Патетичний блуд - Дністровий Анатолій (читать книги онлайн полные версии txt) 📗
«Віталік, до тебе сьогодні можна завітати? Я правильно сказав — „завітати"?»
«Можна завітати».
«Добре», — каже А. й мовчки дивиться на мої ґудзики.
Тільки-но хочу розтулити рота й порушити мовчанку, як він згадує про книжки, які брав у мене того тижня, каже, що вже прочитав. Що він брав? Здається, двотомник Незвала? Ні — Незвала він повернув, я мало об цей двотомник не покалічився. В А. є кумедна звичка залишати книжки, якщо мене раптом немає вдома, на порозі перед дверима моєї кімнати. Повертаючись у темряві додому (у блоці, як завжди, не працює лампочка), я одного разу наступив на книги й добряче скрутив ногу. Так було й з іншими книжками; в таких ситуаціях я мимоволі лаюся, хоча намагаюся з цим боротися (А. від цього ж не зміниться), просто лайка ніби сама виривається. Так що ж він брав? Ага — Превера й Буццаті.
А. каже: облом іти на пару; да — на пару йти непруха; ми виходимо з корпусу історико-філологічного факультету й сідаємо на засніжену лавку, перед тим згрібши з неї сніг. Закурюємо, говоримо про прочитані останнім часом книжки. А. хвалиться, що переглянув недавно Заболоцького, цитує кумедну строфу, ми сміємося. В мене з носа від холоду течуть шмарклі, я сякаюся на сніг, кажу йому, що боюся застудитися. А. запитує, чи мені не холодно в одній катоновій курточці.
«Нормальок, вона на підкладці, бачиш? Дєвки з музпеду минулого року підкладку придумали, — я розстібаюся і показую йому, — бачиш, хороша підкладка, на ґудзичках, можна відчепити — і буде літня курточка, а можна причепити — і буде осіння або зимова».
«Ну ти загнув про зимову. Все одно ж холодно».
Я співаю:
«Немного холодно в кедах, но это фигня...»
Він сміється.
«Будеш яблуко?» — запитує А.
«Давай». — Він простягає яблуко, я задоволено починаю його їсти.
Давно помітив за А. — у нього завжди є яблука, таке враження, ніби він більше нічого не їсть. Я ніколи в нього про це не запитував. Запитую. А. розгублено дивиться, ніби не може второпати, чи я з нього кепкую, чи навпаки — турбуюся. На вулиці стояти холодно, мороз. Повертаємося в читальний зал, де переважно відсиджуємося, коли ліньки йти на лекції. Він витягує з невеликої сумки товстий зошит, розкриває на середині й починає писати. Я підглядаю, що ж він пописує. А. продовжує писати те, що, мабуть, писав раніше — вчора або позавчора. У нього настільки дрібний, нерозбірливий почерк, що нічого не можна догнати. На моє запитання, що він пише, А. не відповідає і зупиняється, акуратно одягає ковпачок на чорнильну ручку, запихає її у внутрішню кишеню піджака. Я й далі запитливо дивлюся на нього, його почервоніле від нещодавнього морозу обличчя виглядає геть не зосередженим і втомленим. А. каже, що пише прустівську прозу.
Пауза.
«???» — кліпаю очима.
«Хулі тут незрозумілого — пишу прустівську прозу» — ледь помітно усміхається він. До А. підходить симпатична дівчина, здається, з молодшого на рік курсу, він покривається червоними плямами й кидає погляд на мене, а потім знову на неї. Я підводжуся й звалюю, щоб не заважати. Вони часто бувають разом, нічого не роблять, лише дивляться одне на одного. Може, вони хочуть знову посидіти й дивитися одне на одного? Хай їм буде добре, виходжу з читалки і йду тихим коридором навчального корпусу. Мене перестріває заступник декана з виховної роботи: це кремезний, маленький на зріст добродушний шістдесятилітній дядько, який фарбує сиве волосся на чорне й має величезні, ніби клешні, долоні (вони кумедно витягуються з вузьких рукавів маленького піджака і роблять його схожим на краба). Іван Максимович хапає мене за руку, запитує, чого не на лекціях, я сміюся, що погано почуваюся. Максимович каже, за прогули буду бити дупу, піду у Графський парк, нарву з берези різок, знаєш, Віталіку, таких гарних, метрових, і буду всім вам бити дупи, а то ви з кожним курсом все більше розбещуєтеся, нема дисципліни і навчання нема. Я добродушно усміхаюся, обіцяю виправитися, і Максимович мене відпускає. В розкладі занять дивлюся, де відбуваються завтрашні пари.
Лунає дзвінок на перерву, в коридорі стає гамірно, туди-сюди снують студенти, викладачі, мене спиняють кілька знайомих, які ходять на літературну студію, напрошуються в гості, знехотя відповідаю: коли матимете час — завалюйте. Минулого року я мало не здурів від цих неконтрольованих, спонтанних походеньок до мене в кімнату, яка за кілька місяців перетворилася на дискусійний клуб із невідомо чого. Вісім-десять, а деколи й більше чоловік збиралися, зносили каву, вино, і ми сиділи з літровими банками в руках, оскільки більше не було жодного посуду, й цмулили каву, алкоголь, багато курили, до хрипоти і втоми сперечалися; від цього часто боліла голова і мене переслідували безсонні ночі, в моїх півкулях усе прокручувалося, полемізувало, сперечалося, сварилося, наводило божевільні, доречні й недоречні, ідіотські й напівідіотські аргументи, які стосувалися і єгипетських пірамід, до яких мені нема жодного діла, і картин Далі, і походження українців, і латиноамериканської літератури, і модного серед нас Пруста (цей, узагалі, хитрий жук, так класно вловив жінку, особливо її запахи), і про те, що Сталін, скурвий син, хотів першим напасти на Гітлера, а той, бідолаха, мусив захищатися і з горя пішов на випередження. Здуріти можна! Словом, повний дурдом, як кажуть ніжинські бабусі. Одного вечора я зрозумів, що у патяканні нема нічого корисного й доброго, бо про цей «клуб» звідкись довідалися ніжинські робітники з заводів, учителі, навіть акушерка якось припхалася... всі вони почали ходити до мене зі своїми художніми творами, бо в моїй кімнаті розмови супроводжувалися читанням художніх творів аматорів різного штибу — студентів, викладачів і навіть одного петеушника, який намагався писати фантастичні новели. До мене почали сповзатися поважні, випадкові, молоді і старші люди різних професій, які писали вірші, оповідання, романи і ні з ким раніше не ділилися своїм хоббі. Я дивився на цих невизнаних геніїв, і мені ставало лячно, бо через нежданих гостей у мене більше не було вільного часу читати, готуватися до занять, спокійно випрати труси чи шкарпетки, готувати їсти чи мовчки лежати в кімнаті й дивитися в стелю. Кумедно те, що всі вони приходили з «гостинцем»: літня товста акушерка Тоня принесла смачні сирники з варенням, насмажила їх чоловік на двадцять; Коля-електрик, який працює на заводі «Сільмаш», приніс літру доброї самогонки (ну, звісно ж, він електрик), ми її вдушили на табун, потім Коля читав свої сонети, написані під впливом Прешерна, й страшенно лаяв (з матюками, погрозами і грюканням кулаком по столі) сучасну поезію, яка не знає, що таке справжня гармонія. Я дивився на його грубі, брудні, потріскані пальці й не вірив, що вони пишуть сонети. Щоб усіх їх позбутися, я почав пропадати вечорами. Мене врятувала любов до Насті, до моєї маленької ніжинської дівчинки, в неї вдома я проводив майже всі вечори, а тому пізно повертався — деколи за північ — в общагу. Невдовзі все припинилося, й мені дали спокій.
Знайомі з курсу кажуть, що прийдуть і принесуть нові тексти. Тільки не це, кривлюся про себе. Раптом розумію, що в мені знову пробуджується страждання, а я вже повірив, що майже його подолав. Невже цей жах знову повториться? Моє страждання бере гору над моїм спокоєм, я хочу поговорити з Декою, порадитися з ним, як бути далі. Не гніватися ж на людей за те, що вони хочуть мене провідати і що я для них щось означаю? Кажу: приходьте, посидимо за чаєм, а ще прийде А. й читатиме свою прустівську прозу, ви не знаєте, що таке прустівська проза? Вони з непорозумінням переглядаються. От мудаки. До чого тут Пруст, запитаєте? Пруст і справді ні до чого, тут головне А. і його писанина. Це проза, кажу їм, яка не має значення, це справжня проза, спонтанна, як життя; я плету їм ще багато чого про прозу А., хоча її не читав, але приблизно уявляю, якою вона може бути, зрештою, сам А. — це справжня проза, навіть те, як він їсть яблуко чи сидить біля дівчини — це вже проза. Двоє знайомих кажуть, що при нагоді зайдуть. Я знаходжу декількох своїх одногрупників, дізнаюся, чи все було нормально, чи не питали, чому я відсутній. Все було нормально. Колись, кажу їм, ніхто не буде вказувати студентові, чому той не ходить на пари, головним буде не його присутність, а його знання, ви хоча б розумієте, що це означає? Кліпають очима, але нічого не відповідають. Дивлюся на них і розумію, що вони стануть сільськими вчителями, а тому все інше для них мало важливе. Вирішую повертатися в общагу, вже пора би пообідати. Проходжу повз буфет на першому поверсі, як раптом до мене гукають. Підходить Настя, я обіймаю її, легко цілую в губи, вона сором'язливо дивиться по боках, їй, мабуть, здається, що всі на нас витріщилися. Зі смутком в очах запитує, чому не прийшов до неї сьогодні, після першої або другої пари, я виправдовуюся, що не міг, бо в цей час ще був у ліжку.
