День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович (электронные книги бесплатно .txt) 📗
— Ви навіть знаєте французьку? Це трохи старомодно нині. Всі київські фертики вивчають тільки англійську. Що ж до мого батька, то він проти вивчення іноземних мов взагалі. От би звести вас з моїм татусем! Тоді б ви наговорилися.
— А ви — татова донька?
— Майже. Капризна, вередлива, розбалувана.
— Мене ніщо не лякає.
— Не хочу вас лякати. Просто прошу: відчепіться від мене« Я пішла.
Вона справді пішла, зовсім не дбаючи за свого випадкового знайомого.
Іван рушив за нею.
— Мені хочеться ходити з вами і говорити з вами, — сказав.
— Я не звикла розмовляти отак на вулиці.
— Тоді я ходитиму за вами, поки ви зайдете до якогось приміщення.
— А якшо це триватиме дуже довго?
— Дарма.
— Крім того, я звикла дуже швидко ходити по Києву.
— А я вмію добре бігати. Ви ж бачите, що в мене досить-таки довгі ноги.
— Поки що я встигла помітити лише ваш довгий язик.
— Від природи я мовчазний. Це тільки сьогодні.
— Продемонструйте, будь ласка, свою мовчазність: — сказала вона, пришвидшуючи крок, не лишаючи на тротуарі для Діжі місця, поруч себе, так що йому весь час доводилося тюпачити слідом за дівчиною.
Дивна і дурна пригода!
Ходіння вулицями тривало досить довго. Дівчина, мабуть, навмисне кидалася то сюди, то туди, завернула на вулицю Енгельса, перед тим постоявши трохи під аркою, де годували голубів, обійшла навколо водограю, що плюскотів перед театром імені Франка, спустилася по вулиці Карла Маркса і знов подерлася вгору тепер уже по східцях, які вели до готелю «Москва». У неї, певно, було залізне серце, раз вона з такою легкістю і майже несамовитістю літала то вгору, то вниз по стрімких київських вулицях, та ще й час від часу кидала досить-таки дошкульні репліки на адресу Діжі, який, хоч як квапився, не встигав за дівчиною і відставав, губився в натовпі, зачіпався за перехожих, між якими вужем прослизала його дивна незнайомка.
Врешті вона, мабуть, втомилася або ж просто їй захотілося морозива, і вона зайшла в кафе «Сніжинка» на Червоноармійській вулиці. Сіла за столик — круглу плитку з пластику, підперту двома хромованими дугами, — тицьнула на пластмасовий, схожий на пташине гніздо, стільчик Іванові:
— Сідайте.
Діжа сів.
— Ви таки нахаба, — спокійно сказала вона.
Діжа промовчав. Крутив у руках шматок глянцюватого білого картону, закріплений на гарній хромованій підставці, шматок картону з старим, як світ, написом: «Громадяни, поважайте працю прибиральниці». Дивився просто в очі незнайомої, не лякаючись їхньої презирливої холодності. Потім дістав з кишені авторучку, перевернув картонну картку і, майже не дивлячись, швидко щось написав.
— Що ви там написали? Покажіть, — попросила дівчина.
Він не відповів і картки не подав. Дівчина знизала плечима.
— Сидіть собі, мовчіть. А я їстиму морозиво.
— Я теж, — урвав він нарешті мовчанку.
— Яке морозиво ви любите?
— Не знаю.
— Як то не знаєте?
— Справа в тому... справа в тому, — почервонів Діжа, вдаючи, ніби він нишпорить у себе в кишенях, — просто я не взяв з собою грошей...
Дівчина засміялася.
— І через це ви не можете згадати, яке морозиво любите?
— Бачите... Я взагалі не люблю морозива. Я його ненавиджу.
— Але ж ви хвилину тому сказали, що хочете морозива.
— Ну... це так... в знак солідарності, чи що...
— Крім того, ви збиралися, здається, про щось говорити зі мною, як тільки я зайду до приміщення.
— Збирався.
— І що ж, передумали?
— Навпаки.
— І замість цього наносите на картку якісь таємничі письмена? Чи то якийсь винахід? Ви, певно, інженер?
— Це не має значення.
— Припустимо. І все ж таки: що ви там надряпали?
— Вас це цікавить?
— Надзвичайно.
— Будь ласка, — він подав їй картку. Дівчина спочатку прочитала афоризм про прибиральницю. Прочитала про себе. Пробачливо всміхнулася.
— Людям завжди хочеться зберегти хоч якісь спогади про своє дитинство, — сказала вона.
— Дитинство і оця єрунда на картці? — здивувався Діжа.
— Коли хочете — так. Хіба цей афоризм було вигадано не, тоді, коли і ми з вами були дітьми, і наша країна була ще молодою-молодою... ну, як оце я зараз?
Йому сподобалося це її намагання виправдати доречність усього, що її оточувало. Тим дивнішим був отой холод, який струменів з її очей, покритих непроникними скельцями криги.
— Єрунда, — різко промовив він, — це ніяке не дитинство, а просто дурість і нездарність. Я б штрафував за кожен такий напис на сто карбованців.
— А я б послала вас лікувати нерви, якби була вашою начальницею. Чоловік насамперед мусить бути спокійним, тільки тоді це справжній мужчина.
Спокійними бувають тільки сліпі коні, — похмуро кинув Іван.
— Як ви сказали? — смішно зморщила носа дівчина.
— Так, як чули.
Вона вдала, що не помітила його грубощів, перевернула картку, яку й досі тримала в руці й прочитала спершу про себе, а потім уголос: «За очі, виштрикнуті ложечками, не вийнятими з чашок при питті чаю й кави, адміністрація кафе не несе жодної відповідальності».
Дівчина засміялася. Вона сміялася довго й щиро. Потім сказала:
— Я гадала, що ви грубіян, а ви просто — злий.
— Ми всі злі, — втупившись у стіл, промовив Діжа.
— Хто це — ми?
— Ну, отакі селянські хлопці, що вийшли з війни.
— Ви пам’ятаєте війну?
— Ще б пак!
— Бач, я відразу вгадала, що ви — не киянин.
— Яка різниця: киянин — не киянин?
— Київські хлопці не хочуть згадувати про війну.
— Це ті, що її не знають.
— Взагалі не люблять і не хочуть. Це вважається... наївністю. Мов у студентів-першокурсників. Знаєте?
— Вважайте мене студентом-першокурсником.
— Чи не запізно?
— О ні. Мені здається, що тих десяти років, які відділяють мене від того дня, коли я прийшов до інститутського гуртожитку, немає і ніколи не було. Цей відтинок життя пролітає переді мною ось зараз з якоюсь понадзвуковою, майже космічною швидкістю. Ви не повірите, але це саме так. Колись я читав про неймовірну швидкість наших снів. Одному французові приснилося, ніби він аристократ, який хотів врятувати королеву Марію-Антуанетту, але революційний натовп схопив його і передав трибуналові. Аристократа судили, як ворога нації, прирекли до страти, довго тримали в жахливому казематі тюрми Консьєржері, потім повели на Гревський майдан до гільйотини. Він стояв на возі з скутими руками й ногами, бачив натовпи на вулицях Парижа, чув голоси, чув глухий багатотисячний гамір на Гревському майдані, де зібралися всі, хто хотів побачити, як ніж гільйотини відітне голову запеклого рояліста, він слухав тихий голос священика, який дарував йому всі земні гріхи, й цілував хрест, потім стояв на високому помості й ждав, поки помічники ката перевірять, чи добре діє гільйотина, і поки розкують йому руки й ноги. Потім він хотів було обуритися, коли кат, забувши, що має справу з родовитим аристократом, брутально штовхнув його, збив з ніг, ухопив за волосся, підставляючи його голову під важкий трикутний ніж, що зі свистом і шипінням летів з-під перекладини гільйотини. Ще встиг він відчути тупий, важкий удар ножа по шиї, якраз у тому місці, де череп з’єднується з хребтом, — і лише тоді прокинувся, весь облитий зимним потом.
Виявилося, що від полога над ліжком відірвалася палиця і, падаючи, вдарила сонного по шиї. І за ту коротку мить, яку тривав цей удар, сонному намалювалася ціла картина з життя, для здійснення якої треба було принаймні кілька тижнів.
Але якщо так миттєво може протікати сон, то чому не може з такою самою швидкістю линути в нашій уяві справді пережите? Ось воно промайнуло повз мене майже непомітно — і я знову стою на порозі інститутського гуртожитку, стою студентом-першокурсником, стою разом з своїми друзями, молодий, безтурботний, веселий.
— Коли хочете, я можу з’ясувати цей феномен, — сказала дівчина. — Час не скрізь і не завжди протікає однаково. Його швидкість залежить від потенціалу поля тяжіння. Чим більше тяжіння, тим повільніший плин часу, і навпаки.
