Трохи пітьми - Дереш Любко (хорошие книги бесплатные полностью .txt) 📗
– Напруженість я почала відчувати у школі. До цього я вважала, що це нормально – бути постійно пригніченою, ослабленою… бути постійно в очікуванні, що от-от станеться щось кошмарне. Я не могла веселитися разом зі своїми подружками. Через цей страх завжди відчувала себе окремою. Я завжди мріяла бавитися з іншими дітьми, дружити з однокласниками. Але воно не пускало мене. Коли на небі виглядало сонце, я відчувала, що мені робиться легше, і тоді я вливалася на якийсь час в ігри однолітків, забувала себе і почувалася частиною групи. Коли небо захмарювалося, все в мені тьмяніло і я замикалася в собі. Занурювалася в цю вогку знесилюючу пітьму. У школі я не могла радіти з елементарних речей. Дискотеки. Красивого однокласника. Шкільного торжества. Я почувалася невимовно чужою на цьому святі життя.
Вже у випускних класах, десь так у класі десятому, мені почало здаватися, що насправді я люблю цю похмурість. Люблю опускатися в пітьму, на саме дно душі, й лежати там набухлим від горя трупом, просяклим тривогою й безсиллям. Тепер я розумію, що і музика, яку я обирала (точніше, яка мимоволі приходила до мене), була похмурою і диявольською саме через цей настрій.
Перед випускним у школі мені було так херово, що я майже зважилася врешті покінчити життя самогубством. Випускний вечір відбувався прямо у шкільній їдальні.
Чим довше я дивилася на кольорові кульки й серпантин, яким прикрасили цю обридлу їдальню, тим більше ненавиділа я весь світ. Застілля швидко почало набирати обертів, а я непомітно вийшла з зали й піднялася на четветий поверх. Звідти я вилізла по драбині на дах школи. Якраз заходило сонце. І чим нижче воно опускалося, тим тривожніше мені робилося, тим безпораднішою почувалася я перед своїм внутрішнім станом. Я сіла на парапет і стала дивитися на захід. Сльози самі лилися мені по обличчю, розмиваючи дорогий, зроблений заради цього вечора у салоні краси макіяж. Я по-особливому гостро відчула можливості ЦІЄЇ ХВИЛИНИ й подумала, що САМЕ ЗАРАЗ прекрасна мить, аби стрибнути головою донизу. Я задовго міркувала над цим. Хвилини давили на мене, ніби присипали ґрунтом. Ніби Час сам вирішив мене живцем поховати під своєю вагою.
І я страшенно злякалася, коли зрозуміла, що ця думка була моєю, глибинно моєю.
Я збрехала собі, що тут надто низько, що можна просто зламати хребет, не померти, а залишитися калікою.
На парапеті я викурила п'ять цигарок, одну за одною. Коли я дивилася вже на згасаючий слід від сонця, моє серце болісно фонило, немов заведений мікрофон. Уже в напівтемряві я покинула дах в абсолютному трансі і якось повернулася до святкової зали. А там вже напилася так, що отямилася тільки під крапельницею в лікарні. На відміну від моїх колишніх однокласників, котрі ще довго потім не могли забути моїх вибриків на випускному, я нічого не пам'ятала.
– Лорна, – озивається Алік, – а ти пам'ятаєш, коли ти усвідомила його вперше? Як це було?
– У класі, може, восьмому. Просто одного дня я зрозуміла, що мій страх має конкретне місце проживання. Він живе у мене в кімнаті. Тому я так боялася прокинутися вночі, коли вже мама спала. Боялася, що він, воно покажеться. Цього я боялася найдужче: побачити його в лице.
– Стан жаху, в якому я жила, негативно позначався на моєму здоров'ї. Але він натомість однозначно стимулював мене у розвитку. Я багато читала. Лазила в інтернеті, качала звідти різну дивну музику. Мене приваблювало все темне, похмуре… Throbbing Gristle, Psychic TV, Coil, Zoviet France, SPK. Музика сили. Я зрозуміла, що, незважаючи на свій страх, теж можу бути сильною.
Особливою фігурою для мене став Мерилін Менсон. Коли я курила траву і слухала його музику, я дуже чітко розрізняла, хто з музикантів чесний, а хто фальшивить. Найкрутіші речі Менсона – студійний альбом Antichrist Superstar і концертна версія пісні Long Hard Road Out Of Hell. Мені здавалося, що це якраз про мене. «Довга і важка дорога з Пекла» – це фраза, що дослівно описує суть мого життя.
Тільки моє пекло не було вогняним (хоч деколи я відчувала, як горю). Я знаю, яке пекло насправді. Воно темне й нестерпне. Воно подавляє. І голове – з нього немає виходу.
Потім був кетамін. Він виводив мене з пекла на якийсь час. Спочатку. А далі він просто водив мене там з одного кола в інше, ніби щось перестало дозволяти мені перетинати межу пекла. Кетамін спустошив мене, а я зрозуміла, що для мене на тому світі порятунку не буде.
У кетаміні я зустрілася з ним лице в лице. Воно темне, могутнє. Його не зупинити. Його присутність викликає жах.
– Воно поселилось поряд, у порожній кімнаті. Там був тіль ки голий паркет і вікно. Проти вікна висів образ Богородиці. Я з дитинства боялася цієї кімнати. Те, що воно поселилося в кімнаті, де молилася мама, було для мене вершиною мук.
Коли в хаті, крім мене, нікого не було, а особливо пізно ввечері, можна було почути, як воно ходить по своїй кімнаті. Рипить паркетом. Торкається стін. Інколи воно виходило в коридор. Коли це ставалося, хотілося кричати від страху. Я гризла кулак, щоб не зірватися.
Мама нічого не помічала. Хіба що теж деколи бачила кошмари. Вона розповідала, що в одному з таких кошмарів вона зайшла в ту кімнату і стала навколішки перед образом, помолитися. Коли рапом відчула, що в кімнаті є ще хтось, крім неї. Чорна рідина почала текти із-під плінтуса. Мама казала, що стала молитися сильніше, аж поки не прокинулася. Потім вона приводила до нас священика. Він посвятив ту кімнату, але мені було ясно, що це нічого не змінило. Мама успішно вдавала, ніби все гаразд, але чомусь відтоді молилася тільки у себе в спальні.
– Коли я поступила в універ, моє життя змінилося. Я мало часу проводила вдома. Тусувалася з неформалами. Вони навчили мене, як бухати, щоб не ригати. Більшість моїх друзів вважали себе бодай якимось боком причетними до чорнокнижництва. Але тільки один із них, чиє ім'я я пообіцяла забути, навчив мене чогось толкового. Це були два прості правила: будь чесною і роби тільки те, що хочеш. Я стала жити за цими правилами. Мало кому це сподобалось, але на той час я вже зрозуміла, що сенс мого життя не в тому, аби подобатись іншим. Зате я відчула, що тепер маю моральне право добиватися того, що хочу. Неважливо, якими способами. Головне – бути чесним, тоді можна робити, що хочеш. До цього Лорна говорила всім і нікому особисто, а тут дивиться прямо на Йостека:
– Якби ти, Геморойчик, прислухався до цих слів, ти би зовсім по-інакшому пережив те, що Жанна пішла від тебе. Але ти не хотів бути чесним. Ти хотів подобатися. Ти не заслужив мати її. Я кинула тобі виклик, і ти засцяв прийняти його. Йостек враз червоніє.
– Не пизди, сучка! – вигукує він. – Ти не знаєш, через що я мусив пройти!
– А ти не матюкайся при дівчатах, – раптом відповідає Лорна. – Тобі вже пізно захищати себе. Вже все в минулому… – Того дня, коли я привела Жанну до своїх так званих друзів, я справді хотіла того, що заявляла. Хотіла, щоб вона, – Лорна киває на мене, – стала вільнішою. Але все зайшло задалеко. Я побачила, що довела Жанну до ступору. Я ледь не зламала її. А вона натомість ледь не вбила одну з тих дівчат. – Лорна повертається до мене: – Я тобі не розказувала цього, Жанна. Я казала, що ти подерла тій чувисі лице. Насправді, ти ледь не роздерла їй горло своїми кігтями…
Поки ми верталися із того побоїща, я відчувала, що воно майже взяло мене. Я розуміла, як тупо попалася на його за-мануху. Думала, я зроблю тебе вільною… А насправді, насправді я довела тебе до краю. Я зрозуміла, що коли ще трохи попуститися, воно просто ввійде в мене назавжди й заволодіє тобою. Тому я вирішила кінчати з цим. Ми зробили це на Новий рік, бо саме в ту ніч я відчула це воно ближче, ніж будь-коли.
Ми піднялися на дах моєї дев'ятиповерхівки. Цей сюжет – підйом на висоту, аби з неї стрибнути у провалля – постійно уявлявся мені як єдиний можливий вихід із ситуації. Я намагалася завершити сценарій, замкнути якесь порочне коло. Жанна боялася не менше за мене, правда? Вона теж відчула тоді його. Ми стали на сам край парапету, взялися за руки і десь о третій ранку за Києвом стрибнули вниз.
