Мама, донька, бандюган - Кокотюха Андрей Анатольевич (читаем книги онлайн без регистрации TXT) 📗

Почувши удар, Олег підняв голову, зиркнув назад. У блисках вогню серед розбитих воріт метушилися люди, стріляючи навздогін втікачам. Раптом вони розступилися, у пройму вилетіла погоня: одна машина, друга, трохи далі - третя. Довго кучеряво виматюкавшись, Рибалка цілковито переключився на дорожні петлі. Тут запросто було поцілувати в темряві на ненормальній швидкості стовбур. Правим боком таки черкнуло по дереву. Гонитва не відставала, та у втікачів був зовсім невеликий, але ж виграш у часі. На рівну трасу "джип" вилетів трохи швидше, машини переслідування тільки долали останній поворот. Різко гальмонувши, Карась вистрибнув з-за керма на асфальт, мить - і назустріч першому авто вже летіла друга граната, вона розірвалася в метрі від машини, та вивернула набік, а задня вдарила її в бампер з усього маху. Третя так само "поцілувала" другу, дорога серед лісу була для трьох не надто широкою. Не чекаючи, поки піхота масово полізе назовні, Рибалка миттю загнав новий магазин, поливаючи переслідувачів трассерами. Одна з червоних куль заділа, як того й домагався Олег, бензобак передньої тачки, вибух, зсередини вистрибнули живі моторні факели. Випустивши всю обойму, Карась знову скочив за кермо, рвонув з місця, помчав прямо, в напрямку міста.

Погоні вже не помічалося, але заїжджати в такому вигляд в межу столиці не рекомендується, тому Рибалка при першій можливості, тільки-но побачив перед собою щось схоже на міст, з`їхав з траси, загнав "джип" - рятівник подалі від людських очей, придушив ногою гальмівну педаль, головно та полегшено зітхнув, не повертаючись, гукнув:

-Оксано, ти жива там?

У відповідь - тиха. Перелякавшись не на жарт, Олег перехилився назад. Дівчина лежала під сидінням, обсипана зверху скляними крихтами, і не рухалася. Та що ж це таке за напасть, Господи ти Боже мій! Господа Бога душу мать! Вистрибнувши з машини, Олег відчинив задні дверцята, підхопив Оксану під руки, виволік назовні, ніби мішок з картоплею, перевернув на спину, потермосив за плечі, поляскав по щоках, потім, згадавши, задер на ній одяг, приклав вухо до серця. Завмер. Серце билося.

Дівчина просто зомліла. Нема в цьому нічого дивного. Але й нічого доброго: звідси треба якомога швидше вибиратися. "Затишок" "Затишком", стрілянина там нє по мєлочі, замовчати факт навряд чи вийде, та й міліція не знатиме, що із підвалу викрадено заручницю. Буде заява - напали, обстріляли, шукайте, на те ви й закон. Шукайте, шукайте, шукайте... Олег облишив дівчину, зазирнув у салон, обережно, аби не засадити скляну скабку, провів рукою по задньому сидінню, під ним, потім обмацав Оксану, далі непритомну. Н-да, "макаров" десь там лишився, на місці. Погано...

Автомат - нехай, новенький та чистий. Про пістолет Гуллівер попереджав - гарячий. Знайдуть коли не менти, то самі господарі, і негайно ментам передадуть. Главно чи негласно, хрін один: зброю відстріляють, рано чи пізно випливе, в кого з неї не так давно смалили, а там дивись - на постачальника вийдуть. Опинився ж якось засвічений ствол у того, хто насмілився Жигунові гру поламати...

Нічого, заспокоїв себе Олег. Це від збудження, насправді не так усе просто. Поморочаться з цим стволом, поморочаться. І Гуллівера не треба попереджати. Запанікує, почне тікати з міста, відразу тим, кому треба, зробиться ясно: смалене почув, щось знає. Тут нагальніша проблема.

Олег поплескав непритомну дівчину по щоках. Спочатку легенько, потім - сильніше. Нарешті вона поворушилася, застогнала, у темряві блиснули білки очей, Оксана підвелася, спираючись на лікті.

-Ми де?

-Краще нам тут не бути.

-Уже все?

-Ще ні. Нормально все?

-Страшно. Ви врятували мене з пащі дракона. Ви - сильний благородний лицар. Ланселот.

-Нічого собі. Це точно класичний переляк. Йти можеш?

-Мабуть. Допоможіть піднятися...

-Давно казав - говори мені "ти". Воно простіше, особливо після сьогоднішньої близькості.

Оксана міцно вчепилася в його простягнуту руку, незграбно підвелася, обдивилася себе з усіх боків, обсмикнула одяг.

-Значить, будеш "ти". Олег. Ти врятував мене.

-Знаю. Щось тебе на умняк, подруго, починає пробивати. Голову не пошкодила? А то мамі краще не показуватися.

-Ми зараз додому?

Додому. Поки вони тут сидять і на "ти" переходять, Жигуну вже про все доповіли, і тепер його люди стежать за будинком Людмили особливо старанно. Може навіть погрожують їй по телефону, обіцяють прибити разом з донькою у найближчі сорок вісім годин. А то й ламаються в двері... Хоча навряд, там пенсіонери при вході заважатимуть, не тюкати ж відставників по маківці, наживати собі зайвих проблем. Людмила доросла розумна жінка, цілком здатна визвати міліцію. Зрозуміє - з Оксаною несподівано стало все гаразд, раз вороги заметушилися. Та додому таки ранувато.

-До мене додому.

-Хто там ще крім тебе?

-Іноді заходять таргани. Ми попередимо маму, неодмінно попередимо.

-А з нею... ну, все добре буде?

-Раз ти на волі, її ніхто не зачепить, - Олегові самому хотілося в це вірити.

-Ми далеко? Взагалі, в якому ми місті чи місці? Ой! О-ой! - несподівано навіть для себе Оксана раптом схопилася за живіт, спромоглася лише відвернутися від Рибалки. Її скорчило і знудило просто під ноги. Запоздала реакція на шок від крові та смертей. А може... Чорт! Цілком може початися токсикоз... Справді, лиш цього не вистачало для повного щастя. Взагалі вищий пілотаж, аби вона просто тут, зараз, почала народжувати, а він, колишній мент Олег Рибалка, безстрашний рятівник молоденьких дівчаток, мужньо приймає роди. Народжується хлопчик, або ні - взагалі двійня, різностатева, їхній радісний життєствердний крик просто під фінальні титри. Тьфу, маразм та маячня! Аби хоч якось вплинути на ситуацію, Рибалка поплескав зігнути дівчину долонею по спині.

-Ну все, все, заспокойся. Ми вибралися, нормально.

Спазми далі мучили Оксанин шлунок, та весь його вміст уже вивергнувся їй під ноги, дівчина почала глибоко дихати, випросталася. У темряві Олег не міг роздивитися виразу її обличчя, голос був слабеньким та жалісним.

-Вибач... Щось таке... не знаю сама... Як ми... куди...

Ідея народилася в голові Карася блискавично. Витягнув телефон, увімкнув його, переконався, що тут зв`язок працює справно, набрав знайомий номер. Відгукнулися після шостого сигналу.

-Совість є?

-Не страшно. Лише без чогось там одинадцята.

-Я тебе добиваюся вже з сьомої. Тут, Олеже, новина для тебе - закачаєшся.

-Вітьок, не по телефону. Можеш приїхати просто зараз забрати нас?

-Вас скільки? - підозріло, але таки діловито поцікавився Вітька Малий. - І хто ви такі?

-Ми гостювали в "Затишку", нас двійко. Пояснювати далі треба?

-Ясно. Тільки на чому я за вами приїду, на кабаці верхи?

-Хоч би й так. Краще верхи на чомусь, аніж на нашому транспорті до першого патруля. Кому це треба?

-Ой, заженеш ти мене в могилу. Кажи, де ви там є.

-Чекай, сам визначуся з координатами.

Розтлумачивши Малому, де їх шукати, Рибалка взяв Оксану за лікоть, підвів до машини, посадив на переднє сидіння, сам примостився на місці водія, проїхав ще трохи далі, вимкнув фари. Так вони сиділи в темряві мовчки. Власне, Олегові кортіло розпитати дівчину про різні цікаві для нього речі, та відчував - говорити їм поки що особливо нема про що, попри все контакт не встановлено. Може, незабаром все зміниться, просто тепер у дівчини самої немає бажання підтримувати розмову з материним коханцем, за великим рахунком ненависною людиною. Він просто розслабився, за весь час, поки чекали, стрепенувся лише раз - коли десь поруч проревли міліцейські сирени. Оксана не реагувала на зовнішні звуки. Нахилившись до неї ближче, Олег побачив - дівчина спить, звісивши голову на груди.

Минула добра година, аж поки Малий посигналив, я було домовлено. Олег поштовхом розбудив Оксану, вона квапливо і так само мовчки вилізла з машини, покірно прослідувала за дорослими чоловіками.