Мене називають Червоний - Памук Орхан (бесплатная регистрация книга txt) 📗

Вранці мене розбудили крики Хайріє. Задувши свічку, я вискочив у передпокій. Може, Хасан із посіпаками напали на будинок, треба заховати малюнки, майнуло мені. Та за хвилю я здогадався, що Хайріє зчинила лемент за наказом Шекюре, аби сповістити дітей та сусідів про смерть Еніште-ефенді.

Ми зіткнулися з Шекюре в передпокої. Міцно обнялись. Діти, вчувши вереск Хайріє, позривалися з ліжка, повибігали з кімнати й нерішуче зупинились.

— Ваш дідусь помер, — сказала їм Шекюре. — Обережно, не заходьте до нього в кімнату.

Вона вирвалася з моїх рук і пішла до батька, де стала плакати.

Я запхав дітей у їхню кімнату.

— Перевдягніться, бо змерзнете, — наказав я їм і сів край ліжка.

— Дідусь помер не вранці, а вночі, — озвався Шевкет.

З подушки на мене дивилася літера «вав», [150] виписана довгою і гарною волосиною Шекюре. Укривало досі зберігало тепло гарячого тіла коханої. Ми з Хайріє слухали, як вона голосить.

Її ридання, нібито в годину несподіваної смерті батька, звучали страшенно награно й неприродно, я відчув, що анітрохи не знаю свою Шекюре, щось лисяче та чуже крилося в її душі.

— Мені страшно, — промимрив Орхан, благаючи поглядом дозволити йому порюмсати.

— Не бійтеся, — заспокоював я їх. — Ваша мама плаче, аби повідомити сусідів про смерть дідуся, щоб вони прийшли.

— А як прийдуть, то що буде? — запитав Шевкет.

— Як прийдуть, то теж плакатимуть разом із нами. Вони розділять з нами горе, і нам полегшає.

— Це ти вбив дідуся! — заверещав Шевкет.

— Якщо ти й надалі приноситимеш прикрощі мамі, то я тебе ніколи не зможу полюбити, — зірвався я і теж відповів на підвищених тонах.

Ми репетували, ніби стояли біля бурхливого струмка. Це аж ніяк не нагадувало розмову вітчима з пасинком.

Тим часом Шекюре намагалася відчинити віконниці в передпокої, аби її голосіння було краще чутно в махаллє. Я наспів їй на підмогу, не бажаючи стояти осторонь. Ми обоє навалилися на вікно, змагаючись із віконницею. З останнім поштовхом вона вилетіла надвір і вікно було відчинене. Нам в обличчя війнуло холодом, в очі вдарило сонце. Шекюре почала голосно ридати, неначе волала до цілого світу.

Лемент сповіщав усьому махаллє про смерть Еніште-ефенді, тепер мені його кончина завдавала нестямного болю, якого я досі так гостро не відчував. Байдуже, щирим чи фальшивим було голосіння Шекюре, проте воно брало за душу. Несподівано для самого себе я теж заплакав. Можливо, жалів себе до сліз. Та чому плакав — не знаю: чи то справді з горя, чи то від страху, що доведеться відповідати за смерть дядька.

— Пішов від нас, пішов, пішов мій таточко, пішов, пішов! — голосила Шекюре.

Я голосив у такому ж дусі, однак не тямлячи, що саме примовляю. З сусідських порогів, із-за щілин віконниць на нас націлилися очі мешканців махаллє. Я дивився на себе їхніми ж очима й вважав, що все чиню як слід. Може, мої туга та біль і не були до кінця щирими, однак, плачучи, я позбувався своїх тривог, підозр, що мене звинуватять у злочині, навіть страху перед Хасаном і його людьми.

Шекюре була моєю, і я неначе святкував свою перемогу, здіймаючи лемент і вмиваючись слізьми. Моя дружина теж голосила, я потяг її за руку до себе і, не звертаючи уваги на дітей, котрі, плачучи, наближалися до нас, поцілував у обидві щоки. Її щоки були ніжні, немов м'яке шовкове простирадло, а пахли мигдалевим деревом з нашого дитинства. Я відчув це, попри власні сльози.

Ми всі, разом із дітьми, підійшли до небіжчика. «La illahe ulallah» [151] — виголосив я, так наче тут і не лежав два дні труп, який добряче тхнув, а хтось ще тільки помирав. Це мали бути останні дядькові слова, які він мусив повторити, щоб потрапити в рай. І ми вдали, ніби дядько повторив їх, після чого усміхнулися, не відводячи погляду від чомусь понівеченого обличчя та розтрощеної голови. Тоді ж, тримаючи руки догори долонями, я прочитав суру «Ясін», [152] усі мовчки вислухали. Шекюре принесла шмат чистого батисту, і ми дбайливо підв'язали дядькову шелепу, котра відвисала, потім співчутливо закрили вціліле око, злегка перевернули тіло на правий бік і перевернули так, аби те, що колись називалося «обличчям», було спрямоване в бік кибли. [153] Шекюре прикрила батька чистим простирадлом.

Діти з уважністю лікаря спостерігали за нашими діями. Мені це сподобалося. Радувала й тиша, яка настала після наших ридань. Зрештою я почувався людиною, в якої таки є жінка, сини, родинне тепло та домашній затишок, мої думки врівноважилися, страхи, навіяні смертю Еніште, відступили.

Я зібрав малюнки, склав у палітурку й вибіг з дому, надягти свій цупкий каптан. Назустріч мені ішла стара тітка, сусідка, вчувши голосіння, вона спішила поспівчувати нашому горю собі на втіху. З нею марширував зашмарканий онук, який уже смакував майбутню розвагу. Я минув їх, удавши, що не помітив, і попростував до мечеті.

Мишина нора, яку імам називав «домом», крихітна хатина, за яку нічого, крім сорому, не відчуєш, стояла біля розкішної мечеті з велетенською банею та просторим двором — їх так зараз будують. Проте імам, як і решта духовенства, розширив свої володіння на територію цілої мечеті, тому анітрохи не зважав, що його жінка розвішує вицвілу білизну в дворі на мотузку між двома каштанами. Двоє нахабних псів теж мали себе за таких же повноцінних власників двору, як і сім'я імама-ефенді. Відбившись від їхніх атак та спекавшись синів імама, котрі ганялися за собаками зі швабрами в руках, ми з імамом віддалилися в один з тихих закутків двору.

Я був упевнений, що після вчорашнього розлучення й весілля імамові-ефенді немає на що скаржитись, ми-бо не поскупилися. «Знову щось трапилось!» — було написано в нього на виду.

— Сьогодні вранці помер Еніште-ефенді.

— Нехай прийме його душу Аллах, хай спочиває в раю! — доброзичливо промовив він.

Навіщо я бовкнув «сьогодні вранці»? Чи не викличе це зайвих підозр? Я запхав йому в руку один із тих золотих, котрі зосталися з учорашнього дня, і попросив прокричати перед азаном сала [154] та ще послати брата глашатаєм по махаллє, щоб сповістив про смерть дядька.

— У мого брата є вірний товариш, він напівсліпий, ми з ним дуже добре обмиваємо небіжчиків.

Отже, він доручить якомусь сліпому та своєму придуркуватому брату обмити Еніште-ефенді — обставини складалися якнайліпше. Наприкінці я сказав йому, що заупокійний намаз вершитиметься в обід, і що збереться велике юрмисько, поприходять з палацу, малярського цеху, різних медресе, з дуже високих установ. Про понівечені обличчя та голову Еніште-ефенді я не обмовився й словом, бо давно дійшов висновку, що з цією проблемою можуть справитися тільки верхи.

Падишах доручив займатися фінансуванням книги, яку замовив Еніште-ефенді, головному скарбничому, тож першим сповістити про смерть дядька випадало саме його. Аби проникнути з такою метою до палацу, я зайшов у кравецьку майстерню напроти воріт Соукчешме. Там ще з років мого дитинства працював один облицювальник, мій родич по батьковій лінії. Я поцілував укриту родимими плямами руку і з благанням у голосі розповів, що мені необхідно зустрітися з головним скарбничим. Спершу він змусив мене посидіти, почекати в оточенні бритоголових майстрів, які з оберемками різнобарвної тканини в руках зшивали завісу, складену вдвоє, а потім наказав слідувати за помічником старшого кравця, який, наскільки я зрозумів, направлявся до палацу в грошових справах. Ворітьми Соукчешме ми вийшли на майдан Алай, де минули споруду малярського цеху напроти Айя-Софії. Поки що я був урятований — повідомляти іншим художникам про злочин не доводилося.

Майдан Алай, як завжди, видався мені настільки ж гомінким, наскільки й малолюдним. Ані біля брами Каїт Еміні, перед якою в дні засідання Дивана [155] шикувалися шеренги жебраків, ані біля засік не було живої душі. Проте зі столярень, пекарень, стаєнь, з вікон лікарні, з-за кипарисів, з боку конюхів та скакунів, які стояли перед другими воротами, на чиї вежі з конічними дахами я захоплено дивився, звідусіль мені вчувався приглушений шум. Від страху я дуже переживав: адже ж за мить вперше в своєму житті пройду крізь другі ворота, Бабюселлам.