Книга Балтиморів - Діккер Жоель (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Гіллель послухався, не зовсім розуміючи його. Вуді так і не прийшов. Йому потрібна була любов і ніжність — він подався до автозаправки і знайшов притулок у Коллін.
Більше він її не покидав. Жив у неї й цілими днями працював на автозаправці. Тепер у неї були підстави перебувати в Медісоні, інакше вона б уже поїхала відтіля.
Гіллель щодня приїздив до нього. Привозив конспекти й умовляв не кидати навчання, адже до закінчення було недовго.
— Вуді, ще кілька місяців — і навчанню кінець. Не проґав цього шансу…
— Немає вже в мене відваги, Гіллелю. Не вірю я в себе. Ні в що більше не вірю.
— Вуді… ти приймав допінг?
— Ні, Гіллелю. Присягаюся тобі. Тим-то й не хочу повертатися в цей брехливий університет. Не хочу нічого від них, вони мене знищили.
За декілька тижнів по тому, в четвер 14 лютого, Вуді вирішив востаннє піти до університету в Медісоні й забрати свої речі з кімнати, де він мешкав із Гіллелем.
Коллін позичила йому своє авто, і він поїхав до університетського містечка ввечері. Спробував зателефонувати Гіллелеві, та марно. Певне, той сидів у бібліотеці.
Вуді постукав у двері кімнати. Ніякої відповіді. У нього ще був ключ: він дістав його з кишені, обернув у замковій шпарині й відімкнув двері. Кімната була порожня.
Його раптом огорнув сум. Він сів на ліжку й роззирнувся. На мить заплющив очі й побачив гожу сонячну днину, університетське містечко, він гуляє з Гіллелем і Александрою, яка привертає всі погляди. Посидівши отак, він відкрив велику валізу, яку приніс із собою, і почав кидати туди свої лахи: кілька книжок, світлини, що висіли на стіні, улюблену лампу, яку він привіз із Оук-Парку, кросівки, в яких пробіг стільки кілометрів. Потім відчинив шафу, де зберігалися його й Гіллелеві речі. Три горішні полиці були напхані його одягом. Він позабирав його. Потім відступив на декілька кроків і озирнув відчинену шафу, бо його враз опосів невимовний смуток: уперше він самохіть покидав Гіллеля.
Отак розглядав він полиці, аж йому здалося, мовби на нижній полиці, яка належала Гіллелеві, лежить щось незвичайне. Він підійшов ближче і вгледів паперову торбинку, заховану за стосами одягу. Хтозна й чому, але йому закортіло поглянути, що там, — чомусь та річ привернула його увагу. Він відсунув лахи, дістав торбину і розгорнув її. Потім страшенно зблід і відчув, як долівка попливла в нього під ногами.
28
Дядечко Сол приїздив до моїх батьків у Монклер усього два рази.
Знаю це, бо моя матінка довгенько скаржилася, що і ноги його в нас ніколи не було. Не раз я чув, як вона сварилася через це з моїм батьком, надто ж як ми влаштовували родинні свята.
— Послухай, Натане, твій брат і носа сюди не показує! Тебе це не дивує? Він навіть нашого помешкання не бачив.
— Та я показував йому світлини, — намагався заспокоїти її батько.
— Не роби з мене дурепу, прошу тебе!
— Деборо, ти знаєш, чому він не приїздить у гості.
— Тим-то й нервує це мене, що знаю! Ви просто подуріли з вашими оцими родинними історіями!
Довго не знав я, що має на увазі моя матінка. Часом встрявав до їхніх суперечок.
— А чому дядечко Сол не хоче до нас приїздити?
— Це не має значення, — щоразу казала матінка. — Дурня це все.
Уперше він приїхав до нас у червні 2001 року, коли помер дідусь. Коли бабуся зателефонувала, дядечко раптом завітав до нас.
Вдруге це сталося в четвер 14 лютого 2002 року, коли його покинула тітонька Аніта.
Того дня опівдні я приїхав до Монклера. Був День святого Валентина, і я подався з університету, щоб вечір і ніч перебути з Александрою. Оскільки я вже якийсь час не бачив батьків, то заїхав у Монклер, щоб обняти їх і побути з ними бодай часину.
Приїхавши, побачив, що коло хати стоїть дядечкове авто. Я увійшов досередини, і в дверях мене перепинила матінка.
— Що тут робить дядечко Сол? — занепокоєно спитав я.
— Маркі, любий, не йди до кухні.
— Та що тут коїться?
— Ну, тітонька Аніта…
— Що тітонька Аніта?
— Покинула твого дядечка. Пішла.
— Пішла? Як це пішла?
Я хотів було зателефонувати Гіллелеві, та мати відрадила мене.
— Не треба ще й Гіллеля залучати до цього, — сказала вона.
— Та що тут коїться?
— Я все тобі поясню, Маркі, обіцяю. Дядечко пробуде тут вихідні, мешкатиме в твоїй кімнаті, якщо ти не проти.
Я хотів було привітатися з ним, обняти, але крізь прочинені двері кухні побачив, що він плаче. Великий, непереможний, усемогутній Сол Ґольдман плакав.
— Тобі ліпше піти до Александри, — прошепотіла матінка. — Гадаю, дядечкові потрібен спокій.
Я не пішов, а просто-таки дременув звідтіля. Утік із Монклера не тому, що так порадила мені матінка, а тому, що бачив, як плаче мій дядечко. Він був просто Самсоном, хоч здавався таким могутнім. Йому досить було обтяти волосся.
Отож подавсь я до тієї, з якою мені завжди було добре. До Александри, моєї коханої дівчини. Я знав, що вона не любила того дурнуватого Дня святого Валентина, тому влаштував їй вечір без вечері із п’ятьох страв і букета червоних троянд. Забрав її простісінько зі студії, де вона записувала чергові композиції на пробу, й ми замкнулися в номері «Волдорф Асторїї», дивилися фільми, кохалися й замовляли їжу в номер. У її обіймах я почувався захищеним од усього, що коїлося на білому світі.
Того ж таки вечора 14 лютого 2002 року Вуді сидів на ліжку й чекав, коли повернеться Гіллель. Була вже двадцять друга година, коли той прийшов. «А нехай тобі, Вуді, ти так налякав мене!» — аж підскочив Гіллель, відчинивши двері. Вуді нічого не відповів. Він тільки дивився на нього. «Вуді, з тобою все гаразд?» — знову запитав Гіллель.
Вуді показав на торбину, що лежала коло нього.
— Навіщо?
— Вуді… я…
Вуді наскочив на нього і згріб за комір. Потім брутально притиснув до стіни.
— Навіщо?! — загорлав він.
Гіллель зухвало глянув йому у вічі.
— Удар мене, Вуді. Це все, що ти вмієш робити…
Якусь мить Вуді тримав його отак, зціпивши зуби, здригаючись усеньким тілом і замірившись кулаком. Потім страшенно заволав і побіг. Вискочив на паркувальний майданчик і сів у авто Коллін. Рвонув з місця, аж шини завищали. Йому потрібно було з кимсь побалакати, і єдиний, про кого він подумав, був Патрик Невіль. Тож він подався до Мангеттена. Хотів було зателефонувати йому, та телефон був відключений.
Була двадцять третя година, коли він зупинився перед Патриковим будинком. Поставив авто по один бік вулиці, перебіг на протилежний бік, ні на що не звертаючи уваги, і вдерся до будинку. Його перепинив консьєрж.
— Мені треба до Патрика Невіля, терміново.
— Він чекає на вас?
— Зателефонуйте! Зателефонуйте йому, заради бога!
Консьєрж зняв слухавку.
— Доброго вечора, пане, перепрошую за клопіт, тут до вас пан…
— Вуді, — сказав Вуді.
— Пан Вуді… добре.
Консьєрж поклав слухавку і кивнув Вуді на ліфт. Піднявшись на двадцять третій поверх, хлопець кинувся до дверей Невіля. Патрик побачив його крізь вічко і відчинив, перш ніж він подзвонив.
— Що сталося, Вуді?
— Мені треба поговорити з тобою.
У Патриковому погляді він помітив вагання.
— Може, я заважаю…
— Ні, що ти, — відказав Патрик.
Вуді здавався схвильованим, тому Патрик не міг лишити його в такому стані. Він попросив його ввійти і запровадив до вітальні. Щойно ввійшовши, Вуді побачив стіл, накритий до Валентинового свята, зі свічками, великим букетом троянд, шампанським у відерці й двома повними келихами, до яких ніхто не доторкнувся.
— Патрику, мені дуже шкода, я не знав, що в тебе гості. Я ліпше піду.
— Не раніше, ніж розповіси мені, що сталося. Сядь.
— Але ж я завадив тобі…
— Не переймайся, — перепинив його Патрик. — Ти добре зробив, що прийшов. Зараз я дам тобі щось випити, і потім все мені розкажеш.
