Стигма - Гужва Валерій Федорович (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗
У будь-якому разі він був щасливий з того, що душа його виходить з батьківського дому не порожня й пригнічена, а наповнена бажанням відновитися і жити не впорожні.
Напередодні від'їзду Михайло вибрався сходами на гору, обійшов фундамент, розчищений галичанами. Він був надто великий для майбутньої каплиці, його периметром бригадир планував пустити огорожу, а саме святилище поставити посередині на підвищенні, куди мали б вести сходи. Михайло розповів Євгенові Петровичу про цей задум і попросив, аби проектанти зважили на думку простого будівельника, — часом хитромудрі вигадки професіоналів ніщо проти здорового глузду й природної естетики звичайної людини.
Надвечір Михайло ходив з драбиною садом, зривав останні яблука, спакував їх до дорожньої сумки. Крім яблук, віз Ванді кілька червінців з потаємного сховку — зробить собі якусь прикрасу.
На прощальну вечерю прийшли Тетяна з матір'ю. Дідула приїхав з ночівлею — хотів проводжати Михайла до Борисполя. Сиділи по-домашньому, неспішно, гомоніли про всяку всячину. Євдокія Пилипівна наварила вареників: з сиром, з картоплею зі шкварками. Дідула сидів між жінками.
— Ви, Євдокіє Пилипівно, як ліпитимете наступного разу вареники, не забувайте про нового сусіда.
— То ви Тетяні кажіть, у мене, старої, пам'ять не та.
— Е, не кажіть. Хіба Тані — до старого драба? Молодим — про молоде, а нам з вами — про основи, про світобудову, яка без вареників — ніщо.
Тетяна не втрималася:
— Ну, якщо вам, Євгене, тільки вареники потрібні…
Дідулу важко було загнати на слизьке:
— Хтось же їх нестиме в оці апартаменти. Може, й затримається на дегустацію. Таке можливе, Тетяно?
Михайло заплющив на мить очі. Надовго затримався Євген Петрович на передмові, — втім, не про якісь дрібнички йдеться. Взагалі у його віці це майже героїзм — наважитися на рішучий крок.
Жінки невдовзі пішли, наобнімавшися і націлувавшися з Михайлом.
— Ну що, Євгене, — Михайло нарешті переходив з Дідулою на «ти», — піддається Тетяна твоїм зальотам?
— Не знаю, — не відразу відповів Дідула. — Мабуть, здаюся їй смішним. Дон Кіхот…
— Будеш так думати — пиши пропало. Чи не певен, що вона тобі треба? Іди на абордаж, якщо маєш зброю. А як ні — сам вареники ліпитимеш довіку.
Дідула прокашлявся:
— Кажеш, на абордаж? Мабуть, доведеться.
Іван Пимонович приїхав рано. Подивився, чи так поставив машину Михайло. Довго цмокав, роздивляючись майстерню.
Дорогою в Бориспіль говорили мало, Михайло крутив головою, видивляючи у вікно авта нові й нові силуети міста. Дідула придрімав на задньому сидінні — випив учора забагато.
Прощались недовго, бо черга до стійки реєстрації рейсу на Берлін закінчувалась. Здавалося — ще там, у куренівському дворі, що часу в ниххоч греблю гати, а вийшло — ледве встигли.
Сівши на місце біля ілюмінатора (здається, те саме, що випало йому у Франкфурті), Михайло згадав про крапчасте сонечко. Втішно було б побачити його знову. Але ж і літак не той, і пора вже така, що всі сонечка Європи давно позасинали.
Літак потягли до злітної смуги, і Михайло заплющив очі: він теж, як і Євген, цієї ночі спав і спит бачив. Ні про що йому всерйоз не думалося: те, що мав пережити вдома, лягло десь під серце і втишилося до пори; вертання на круги своя починалося і невзабарі мало повернути дружину і сина на відстань дотику, обіймів, тієї тілесної близькості, що її не заміниш жодними сурогатами — нехай хоч і найщирішими, та все ж тільки думками, які сушать душу і мозок, хочеш ти того чи ні.
Турбіни почали ревти всерйоз, і Михайло розплющив повіки, аби на кілька годин попрощатися із земною твердю. Він не повірив очам: по облямівці ілюмінатора, ледь-ледь чеберяючи ніжками, кволо пересувалося сонечко.
Звідкіль узялося воно цієї пізньої пори? Яку божевільну впертість треба мати, аби й досі, на межі вересня й жовтня, не заснути, нехтуючи законом природи, ворушити важкими для комашки хітиновими надкрилками, відкривати й закривати своє маленьке дихальце, мікроскопічну стигму, аби набрати у тільце ще трохи кисню, ще на якийсь час продовжити існування своє, геть відмінне від людського, але по суті таке схоже життя — між першим і останнім подихом…
Грудень 2005 — березень 2006.
