Фортеця для серця - Печорна Олена (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
— Ден? Собака?
— Ага… Я коли тікала… розуміла, що секунда-друга — і наздожене мене. Вулиця глуха, на ній і вбивати будуть — ніхто не бачитиме, коли Ден вискочив і ну кидатися… на господаря. Свого господаря. А той… тварину ножем у живіт шурхонув. Бідолашне заскавчало — і ну тікати… Тільки слід кривавий… А Валерик із ножем суне… Я… стою посеред вулиці, дитинка б’ється в мені, жити хоче, а я й кроку ступити не можу.
— Лелечко!..
— Бабцю Зоє, певно, мій янгол-охоронець прокинувся. Бо звідки взялася машина?.. Таксі. Воно з іншої вулиці їхало, я б не встигла до повороту добігти, а… Ден устиг… Кинувся під колеса… Зупинити хотів.
Жінки закрили обличчя руками.
— Боженьку милий!..
Віка лежала тихо. Дослухaлася до життя в собі, а перед очима бачила вірного друга із задертим догори хвостом.
— Ден там і лишився… Поховати треба…
— Дівчинко!..
Нещасна вибухнула плачем, ридма ридала, кусаючи губи до крові, стискала кулачки й усе просилася до свого собаки.
— Ну… тихше!.. Цить!
— Він мене рятував! Лесю! Собака мене рятував! А я своєї дитини мало не вбила. Чого? Нащо терпіла? Чекала… Чого чекала?
— Цить!.. Годі! Тепер усе позаду. Треба жити… далі. Дитинку он народити здорову, виростити.
— Бабцю Зоє, як? Як?
— Не ти перша, не ти остання. Дивись, ще й щастя в долі виторгуєш!
Жінка спалахнула:
— Ненавиджу. Та я їх усіх ненавиджу!
«Знаєш, інколи хочеться тиші. Цілковитої.
Так, щоб увійти в неї, як у воду, зануритися з головою й розчинитися.
А часом… її боїшся, як смертельного ворога.
Цікаво чому?
Адже тиша однакова.
Начебто…»
Леся перечитала повідомлення й прислyхалася до власної тиші. У ліжку-гамаку вже спала Віка, поклавши руки на живіт. Вона завжди так робить. Боронить чи перевіряє, що той на місці, з нею, а в ньому — маленьке життя. Леся навшпиньки підійшла й тихесенько розправила ковдру, щоб тепліше було… обом. Потяглася до чола, спробувала забрати неслухняне пасмо, коли Віка сіпонулася й підскочила так швидко, що ліжко гойдалкою мало не перекинулося.
— Ш-ш-ш… Це я.
Сонна жінка озирнулася сполохано і, пересвідчившись, що в безпеці, знову лягла й заховалася під ковдру.
— Вибач, я не хотіла… Усе добре.
— Нічого. Я звикну.
— Солодких снів!
— І тобі!
Леся вийшла до іншої кімнати, стала над ліжком бабці й кілька хвилин спостерігала, як спить старенька, а потім швиденько заскочила на піч і вже в темряві слухала, яка ж вона, її тиша. Потім дістала телефон, покрутила в руках. Як отой таємничий хтось так тонко вловлює її настрій? А втім… Навіть до таємниць звикають. Дивно, але Леся вже й не сумнівалася навіть, коли друкувала у відповідь те, що відчувала:
«Мені здається, що тиша буває різна…
А ще частіше різними в тиші є ми».
З того боку зв’язку їй надіслали сонного смайлика. Леся позіхнула, заплющила очі й пірнула в сон, але ненадовго. О третій годині ночі її збудила Віка.
— Води відійшли.
— Що? Та рано ж іще… Шостий місяць.
— Треба негайно в лікарню.
— Господи!..
— Дівчатка, що сталося?
— Перейми.
— Мати Божа! Біжи до Панських! Василь відвезе, бо «швидка» в нашу глухомань поки доповзе. Хутчіш, Лесю!.. Швидше!
Леся бігла, провалюючись у сніг, і не бачила ні стежки, ні дороги. Ліхтарик у руках вистрибував, дівчина плутала двори. Коли дісталася потрібного, довго стукала у ворота. Скажено гарчали собаки.
— Відчиніть! Тітко Ніно!..
У вікнах спалахнуло світло, рипнули двері.
— Хто там?
— Федоре Яковичу, рятуйте!
— Що таке? Чого репетуєш? — розпатлана сива голова висунулася з-за воріт, а попереду дуло гвинтівки.
Леся сполотніла.
— Федоре Яковичу… Віка народжує.
— А я що, повитуха?
— У район треба.
— «Швидка» для того є.
— Вона дитинку може втратити. Згляньтеся.
— Я не мати Тереза. Як нагуляла, так і втратить. Туди й дорога.
Дівчина вхопила за руки, вчепилася так міцно, що чоловік хоч як силкувався, але вивільнитися не міг.
— Ви ж маєте сина, онука, правнука. Ви ж жива людина. Благаю!!! Заради Артемчика. Я ж його врятувала, коли Люба… Заради всього святого! Куди ж нам бігти? До кого?
Чоловік змерз і прагнув якнайшвидше повернутися в теплу фортецю під назвою «моє», де були ліжко, ковдра й перерваний сон.
— Робити мені нема чого.
Леся впала навколішки прямісінько в сніг. Вона не помічала, як холонуть на обличчі сльози, не відчувала ні морозу, ні вологи — нічого… Тільки чула, як у повній тиші б’ється крихітне серце дитини, яка може не народитися.
— Благаю!.. А то…
Дівчина звела догори очі, і в тьмяному світлі увімкнутого ліхтаря чоловік відчув лезо… зеленого… такого дикого зеленого кольору.
Уперше в житті він злякався якогось дівчати. Надто її очей… Сам собі не йняв віри, але холод гуляв по спині, справжній загрозливий холод.
— Чого витріщилася?
— Прокляну!
— Що?
— Покійна Устина навчила.
— Відьма? — і спантеличено підтяг нащось труси. — Ото бісове поріддя! Що з вами робити? Куди їхати? Он снігу намело.
— Нічого. Джип пройде.
— Ще й джипа схотіли?! Ще чого!.. Василю! Вам що, позакладало? Спите, як мертві.
— Тату, що там? — зважилася запитати Ніна, біла, як стіна будинку, під яким увесь цей час стояла.
— Василя буди! Хай он у район відвезе Пархоменкову малу хвойду. Народжувати надумала.
Жінка підскочила, перехрестилася нашвидкуруч, прошепотівши коротке «Спаси Господи!», і бігцем у хату.
А потім… Потім була тиша. Леся пам’ятає картинки, картинки, картинки… І жодного звуку, немов хто вимкнув його. Навіть Вічиних криків і зойків у її свідомості не збереглося. Лише обличчя, зсудомлене болем. Стояла в освітленому коридорі під лампами, що без упину блимали, читала молитви, збивалася, починала знову. Ніяк не могла пригадати прізвища Вічиного лікаря-благодійника й заразом майбутнього татуся. Може, подзвонити, нехай би залучив на підмогу свої знайомства. Але чи знала вона те прізвище взагалі? Віка третю годину поспіль була в пологовій залі. Черговий лікар матюкався й страшенно хотів закурити, втомлена сестричка-акушерка мріяла про чашку гарячої кави, а молодесенькі санітарочки теревенили про вчорашню дискотеку. Коли ж усе скінчилося, сходило багряне сонце. Немов кров майбутнього дня висмоктало…
— Лікарю, що там?
— Подруга ваша трудна, але стабільна. А хлопчик не дуже. Ніяких прогнозів дати не можу.
І знову тиша. Цього разу страшна. Ота, якої боїшся.
— До неї можна?
— Нащо? Хай заспокоїться. Вона медпрацівниця?
Кивнула головою.
— Отож. Наслідки розуміє.
— Я на хвилиночку… Будь ласка.
Чоловік зітхнув, дістаючи нарешті омріяну пачку цигарок:
— І що з вами зробиш? Туди й назад.
Віка лежала під крапельницею. Медсестра поряд пила каву й раз у раз позирала на хвору.
— Сюди не можна.
Леся дивилася на кокон болю з рідним обличчям і до крику боялася розплакатися:
— Я швиденько. Мені дозволили.
Віка кліпнула й спробувала всміхнутися:
— Ну от. Не подруга в тебе, а саме нещастя.
— Віко… Він одужає. Правда. Послухай мене. Усе минеться. Усе.
— Лесю… Це ж грошей треба… Де вони в мене?
— Ми щось вигадаємо.
— Що?
І біль. Материнський. Насичений. Як отрута.
Леся вмовкла. Не знала, що відповісти. Відповідей просто не було, як і в тисяч тих, що день при дні лишалися сам на сам із бідою. Бо нема тому ради, нема захисту й порятунку. Сама молитва. І… хіба що добрі люди.
Тиша блукала в небі, зазирала під хмари, витрушувала з них свіжий сніг. Певно, вона теж намагалася відшукати відповіді.
Новонародженого хлопчика перевели до обласної лікарні за кілька днів. Крихітне тільце хапалося за життя, однак не було готове до існування в цьому світі. Лежало собі в плетиві прозорих трубочок, як упіймана в павутинку комашка.
