Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (книги онлайн полные версии txt) 📗
— Добре писалося?
— Дуже.
— Чудово! Можна прочитати?
— Трохи згодом. Обіцяю.
Над водою шугонула зграя чайок.
— Вставте чайок! Вставте у ваш роман чайок!
— Вони будуть на кожній сторінці, Ноло. А що, як ми поїдемо на кілька днів на той Мартас-Віньярд? Наступного тижня там є вільний номер.
Вона засяяла.
— Так, їдьмо! Їдьмо удвох!
— А що ти скажеш батькам?
— Не переймайтеся, любий Гаррі. З батьками я сама все владнаю. А ви пишіть ваш шедевр і кохайте мене. То ви залишаєтеся?
— Ні, Ноло. Я мушу виїхати звідси наприкінці місяця, бо не можу платити за дім.
— Наприкінці місяця? Та це ж уже ось-ось!
— Знаю.
В очах її закипіли сльози.
— Не їдьте, Гаррі!
— Нью-Йорк недалеко. Ти приїжджатимеш до мене. Ми будемо листуватися, телефонувати одне одному… Та й чому б тобі не приїхати туди в університет? Ти казала, що мрієш побачити Нью-Йорк.
— Університет? Але ж це буде через три роки! Три роки без вас! Я не можу, Гаррі! Я не витерплю!
— Не хвилюйся, це недовго. Коли кохаєш, час летить швидко.
— Не кидайте мене, Гаррі. Не хочу, щоб Мартас-Віньярд став нашою прощальною мандрівкою.
— Ноло, в мене вже немає грошей. Я не можу тут залишатися.
— Ні, Гаррі, пожалійте мене. Ми знайдемо вихід. Ви кохаєте мене?
— Так.
— Якщо ми кохаємо одне одного, то знайдемо вихід. Коли люди кохають, вони завжди знаходять вихід, щоб кохати й далі. Принаймні обіцяйте подумати.
— Обіцяю.
Вони поїхали за тиждень, в понеділок, 28 липня 1975 року, вдосвіта, жодного разу більше не заговоривши про цю поїздку, що стала для Гаррі невідворотною. Він лютував на себе за своє честолюбство і мрії про славу: ото наївний, думав написати великий роман за два літні місяці!
Вони зустрілися о четвертій ранку на паркувальному майданчику біля пристані для яхт. Аврора спала. Було ще темно. Вони швидко дісталися до Бостона. Поснідали. І майже без зупинок дісталися до Фалмута, де пересіли на пором. На острів Мартас-Віньярд вони потрапили пізно ввечері. І відтоді жили, немов у казці, в розкішному готелі на березі океану. Купалися, гуляли, вечеряли вдвох у величезному готельному ресторані, й ніхто на них не звертав уваги, ніхто не ставив запитань. На Мартас-Віньярді вони могли жити.
Були тут уже чотири дні. Лежачи на гарячому піску у своїй бухточці, оподаль від чужих очей, вони думали тільки про себе, про те, яке це щастя бути разом. Вона возилася з фотоапаратом, а він думав про свою книжку. Нола сказала, що батьки вважають, начебто вона поїхала до подруги. Та вона обманула його. Насправді вона втекла з дому без попередження: придумати причину для недільної відсутності було б дуже непросто, тому вона поїхала, нічого нікому не сказавши. Вилізла вдосвіта з кімнати через вікно, і тепер, поки вони з Гаррі лежали на пляжі, панотець Келлерґан місця собі не знаходив від хвилювання. В понеділок він побачив, що кімната порожня. Не став заявляти в поліцію. Спершу спроба вкоротити собі віку, тепер утеча: якщо він заявить у поліцію, все місто знатиме. Він дав собі тиждень, щоб знайти її. Сім днів, упродовж яких Господь створив світ. Цілими днями він не вилазив з авто, їздив по всіх усюдах, шукаючи доньку. Боявся найгіршого. За тиждень він звернеться до властей.
Гаррі нічого не підозрював. Він був засліплений коханням. Вранці, коли вони вирушали на Мартас-Віньярд, побачивши Нолу на паркувальному майданчику, не помітив темної постаті, що причаїлася в пітьмі, наглядаючи за ними.
Вони повернулися до Аврори надвечір у неділю, 3 серпня 1975 року. На кордоні між Массачусетсом і Нью-Гемпширом Нола заплакала. Вона казала Гаррі, що не може жити без нього, що він не має права їхати, що таке кохання, як у них, буває лише раз у житті, і ще багато всього. Благала: «Не покидайте мене, Гаррі, не кидайте мене тут». Казала, що він багато написав за останні дні і тепер може не боятися, що втратить натхнення. Заклинала: «Я піклуватимуся про вас, вам залишиться тільки писати. Ви пишете винятковий роман, ви не маєте права зіпсувати все». І мала рацію: вона була його музою, його натхненням, тільки завдяки їй він раптом зміг писати так добре і так швидко. Та було запізно: у нього не лишилося грошей, щоб заплатити за дім. Він мусив поїхати.
Висадив Нолу за декілька кварталів від домівки, і вони востаннє поцілувалися. Її щоки були мокрі від сліз, вона вчепилася в нього, намагаючись утримати.
— Скажіть, що завтра вранці, як завжди, будете тут!
— Ноло, я…
— Я принесу гарячих булочок, зварю каву. Я робитиму геть усе. Буду вашою дружиною, а ви великим письменником. Скажіть, що ви будете тут.
— Я буду тут.
Вона засяяла.
— Правда?
— Я буду тут. Обіцяю.
— Мало обіцяти, Гаррі. Присягніться, присягніться нашим коханням, що ви мене не покинете.
— Присягаюся, Ноло.
Він збрехав, тому що було дуже тяжко. Щойно вона зникла за рогом, він подався до Гусячої бухти. Треба діяти швидко: бо що як вона повернеться і застане його приготування до втечі. Вже сьогодні ввечері він буде в Бостоні. Вдома він швидко зібрав речі, запхав валізи в багажник, а решту, що треба було взяти з собою, кинув на заднє сидіння. Потім зачинив віконниці, вимкнув газ, електрику і воду. Він тікав — тікав од кохання.
Йому захотілося лишити їй записку. Поспіхом написав на аркушику кілька рядків: «Любо Ноло, мені довелося поїхати. Я тобі напишу. Кохаю тебе навіки», — потім запхнув його під двері й одразу ж витягнув, остерігаючись, що папірець знайде хтось сторонній. Ніяких записок, так надійніше. Замкнув двері на ключ, сів у авто і натиснув на газ. Він мчав на повній швидкості. Прощавай, Гусяча бухто, прощавай, Нью-Гемпшире, прощавай, Ноло.
Це був кінець. Назавжди.
17. Спроба втекти
— Ви повинні готуватися до ваших текстів, як до боксерського двобою, Маркусе: декілька днів треба тренуватися відсотків на сімдесят від максимуму, щоб у вас зануртувала і заяріла лють, яку вихлюпнете лише увечері, під час бою.
— Що це означає?
— Як вам спадає щось на думку, не варто тієї ж миті перетворювати це на одне з ваших нечитабельних оповідань і друкувати на першій сторінці часопису, який ви сам і очолюєте, а зберігати глибоко в собі, щоб воно визріло. Ви повинні не давати йому виходу, дозволити розростатись усередині вас, аж поки відчуєте, що настала пора. Це у нас буде номер… Якого номера ми вже сягнули?
— Вісімнадцятого.
— Ні, сімнадцятого.
— Нащо питаєте, як знаєте й самі?
— Щоб перевірити, стежите ви чи ні.
— Ага, сімнадцятий, Гаррі… Перетворювати ідеї…
— …на осяяння.
У вівторок, 1 липня 2008 року, в залі для побачень в’язниці штату Нью-Гемпшир я, затамувавши подих, слухав розповідь Гаррі про те, як увечері 3 серпня 1975 року, коли він уже ладен був покинути Аврору й стрімголов вискочити на шосе номер один, якесь зустрічне авто раптом розвернулося й почало його переслідувати.
Неділя, 3 серпня 1975 року, вечір
Спершу він подумав було, що то поліція, та авто не мало ні мигалки, ні сирени. Воно гналося за ним майже впритул і хтозна чому сигналило. Він раптом злякався, що його пограбують, спробував додати швидкості, але переслідувач зумів його випередити і притиснути до узбіччя, ставши поперек дороги. Гаррі вискочив на шосе, готовий до бійки, аж із авто вийшов чоловік і він упізнав Лютера Калеба, Стернового водія.
— Ви геть здуріли! — заволав Гаррі.
— Перепрошую, пане Квеберте. Я не хтів ваш налякати. Це пан Штерн, він неодмінно хоше ваш башити. Я ваш вше кілька днів шукаю.
— І що треба від мене панові Стерну?
Гаррі весь трусився, від викиду адреналіну серце аж із грудей вискакувало.
— Не щнаю, пане Квеберте, — відповів Лютер. — Він шкажав, що це дуже вашливо. Він шекає ваш удома.