Ангели помсти - Ульяненко Олесь (лучшие книги без регистрации .txt) 📗
Другий день після свят. Холодно і вітер. Голим асфальтом, із залисинами снігу, вітер гонить різнокольорові кульки, серпантин плутається за парканом. Таня сиділа в жовтому «фольксвагені», прямо перед входом у банк, з незмінним рюкзаком на спині, одягнена в червоний замшевий костюм чоловічого крою, зелену в’язану шапочку. Ноги у Тані холодні. Хоча одягнені у першокласні німецькі черевики «унісекс» на товстих підборах. Вона повільно рахувала, майже байдуже, якби не блиск в очах, то напевне б видалося, що вона рахує птахів, які чорним лахміттям висіли над містом. Вона навіть бачила Боба, який повільно відходив десь на підлозі. Він майже півдоби сидів у морозильнику. Шоста ранку. Охорона або випила, або сонна. Боб виповз у коридор, ледь рухаючи змерзлими кінцівками, відчуваючи, що серце ледь-ледь теліпається у грудній клітці. Він зрозумів, що сили його покинули і принаймні півгодини треба відлежатися, щоб прийти до пам’яті. Цього ані він, ані Макнамара не врахували. І він втратив свідомість; зараз йому снилася Таня. Дівчина у цьому сні була привітною і майже подібною до нього, чого це так, Боб не міг сказати, та, напевне, й не хотів. Йому приємно було бачити таку Таню. У цьому сні вона була невагомою. Він сидів з Танею на крутому березі глибокої синьої чистої річки, із золотими косами піску, і відчував її дивні запахи: лимона і бергамоту. Потім усе змінилося, стало якимсь неприємним, і він уже бачив себе одного на кручі чорного кольору, а на іншій, дуже подібній, на тому березі сиділа Таня. Вона чомусь у великих окулярах, такі носила його мати. Таня ворушила губами. Пізніше, коли налетіли птахи, хвостаті, червоні, зелені, сині, заповнивши прірву між ними, він зрозумів, як тяжко і сумно йому без Тані. А коли прийшов до тями, то побачив під собою калюжу води, його била дрож, а на поверх хтось підіймався.
Макнамара і Руді сиділи у новенькій «копійці», купленій за три області звідси майже за копійки. Макнамара запихався попкорном, жлуктив пепсі-колу і не переставав смикати плечем. Авто стояло з того боку будівлі. Руді мовчав і нервово мацав руками, з батьківською турботою, термос з гарячим чаєм.
– Треба було починати до празників, – нудив Макнамара.
– Тебе ніхто не заставляв, – Руді вдивлявся у вентиляційне вікно, занадто вузьке, щоб пропустити навіть Боба. Руді грів руки об термоса.
Таня подивилася на годинник, рівно видихнула і поклала рюкзачок на коліна. Очі нерухомо і мертво дивилися на трасу. Зараз вона повертала собі місто і місце. Вона взяла сотовий і подзвонила. Говорила впевнено і спокійно. Потім дістала з рюкзака пістолет, облизнула губи і приготувалася виходити.
Охоронник побачив лише мокру калюжу. Він подивився на стелю, вилаявся і передав по рації, що то вода, протікає дах. Звідти гигикнуло.
– Це у тебе з-за Людки протікає дах, Базіль.
– Та пішов ти, – охоронник пішов і повернувся з ганчіркою. Очі у нього були осовіло-червоні, а руки дрібно тремтіли. Охоронець, витираючи ганчіркою підлогу, натрапив на слід. Вода тягнулась якось дивно до сусідньої кімнати. Він протер і там, трохи подивувавшись. Двері зачинені, а відчиняти йому не велено. Нічого особливого більше він не знайшов, а тому спустився вниз. Там вони засіли з приятелем за преферанс. Боб у той час мокрів під кнопками сигналізації. Він дочекався, коли піт пройняв усе тіло, і повільно ковзнув до велетенського сейфа. Розумів, що не вкладається у відведений час.
Таня сиділа й чекала, наче сама смерть прийшла до неї, звісивши ноги на капоті. Банк відкривався о десятій. Їй відповіли, що на свята він працюватиме з дванадцятої.
– Ідіоти, – вилаялася Таня.
Вона поправила шапочку, взяла пістолет у руку, зважила, примружила око і показала язик у дзеркало. Не ховаючи зброї, перетнула трасу, обметену снігом, голу і чорну. Таня натиснула на кнопку дзвоника, потім ще раз. Нарешті відповіли:
– Банк зачинено.
– Мене поранено. Викличте «швидку» і міліцію, – сказала вона.
В опухлу пику охоронника ткнувся кольт сорок п’ятого калібру. Він відкопилив губу.
– Заткни харю, мурло, – Таня садонула у пах охоронника. Удар по потилиці осадив його на підлогу. Другий, розсипаючи карти і закуски, кинувся навперейми, але куля відкинула його до стіни. Він сповз червоною густою плямою на підлогу.
– Бля, за шо-о… – останнє, що видав він.
Боб зібрав акуратно гроші до сумки. Повернувся на третій поверх через вентиляційну віддушину, але прохід надвір виявився замалим. Пройшла лише сумка. Боб зрозумів, що застряг і це кінець. Він сів, карикатурно згорбившись біля отвору, і чекав, а перед очима пливли рожеві й зелені кола, коли почув ґвалт і глухі удари пострілів. Він відчинив двері, спустився на другий поверх і побачив Тетяну з кольтом у руках.
– Швидше, – сказала вона.
І рушила до виходу. Охоронник очухався і вистрелив кілька разів. Спрацювала сигналізація. Але жовтий «жук-фольксваген» уже котився глухими зимовими вулицями.
– Блін, – сказав Боб.
Таня побачила, що Боб підтікає густою чорною кров’ю.
– Потерпи.
– Так…
Боба лихоманило два дні. Руді сидів за марками, Таня займалася перев’язками, а Макнамара сидів на ланцюгу в комірці.
– Треба лікаря, – сказала Таня.
– Так, – не відриваючись від марок, сказав Руді. – Але ці думки треба облишити, нічого не вдієш. Лікар приведе міліцію.
Таня глянула на нього темними синіми очима. Потім на візерунчасте скло.
– Треба лікаря, – повторила вона.
Руді налив повну чарку рому і випив за один раз, потім сказав:
– Я знаю одного. Але певності, що й цей мовчатиме, нема ніякої.
Таня поставила перед собою порожню улюблену блакитну, з морозом, попільничку, закурила, і Руді побачив, як тремтять кінчики її пальців.
– Скажи, – почав Руді, – для чого ти його пустила? Ти знала, що лізти до банку – це безглуздя.
– Ще нічого не закінчилося, – відповіла Таня. Помовчала, затягнулася глибоко димом і додала: – Я люблю його. Я нічого не могла вдіяти.
– Жінки, – сказав Руді й налив собі рому.
Таня закурила сигарету і подивилася на птахів. Зараз Руді розумів, що її нічим не переконати. Він утомлено провів її поглядом, і йому стало холодно. День пройшов, і Таня заплющила очі, значить, усе верталось у старе русло.
Минуло три дні. Дощ змінювався сніговою січкою, місто потроху оживало після свят. Приїхав лікар, витягнув кулю з Боба і, нічого не сказавши, поїхав. Грошей не взяв. Таня тільки подивилася на Руді, й більше нічого. Ще через три дні Петро Накопич зайшов до антикварного магазину, саме тоді, коли Руді, Таня і Макнамара сиділи в зимовому саду і пили чай. Терпкий запах бергамоту стояв у будинку. Петро Накопич потягнув ніздрями, відімкнув кімнату на другому поверсі й підійшов до ліжка, на якому лежав Боб.
– Привіт, – сказав він.
– Ти хто, мать твою, такий? – вилаявся Боб, зводячись на лікті.
– Я прийшов забрати Таню, – сказав детектив і миролюбно усміхнувся.
– А ось на – викуси, – огризнувся Боб, але вийшло у нього це не дуже переконливо.
– Ні. Їй треба додому, – повторив детектив.
Боб ще більше звівся на лікті, подивився у добродушні очі детектива.
– Це кінець? – запитав він.
– Так. Врятуй її.
Боб прикусив губу, кивнув ствердно головою і відкинувся назад.
– Коли?
– Сьогодні ввечері. О сьомій по вас прийдуть, – сказав детектив. – Мені дійсно шкода.
– Та пішов ти, – Боб знову звівся на ліктях, додав швидко: – Сьогодні я відішлю її до супермаркету. – Йому важко було говорити, і він заплющив очі. – Це той супермаркет, біля залізниці, знаєш?
– Так, – детектив кивнув головою, нап’яв мокрого картуза і вийшов.
Рівно о сьомій спецназ вивалив вікна і двері у хиткій антикварній лавці. Репетуючи, вони розсипалися кімнатами, гупаючи і ламаючи підошвами порцеляну, дерев’яні статуетки. Руді звалили на підлогу. Підійшов офіцер і вистрелив йому в потилицю. Потім офіцер піднявся на другий поверх. Боб спав. Офіцер розбудив його і запитав:
