Птахи з невидимого острова (збірка) - Шевчук Валерий Александрович (читать книги без регистрации полные txt) 📗
— Що я роблю? — перепитала, тяжко задумавшись, пані Павучиха. — Не знаю, чи вільно мені це казати? Ні, я не княгиня!..
Олізар здригнувся, йому здалося, що в кімнаті є ще хтось третій. Озирнувся: на порозі стояла Гальшка. Була у важкій темній сукні, волосся високо підібрала, а очі палали гнівом.
— Мене прислано дещо у вас спитати, пане, — сказала вона, важко дихаючи й кидаючи на Павучиху лихим поглядом.
Пані Павучиха, побачивши її, злякано позадкувала, а за хвилю з хряскотом зачинила за собою внутрішні двері покою.
— Де ви сьогодні вечерятимете, пане? — спитала Гальшка, все ще важко й сердито дихаючи. — Чи вийдете на вечерю, чи, може, повечеряєте зі мною й моїми сестрами?
— А це можна? — спитав Олізар. — Наскільки я розумію стосунки, що складаються в цьому домі…
— Гаразд, ви повечеряєте зі мною й моїми сестрами, — сказала Гальшка. — Ми залюбки складемо з вами молоде товариство, бо ці старі, не вам це казати, нестерпно нудні.
— До вас я відчуваю довіру, панно, — гаряче сказав Олізар.
Гальшка сіла на услон і всміхнулася легко й невимушено.
— Вас лякала пані Павучиха. Вона давно не при розумі, пане, і я не радила б слухати її патякання. Нам любо мати вас гостем! — вона всміхнулася так поважно, що Олізар подумав: перед ним не дівчина, а жінка.
Була гарна тією великою, ясною красою, що от-от має перетворитись на лід. Лід чи іній, а може, чудові візерунки на оболоні, а може, в холодну зимову хмарку, облиту сонцем, але без струмкого тепла. Це була краса білого каменю, що його бачив він у Влохах. Вразився тоді на те холодне диво. Ні, ця краса, як блискуче біле хутро на морозі, пломеніла чаром, що зводить чоловіка з розуму. Диво, до якого можна простягнути руку й узяти, не перестане бути від того дивом, але в ньому, в душі його, перед великим жертовним вогнем, яким палає в кожному з нас серце, можна спалити червоного півня: найбільший сакрамент людський і найбільша туга чоловіча, коли вісім років жінку бачено тільки вві сні. Диво було і в іншому: вона, оця чудова, холодна й гаряча водночас жінка-дівчина була дивовижно схожа з тією, із снів; дівчина — білий птах, який прилітав з невидного для людського ока острова. Коли лягав спати, вона летіла до нього безтілесно, а коли всі болячки на тілі його засинали, коли згортувалась у калачик у його ногах рабська тривога, коли припливала до нього чоловіча туга — на каторгу повільно спускався білий птах, запалювався блискуче і, пробивши дошки й сон, проходив до нього крізь хропіння товаришів. Поступово витворювалася з птаха дівчина, спершу з людським торсом, але з крильми й пташиними ногами; лягала поруч, і від його любові вона перетворювалась на жінку справжню: крила її ставали руками, а ноги рожевіли від запаленого в них вогню. І в тому вогні згоряв навіки червоний півень — дух наш неупокорений, а вона, та чудова жінка, з дивною спрагою випивала його молоко.
Панни були однаково зачісані, посеред голови волосся нагромаджувалось і начісувалося у два гнуті валки — тяглися від скроні до скроні, як півмісяці. Від того дівочі обличчя ставали як чотири однакові сердечка; на волоссі лежали сіточки з перлів, які низько насувалися на чоло. На грудях лишалися прямокутні широкі й глибокі вирізи, з вирізів на рукавах проглядували кошулі, власне, їхні оздоблені в збрижені зубчатки крайки. Грубі адамашкові фалди спадали донизу довгими спідницями, ззаду тяглися шлейфи. Кошулі збиралися на зап’ястях срібними, густо усадженими перлами браслетами. Весь їхній пишний стрій (особливо незвичайні для Олізарового ока вирізи на грудях) чомусь бентежив його — здавалося, що не покинув він іще Влохи і що ці дівчата — не діти рідної землі. Панни ступали завчено й однаково: підносила руку одна — підносили й три інші, ступала вперед одна — ступали й інші. Чотири усміхи засвітилися перед Олізаром, і він схиливсь у поклоні, а вони радісно засміялися. Химерна думка освітила йому голову: не було дівчат більше як одна, але розділилися на чотири іпостасі, як на чотири дзеркальні відбитки. «Певне, я ще й досі не прийшов до тями», — чомусь подумалося йому й закортіло підійти до них і скласти, щоб знову зібрати в одну, — оце й буде образ його дівчини-птаха.
Вони церемонно сіли до столу і, поки безтілесні слуги подавали смажених курчат, соуси й вино, відчував, що підлога починає звично похитуватися під ногами; галерою ніхто не кермував, а весла спали у гніздах. Тепла й темна ніч ховала їх від цілого світу, лише вогонь вітрил та щогли освітлював те, що відбувалося на галері. Апти-паша почув крик та шум і вибіг до передньої лави з шаблею в руках. Він заревів на рабів своїх, як завжди. «Собаки, зрадники! — репетував він. — Сядьте на місця, інакше я вам голови постинаю!»
Олізар замовк, бо йому причулося: хтось закричав десь глибоко в домі чи надворі — крик летючий та гострий, наче падав зі скелі в провалля олень; крик тонкий, як найтендітніша волосина, але б’ючкий та різкий, наче удар стріли в груди.
— Що це? — спитав скоромовкою.
Гальшка чарівно всміхнулася, власне, всміхнулися всі чотири, але відповіла ота, що скраю, та, до якої він найчастіше звертався.
— Це бавляться наші старі, — мовила спокійно. — Розказуйте, розказуйте, це ж так цікаво.
Вона взялася обома руками за курча, так само вчинили і її сестри, і від ніжних соковитих тулубців було відірвано чи, власне, відрізано білими, як перла на чолі в дівчат, зубками по добренькому кавалку.
— Я тоді страшенно розлютився, — мовив Олізар, прислухаючись до того, що діялося в глибині дому чи двору. — Я горлав в обличчя сторопілого Апти-паші всі лайки, які знав на різних мовах. «Ти собака, — горлав я, — турчин проклятий та невірний!» — і кинувся на нього з шаблею, простромивши йому живіт з такою силою, що наш мучитель перекинувся на палубу й шабля моя вбилась у дошки. Товариші мої схопили його за руки й ноги, і він полетів у море…
Чорний, величезний кажан летів у темряву і не торкнувся моря, бо в море впало тільки нікому непотрібне стерво; чорний кажан мав свій шлях — це його там, у глибині чорного хаосу, чекав пес на ланцюгу, той пес шестиногий, наче жук, і отвір буди його — отвір у вічні підземелля, де на кожну душу чекає хрест.
Тут же, на галері, кипів бій. Троє яничар стояло на кормі, бо тільки три луки залишились цілі, в решти попалилися тятиви, і пускали по три стріли, які летіли зі свистом і знаходили свої жертви; інші яничари билися на шаблях, але всі повстанці потрапили на галеру не з материних пелюшок: яничари падали один за одним з диким криком та прокльонами…
То був такий крик, що Олізар підскочив на місці. Він кинувся до дверей, але були вони зачинені. Тоді він повернувся до дівчат, які спокійно сиділи за столом, освітлені кількома свічками. Повернулися до нього й дивилися чи з цікавістю, чи з тривогою, а на вустах позавмирали холодні усмішки. Чотири пречудові панни раптом засміялися до Олізара, а крайня втерла масні вуста тонкою мережаною хустиною.
— Чому зачинено двері? — спитав він.
— Щоб ніхто не турбував вас, пане, — спокійно відказала та, крайня.
— Що це за крик?
— Це карають пані Павучиху, — зимно, але так само спокійно відказала Гальшка. — Ви ж самі бачили: вона не при умі.
— І за те, що людина не при умі, треба її карати?
— Такі ліки приписав їй від божевілля лікар. Ви його знаєте, це пан Розенрох. Він великий нудик, але лікарює справно. Ви ж самі, пане, запримітили, які дурниці плела та навіжена жінка, лякаючи вас. Отож вона й кричить!
— Я не можу розповідати далі, — сказав Олізар, сідаючи на дзиґля й понурюючись.
— Тоді їжте, пане…
Глибокий стогін, як болісне зітхання землі, жалісний стогін усіх грішників, яких покрила земля і душі яких помандрували гей глибоко у вогняні берлоги та яскині, в хащі з вогняними деревами, на вогняну траву, до вогнистих квіток. Там хати з полум’я і ходять чавуннотілі, розпечені до червоного істоти. Вони їдять полум’я і п’ють його, але що знаємо ми про них і чи не біжить і від них уночі, від їхнього серця білий хорт болю їхнього, чи не заздрять вони братам своїм, котрих послано нагору, у світ справжніх дерев, трави й квітів? Ми нічого не знаємо про той світ, ні про душі, загнані у вогонь. Тільки такий стогін, як оце, розверне, бува, ніч, і все бридке та страшне оточить раптом тебе, наче втрапив у чортовинне коло: ті, для кого добро — зло, а зло — добро, мучаться; ті, які чинять зло з вірою, що чинять добро, спалюються; ті, які хочуть, щоб думали всі однаково і так, як вони, — у вогненнім домі мешкають!..
