Перунові стріли - Логвин Юрий (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
Як Півник все второпав, то його вкотре за ці дні всього наче жаром обсипало! Його просто тіпало від люті. Але він нахилився і вовтузився зі своїми курчатами, бо всіх курчат він переклав до однієї клітки. А перепілочок запустив у порожню.
І малий вирішив мовчати про срібло і мідь. Але якщо про це мовчати, то треба тоді й не патякати ані про Тарона і його мавпу Сірун, ані про «жар-птицю» павича, ані про заїзд ромея Спіро. Так Півник вирішив, так і зробив. Мовчав. Та й часу не було на розмови. Бо дядько Півень одержав дозвіл від князя Мстислава на подорож в Обези. Та й пообіцяв ще до вечора прислати тлумача, який знав ті мови.
Варяг підступив до дядька Півня:
- Слухай, воїне! Час перед тлумачем використати на воду і на харч. Швидко. Він не може бачити барила води. Ні корчаги води. Не може бачити хліб, не може бачити в’ялену сайгу, - Варяг від такої довгої промови аж упрів і втер спітніле чоло, відсунувши на хвилю на потилицю свою шапку-шолом.
Дядько Півень підтягся навшпиньки і тихо проказав:
- Я так розумію, що він не повинен знати, яким ми шляхом підемо?
Варяг кивнув головою.
- І ми підемо далеко від берега?
Варяг кивнув головою. Тоді дядько Півень дав гроші і відправив на торжище чотирьох воїнів за поживою. А сам з кількома людьми вирядився по воду до водозбірні. Варяг же покликав малого і почав з ним, починаючи від носа до демена, востаннє оглядати судно.
Перекладач, він же й провідник, з’явився добре по обіді. Чорновидий кучерявий чоловік із пласким лицем і гачкуватим, як хижий дзьоб, носом. З усіма чемненько привітався, почав говорити, що він ще піде додому переночує, а завтра вранці на світанку він прийде і вони тоді вже рушать в дорогу.
Півник зауважив, що він говорить руською мовою краще за Тарона. Тільки часом, буває, швидко проговорить, а тоді довго мовчить і потім знов швидко говорить.
Тлумач уже хотів іти, як дядько Півень запросив його хліб з ними розломити і вина скуштувати знаменитого, корсунського, із княжого льоху. І дядько Півень гречно відхилив полость намета під щоглою. Поки тлумач нахилявся і сідав у затінку на беседку, Півник встиг розгледіти, що між двома беседками поставлено барило, а на ньому велике стябло з наїдками - хлібом круглим грецьким, шматками в’яленого м’яса, невеличкими копченими рибками купою, а також трьома срібними пласкими чашами. І глек стоїть. Варяг тримає однією (!) рукою корчагу (а вона Півникового зросту) і наливає у глек вино темно-вишневе. Тут дядько Півень обернувся до входу в шатро, побачив, що малий спостерігає за всім, та й опустив полость намета.
Довго пригощались в наметі славні мужі. Вже й сонечко позолотило заборола і башти, коли з намету виповзли дядько Півень і Варяг. Їх добре хитало і вони підтримували один одного. Хоча Варяг підтримував рукою дядька Півня, а дядько Півень підперав тім’ям під пахви свого велетенського сотрапезника.
- Браття-молодці, - виголосив дядько Півень з-під пахви Варяга, - відпочиваємо до третіх півнів…
Всі полягали відпочивати на беседках, позагортались у плащі.
Тільки Варяг, заточуючись та важко сопучи, перебрався до стернового весла. Обмацав кожну п’ядь весла, попустив закрутки і витяг лопать із води. Покликав до себе Півника.
- Знаєш, чому ми заспали тлумач конунга Містілава?
- Щоб він не пішов спати додому.
- І все?
- Ну… не знаю…
- Тому що тлумач є чоловік-собака конунга Містілав. Він не єсть дурень. Він бачить барила води, бачить запас хліба.
- Ну то й що?
- Е-е-е! - Варяг гикнув і заметеляв головою. - Він побачив воду, хліб - побігти до конунг Містілава і сказати: «Дракар пливе не бачити берег. Дракар пливе чистою вода».
- Ну то й що?
- Поки зараз - ніщо! Але потім швайка вилазити з міха…
Варяг розпачливо махнув рукою, замовк і заходився закручувати линви кермового весла. Після весла Варяг облазив, де тільки можна було, весь човен. І Півник за ним. Варяг тільки сопів, важко дихав і все вистукував пальцями по дошках, брусах, шпангоутах. Перевірив кожну петлю для весел у бічних віконцях фальшборту. Промацав усі, один за одним, кочети-скарми.
- Тепер і ти спати, і я спати.
Малий примостився в закапелку на носу, прихилившись спиною до форштевня. Варяг дав йому вовняну дергу. І хоч вона тхнула потом і рибою, проте добре гріла, то й спати під нею було тепло і солодко. Крізь сон малий чув, як на човні почалось тихе камешіння. Потім тихо забурулилась вода за бортами. І той рух води передався обшивці дракара. Напруга проходила по всій довжині тонких предовжелезних дубових дошок і досягала стрімкого височенного форштевня. Весь цей рух і вся напруга починали просто гудіти в дереві. Від гудіння, що напружувалось в дереві, малий прокинувся. І більше йому спати не хотілося. Хоча була ще темна зоряна ніч. І навколо було тільки море. Тихе море з лінивими хвилями. І ті сонні хвилі розтинав стрімкий біг. Берега і вогнів на березі не було видно. Тільки часом легенький павітерприносив на човен тонкий аромат чебрецю і солодки.
Малий спиною до форштевня напівлежав, напівсидів у щілині між обшивкою правого і лівого бортів. Спиною він був до руху човна. І при астральному розпливчастому світлі ледь-ледь розрізняв всіх веслярів на беседках. Веслували всі. Навіть дядько Півень і сокольничий. Вони сиділи на першій беседці. А Варяг стояв просто перед Півником. Підняв руки і щось міряв пальцями та шворкою, кінець якої затис зубами. Півник зачудовано дивився і дивився на дії Варяга. Та ось він повернув голову і зазирнув за борт. Там і було диво - навколо кожного весла закипали смуги зелено-блакитного вогню! Кожна краплина, падаючи, вибухала блакитним сяйвом!
- Ой, вода горить! - не втримався хлопчик і голосно скрикнув.
Варяг щось процідив крізь стиснуті зуби на зразок: «Не мертвися, так буває». Але малого це не задовольнило і він вибрався із свого кубла-щілини і підступив до Варяга.
- Мій господине, скажи - це небезпечно?! Це нечиста морська сила?!
Варяг ще щось промурмотів, а тоді зав’язав вузлики на шворці і вже з вільним ротом відповів:
- Так на південні моря починається кінець літа. Це знак - все добре нагрілось… У лісі бачив пеньок світить гнилий?
- Бачив.
- Так і море. За літо збирається дрібна труха із води і світить. Тут на земля полуденная світить ночі жук летючий і хробачок повзучий. Сильно світить!
Справді, коли їм через кілька днів безупинного веслування довелось ступити на берег, то першої ж ночі Півник побачив справжні рої тих жуків-світлячків. І так було всі ті дні довгі, поки вони з Варягом чекали назад дядька і всю залогу.
А сталося ось що. Варяг по зірках і сонцю проклав шлях човнові так, що вони жодного разу не наближались до берега. Тому то й запаслись джерельною водою і в’яленим м’ясом та прісним грецьким хлібом. Потім, на якийсь день вони круто повернули на схід і рівно в полудень пристали до берега.
Від селища, що було, може, за версту вгору по річці, до них вийшла велика залога озброєних людей. Дядько Півень і Варяг через тлумача довго вели з цими насельниками переговори. Але ті не згодились через свої землі пропустити до гірських людей-сванів. Бо золото там, у гірських потоках, ловлять баранячими шкурами. І дядько Півень і Варяг обіцяли їм дати дари - нічого не хотіли ті прибережні люди.
Довелося вертати назад, на північ. Бо коли їхній човен відчалив від берега і попрямував далі на південь, назустріч їм виплили десятки човнів із озброєними людьми.
Вони пливли тепер вздовж берега цілу ніч і половину дня, поки не побачили гирло річки, досить широке. Дядько Півень порадився із Варягом і вирішив причалити до берега. Тлумач почав переконувати їх, що тут живуть погані люди. Всі вони розбійники і людолови. Видно було, що він боїться цього місця і людей тутешніх. Він настільки боявся, що не міг цього приховати. Всі бачили його переляк, але виду не подавали. Проте, коли за наказом дядька Півня соколятник засурмив у ріг і з’явились тамтешні насельники, нічого поганого не сталося. Їхній князь прийняв дарунки і запросив до свого селища. Та найкраще було те, що два чоловіки з почту князя розуміли мову. І тепер ні дядько, ні Варяг не сумнівалися чи правильно тлумач перекладає їхні слова. Князь не тільки дозволив пройти загону через його землі, а й дав дюжину вправних молодих воїнів для підтримки та ще й двох мисливців-провідників. Ще й князь влаштував гучний банкет. На тому банкеті Півник вперше покуштував і солодкий виноград і червоні зерна-самоцвіти з гранатового яблука і смоковниці. Ще й кам’яним медом його пригостили - сухим, запашним, світло-жовтим. Він і до рук навіть не прилипав. А що було найсмачніше - ніби ковбаска із засохлого вишневого глею. Тільки солодка-пресолодка. А всередині в ній - шматочки горіхові! Що пригощали малого від душі і все подавали та подавали, то він геть об’ївся. І на нього така різачка напала, що десь під ранок він вже на ногах не тримався. То він і лишився з Варягом при човні. Бо дядькові Півневі ті двоє, що розуміли мову, потихеньку сказали - князь дуже просить не брати із собою Варяга. Бо у Варяга білі очі і руда борода, і все тіло у малюнках, а це дуже погана прикмета. Нехай він краще лишиться при човні у таємній пристані. Князь би це сам сказав, але він не хоче ображати своїх славних гостей забороною при всіх людях. Дядько Півень передав їхні слова Варягові. Варяг ні рисою не змінився.
