Дядечко на ім’я Бог - Положій Євген (книги без регистрации полные версии .TXT) 📗
Я думаю, що він так і не оговтався до кінця життя. Вечорами дід часто ходив похмурий, завжди довго вивчав матеріали якого-небудь чергового партійного з’їзду або партконференції. Сидів у коридорі, курив одну за одною «біломорини», потім відкладав газету «Правда» на стіл — і довго дивився у відчинені на вулицю двері. Про що він думав? Не знаю. Либонь, укотре прокручував той момент у пам’яті; а може, розмірковував над майбутнім СРСР та КПРС? Навряд. Мені чомусь здається, що діда Івана завжди турбувала доля або всього світу одразу, або тільки нашої родини, хоча важко сказати, на такі слизькі теми ми не розмовляли.
Роки, проведені в селі, мене багато чого навчили, принаймні я, на відміну від міських однокласників, міг відрізнити корову від коня або картоплю від буряка. Дід Іван часто брав мене на випаси, як казала бабуся, «коровам хвости крутити», — там, біля ставків, я навчився мукати по-коров’ячому і квакати по-жаб’ячому. Не можу стверджувати, що це дуже стало в пригоді, але я й досі не відмовляю собі у приємності інколи помукати чи поквакати на самоті, особливо після спілкування з якою-небудь скотиною на двох ногах. Психологи називають такі вправи «зняттям стресу», здається.
Але найбільший талант стосувався всього собачого. Якось дід Іван подарував мені чорного пса. Ну, «подарував» — гучно сказано, просто приніс цуценя, посадив у дворі на ланцюг і сказав: «Максиме, ось тобі Мухтар!» На рідкість добрий і мудрий пес, я багато чого від нього навчився, значно більше, ніж від деяких шкільних педагогів. Такий справжній і такий веселий, його мухтаряче життя видавалося настільки безтурботним і правильним, що я заздрив псу всіма силами дитячого серця і... мріяв стати собакою. Час від часу я доходив у заздрощах до того, що відв’язував Мухтара і вкладав у своє ліжко, а сам прив’язувався на ланцюга і лягав коло будки. Так що насправді автором ідеї того відомого перфомансу, який лякав і забавляв усю Європу в дев’яностих роках, є ваш покірний слуга. Коли я вперше зустрів діда Івана веселим гавкотом на ланцюгу, він розсміявся, коли я це зробив удруге — замислився. І наказав прабабці Євдокії пильнувати мене, але та не встигала; баба Уляна їздила сапати колгоспні буряки, а господарство наше не маленьке, тож я і далі зустрічав діда голосним гавкотом. Він сердився страшенно! Тоді прабабця Євдокія, намагаючись відвести зятів гнів, стала прив’язувати мене у хаті за ногу мотузкою до металевого ліжка. Просидівши добу на прив’язі, я розробив план страшної помсти: увечері сховав під перину ножиці. Зранку старенька прабабця, звісно, знову мене прив’язала, а сама пішла поратися. Дочекавшись, поки вона заклопочеться біля плити, я перерізав мотузку, тихенько вийшов із хати, підкрався до літньої кухні — і замкнув перед нею двері. Даремно хрюкали свині й кричала птиця: я був невблаганний. Мені дісталося, зате більше ніхто ніколи мене не прив’язував — вони недарма підозрювали, що в моїй голові визрівав ще не один підступний план... Родичів треба виховувати з дитинства. Особливо батьків.
Ще одна моя звичка, яка наводила на близьких жах, — іти, куди ведуть очі. Не знаю, що на мене часом находило, але я міг іти хтозна-куди, не помічаючи дороги. Я йшов і думав про щось своє таємне, про щось мріяв, а коли нарешті повертався з небес на землю, то опинявся на залізничному містку, по якому раз по раз проносилися великі гучні потяги, або посеред лугу поміж колгоспних коней, або на крутому урвищі річки — спокійно сидів і бовтав у повітрі ногами, спостерігаючи, як тече вода. Мене лякали циганами, і це на певний час давало очікувані результати — я боявся, що мене «забере табір», тож грався біля двору і слухався бабусь. Потім я зрозумів, чого боялася бабця — своїх спогадів: під час голоду дітей, що заблукали, часто вбивали і з’їдали.
Мухтара, коли він став зовсім старий, застрелив на прохання діда сусід-мисливець — щоб не мучився. Ми поховали пса під берегом річки, за городом. Жорстока і несправедлива смерть — я все бачив на власні очі і ще й тепер пам’ятаю і постріл, і останнє скавчання свого старого чорного друга.
Зрештою, дід збудував новий дім. Великий, найбільший на той час у селі дім із червоної цегли, на дві груби, чотири кімнати, з великою кухнею, коридором, коморою, навіть із перспективою балкона на горищі. Проте мені й без балкона там подобалося. На горищі лежало повно книжок (дві величезні старі скрині), газет (дід виписував, окрім «Правды» і «Сільських вістей», ще й «Літературку») та журналів (дід віддавав перевагу «Роману-газеті»). Валялися там в очікуванні зими (папером розпалювали грубу) й іноземні журнали — кольорові, красиві, зі смішними карикатурами, інколи я навіть натрапляв на фотографії оголених дівчат. Журнали лишав батько, він часто, як для радянської людини, їздив за кордон на наукові конференції. Журнали з карикатурами і фотографіями — ню, мабуть, були для мене єдиним зиском з батькових подорожей, але я не переймався: життя і так напрочуд прекрасне! До того ж на горищі стояв цілий чувал маковиння, я їв його жменями, хоча бабуся й попереджала, щоб я не дуже-то й налягав: тепер-бо я розумію чому... Хіба є на світі для допитливого підлітка щось краще, ніж посеред спекотного літнього дня всістися у затінку на драбину, звісивши ноги, і читати яку-небудь пригодницьку книжку або роздивлятися голих тіток у журналі, час від часу кидаючи до рота щось смачне?! Враховуючи, що прямо знизу, під ногами, рясно росла малина, а трохи далі — сливи, яблука, груші, вишні...
Дід пишався власним творінням. Потинявшись доволі по світу і поживши у приймах, він нарешті отримав власний дім, власноруч помацавши і поклавши чи не кожну цеглину у його стіни. Що це таке — мати власний дім, я зрозумів пізніше, бо поки ти малий і займаєш не так уже й багато місця, тобі скрізь раді. Та з часом життєвий простір розширюється, потреби вимагають усе більшої і більшої площі й свободи, тож хтось стає зайвим. Я пожив у всіх дідів і бабів, у батька, у матері, і скрізь казали, що я можу почуватися, як удома, але скрізь я був як у гостях. Майже все життя я не знав, куди притулитись і тинявся по чужих кутах, які марно робили вигляд, що рідні...
Та чудовий дім із маковинням на горищі невдовзі довелось продати. Дід Іван і баба Уляна раптом вирішили переїхати під Київ, ближче до сина, тобто другої сім’ї мого батька, на початку лютого 1986 року, — а в ніч із 25 на 26 квітня вибухнула Чорнобильська АЕС. Тож хата, яку купили під Києвом за чималі гроші, віддавши майже всі заощадження, миттєво стала коштувати копійки — усе лайно з атомного реактора пролітало над їхнім городом, радіацію несло на північ та захід. Зате наш дім, великий красивий будинок із червоної цегли, який дід продав дуже скромно і скоро, миттєво подорожчав удвоє.
У новому селі дід пішов працювати звичайним ковалем. Місцеві казали, що кращого коваля в колгоспі ще не було. Коли і де дід навчився цієї справи, ніхто не знав. Чому він не пішов на пропоновані керівні посади, чому став ковалем, а не головним агрономом? Після переїзду дід Іван сильно змінився, наче почав жити зовсім інше життя: мало з ким спілкувався, кращим його другом став невеликий, але дуже кмітливий пес Барсик, який рвав на шматки всіх навколишніх собак, від сусідської дворняги до заїжджого добермана. Улюблений фінт Барсика — незалежно від габаритів супротивника вгризатися тому в шию і бовтатися там, аж доки перелякані господарі не відтягнуть його геть. Барсик був непереможним і дуже сентиментальним песиком. Коли дід Іван невдовзі помер, якраз на Великдень, Барсик рівно сорок днів ходив до могили, рив лапами землю і по-собачому плакав. А на сорок перший день зник, більше його ніхто не бачив. Скоро померла і баба Уляна, і нещаслива хата спорожніла...
Тепер, сидячи на даху і тримаючи у руках пульт, тобто, можливо, що і свою смерть також, я із сумом думаю і про тих, кого люблю сам, і про тих, хто любив мене. Хіба могли вони навіть уявити, що я здатен на таке? Навряд чи. Мої дідусі і бабусі — добрі, щирі люди, які прожили важке життя, але жодного разу їм не спала в голову думка когось убити просто так, для розваги, з якихось незрозумілих філософських міркувань. Зате така думка спала в голову мені. Чому? Де шукати відповідь на це запитання: в якому часі, в якому тисячолітті, в чиєму ще житті, крім мого?
