Трохи пітьми - Дереш Любко (хорошие книги бесплатные полностью .txt) 📗
От… щойно ми перетнулися поглядами, й Алік винувато відводить очі. Соромиться. Чи боїться?… Звісно, йому б за краще було, якби мене тут не було взагалі. Тоді б він безроздільно заволодів довірою дівчат. Премудрий гуру в оточенні юних створінь – приваблива роль не для одного «духовного шукача». Я його навіть розумію, чесно.
І все-таки, мені зараз боляче й прикро через те, що то я – саме я вигадав, я організував цей з'їзд, я йшов на ризик, а він… він пожинає плоди слави. Завжди чомусь так.
Кидаю недопалок у ватру і, щоб якось відволіктися, починаю докладати дров до багаття.
– Йостеку! – гукає Віка. – А ти бачив, як під час буревію з'явилася та сама скеля, де була колись Лорна з дядьою?
– Ні, – буркаю я.
Алік натомість втручається жвавим голосом:
– А мені здається… мені здається, друзі, я навіть озеро під горою бачив! Це взагалі фантастично! Такої сили психокінезу я ще не зустрічав! Лорна, у тебе великі здібності!
На ці компліменти Лорна невпевнено посміхається. Я ще ніколи не бачив її такою зм'яклою й розпруженою.
– А я ще ніколи не бачив, як формується секта, – кидаю їм. Передразнюючи гуру, додаю саркастично: – Це взагалі фантастікі!
Дівчата трохи ніяковіють, Алік теж пригасає, але, видно, не хоче втрачати ейфоричного настрою, який вдалося створити в собі й у групі.
Групі? Значить, четверо проти одного?
Що ж. Буду вести своєї вперто.
Мені страшенно хочеться зараз гаркнути щось таке викривальне й гостре, від чого Алікова маска вмить облізе і всі побачать його справжнє обличчя. Але, як на зло, нічого дотепного на думку не спадає. Мушу користуватися найпримітивнішим знаряддям: сарказмом. Що ж… Як істинний інтелектуальний самурай, котрий присягнув воювати за свободу духу та ясність розуму, я кидаю Алікові свій останній виклик. Вирушаю у свій останній бій.
Змочивши горло водою, я випростувався. «Банзай!» – прошепотів собі стиха під ніс. Скориставшись моментом мовчанки (усі в якусь хвилину стежили за тим, як я п'ю воду), я відкашлююсь і наче продовжую незакінчену думку:
– А ви знаєте, Аліку, я вас навіть розумію і, можна сказати, навіть починаю симпатизувати вам, – мій голос фальшиво миролюбний. Мені незручно через невдалий початок атаки. – Ви, Аліку, просто людина, яка заблукала… Ви людина чесна, тут слів нема, але, як то кажуть у мене на роботі, «хороший хлопець – це ще не професія». Чесним бути мало. Потрібно бути тверезим. А ви заблукали серед химер… Знаєте, від містика до шизофреніка один крок. Повірте, я й сам свого часу був близький до подібного. Тоді, з Лорною – я розповідав про це. Чесне слово. Я відчував, що в один момент можу цілком втратити увесь свій скепсис, усю критичність і почати залежати від чогось «потойбічного»: від демонів, магічних впливів і так далі. Але я сказав собі: «Йостеку, це шлях слабаків».
Я роблю паузу, аби додати наступним словам більшої ваги:
– Аліку, повірте, набагато легше збожеволіти, ніж зазирнути в очі дійсності.
Короткими поглядами Алік оцінює мене і раптом невластивим йому сухим тоном каже:
– А знаєте, Йостеку, чому у вас на носі такі товсті окуляри?
– Напевне, з тої ж причини, що й у вас.
– Хе-хе, дотепно. – Насправді старому не смішно. Він заціплений. – Ви праві, Йостеку. З тої самої причини, що й у мене. Ми схожі один на одного. І знаєте чим? Нас обидвох засліпило наше прагнення бачити світ таким, яким ми його собі уявили. Ви – у своїй манері, раціональній і механічній. Я… у своїй… містичній… і… і релігійній…
Алік сковтує грудку в горлі, яка заважає говорити.
Вдихнувши глибоко і різко видихнувши, він знімає з перенісся окуляри, втомлено тре собі очі й нахиляється в мій бік:
– Мені нелегко зараз говорити… Тому краще погляньте, друже, що я зроблю…
Алік підносить окуляри в повітря і скручує їх у криву вісімку, аж чутно тріск пластмаси. Враз він весь розслабляється, його плечі опускаються, і він з усмішкою кидає свої поламані окуляри мені під ноги.
– Дивіться, Йостеку. Дивіться уважно, що я зробив. Щойно весь мій світ упав до ваших ніг. Ви перемогли мене.
Мої уста напружуються. Щелепу зводить судома. Сучий він син, он хто. Миротворець, блядь. Позер йобаний, а не миротворець.
– Не клейте дурня, – кажу черство. – Навіщо ви це зробили?
– Я пожертвував щойно своїм світоглядом, уявляєте? – Алік розпливається в усмішці. – Щойно я відмовився від своїх поглядів. – Він ляснув себе по коліні. – І – уявляєте? – почуваюся дуже легко. Хто б міг подумати!
Алік роззирається довкола: на прояснене небо, на ліси, осяяні призахідним сонцем, на гори у золоті, на дівчат, і кожному усміхається. Він полегшено зітхає.
– Дивіться! Дивіться всі! – заманює він рухами рук. – Ви свідки, так, ви свідки! Я більше нічого не знаю про жругрів, про уіцраорів. Ні слова більше про квантовий перехід і біополе. Я просто собі людина. Йостеку, я вас благаю… Зробіть так само. Окуляри заважають вам.
Напруження наростає в мені. Ах ти ж дристуняра старий. Скільки можна насміхатися з мене?
Все має бути написано на моїм обличчі – холодний інтелект, який достойно протиставляє себе зубатому, шизофренічному, безпричинно радісному старому алкашеві.
– Перестаньте. Ви вже в літах, а поводитеся, мов паяц. Збережіть бодай рештки гідності.
– Скиньте, скиньте свої товсті окуляри, Йостеку, скиньте свій багаж знань. І гідність свою теж скиньте! Подивіться, який світ великий. – Алік дедалі більше поводить себе, як клоун, він доводить свою гру до абсурду.
Ненавиджу таких людей.
Щойно я усвідомив, як глибоко я ненавиджу людей, котрі говорять абсурдні речі… котрі породжують і примножують абсурд. Вони – зло.
Алік присунувся навколішках, аби ще на кільканадцять сантиметрів наблизити своє обличчя до мене. Він зазирає божевільними очицями до мене просто в душу, при цьому рот його не закривається. Я відчуваю: ось-ось, і все, що тримається на останніх нитках у мене в душі, зараз вихлюпнеться назовні. Голос його змушує мене закипати. Я усвідомлюю, що зненавидів цей голос, відколи вперше почув його.
– …Йостеку, ваші окуляри – це щит. Вони ваша раціональність, друже. Відкиньте її вбік, подивіться на цей широкий, цей прекрасний світ. – Алік протягує руку до мого перенісся і додає лагідно: – Дайте я вам допоможу…
– Руки! – вискнув я й відсунувся. – Руки при собі тримай!
– Ну що ж ви так! Визнайте, визнайте загадковість, визнайте незбагненність цього світу. Він не вміщається у жодні схеми, в жоден погляд… А погляд, який вміщатиме цей світ, ніколи не потребує окулярів…
Алік швидким рухом цапнув мої окуляри, їх перекосило на моєму обличчі, й тут я не витримав. Права рука сама собою смикнулася й заїхала Алікові просто під дих. Ліва, так само неконтрольовано, дала хук знизу вгору, прямо в носа. Хруск хряща, віддача в плече. Алік точиться назад, обома руками затуливши очі, з його носа юшить кров. Враз мій нюх загострюється так, що я чую важкий, але до біса звабливий дух-ман кров'яри. Щось у мені перевертається, й немовби якийсь звір вступає в моє тіло. Я хапаю перше, що попадається під руку, – поліно. З тваринним риком кидаюся на нього. Я вже не контролюю себе ані на йоту, моєю рукою орудує хтось інший. Мов крізь червону заволоку я спостерігаю, як рука з поліном раз за разом опускається на голову, на плечі, на руки чоловічка, котрий навіть не чинить захисту, і ця розслаблена беззахисність мене заводить ще більше. Я бачу дівчат, що кидаються відтягувати мене, але хтось замість мене з розмаху, з розвороту б'є котрусь із дівчат поліном прямо по плечу, а потім знову повертається до нікчемного, слабкого чоловічка, який заслуговує смерті, я його хочу вбити, вбити, тому що ніхто ще не будив своїм поглядом Того, Хто зараз орудує палицею. Алік закриває голову руками, та поліно опускається на неї знову й знову, його закривавлені губи щось шепочуть, і раптом…
