, маленьке гуркітливе авто, зареєстроване в Меріленді, промчало шляхами штату Коннектикут і покотилося атлантичним узбережжям, прямуючи до містечка Медісон. Довкола вже владарювало бабине літо: клени і в’язи палахкотіли червоними і жовтими барвами. Авто проїхало головною вулицею Медісона, задрапованою кольорами «Титанів», що були гордістю міста і лихом для інших університетів Ліги. Незабаром попереду забовваніли перші будівлі з червоної цегли.
