Покров - Дашвар Люко (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗

Наосліп — ніби хто очі Мар’яні випік — поклала поряд із

Галинкою рожеву помаду, торкнулася Макарової руки, погла-

дила по волоссю кремезного Гоцика…

Посунула геть. Не бачила, як зранений Біджо і заплаканий

Аврора поклали в трагічний ряд загиблих тіло Феді, як поряд

із ним ридає сива вчителька Аніта Станіславівна. Йшла, шляху

не бачила: як?.. Як таке може бути?!.

Ноги довели до Європейської, понесли на Поділ. Ніхто не

зупинив виснажену худеньку дівчину в прокопченій брудній

куртці з білою пов’язкою і червоним хрестом на рукаві. За

кілька кварталів від Майдану столиця жила звичайним жит-

тям, наче поряд не вбивали людей. Крамниці відчиняли двері,

заманювали знижками: «Тільки у нас до 70 % на всю зимову

колекцію!» Ресторани і кав’ярні пропонували «нове, надзви-

чайне меню»…

Роззиралася ошелешено: як?.. Як таке може бути?.. Тут —

сусіди? Не одна сім’я?

Ноги — своє: Поділ, Петрівка. Базар не спить — люд скуп-

ляється: апельсини тягне в торбах, яблука. Як таке може бути?

Московський міст видув останнє тепло з серця. Куди йшла?

Вдивлялася у вкритий сірою мрякою Лівий берег, шепотіла

недобре:

— Ще спите?..

І тільки коли зупинилася біля лікарні швидкої допомоги,

зрозуміла: сюди і йшла. Тут її місце.

Тато не перебивав. Сидів у інвалідному візку поряд із ліжком, насторожено спостерігав за змарнілою збудженою донькою.

253

— Сім’ю треба докупи збирати, тато, — тихо і грізно ше-

потіла Мар’яна. — У сім’ї всяке може статися. Мама — не

така вже й праведниця, з мріями своїми совковими… Хіба вона

винувата, що іншого ніколи не бачила? Бабцю треба знайти.

Вона злодюжка, тату. Чесно! Справжня злодюжка і крадійка…

мабуть. Але вона — наша. З нашої сім’ї. Як ми її покинемо?

Не можна… Не можна, щоби в сім’ї… свої своїх же вбивали!

Щоби розліталися на різні боки без вороття, як чужі. Чуєш?

Ще трохи побудь тут. Маму спершу знайду. Не знаю, де вона.

Потім бабцю. Бачиш, скільки в тебе жінок! Ми… впораємося.

Потім тебе заберемо. Потерпиш ще трохи?

— Себе бережи, Мар’янко, — відповів тато. — Без те-

бе — яка сім’я?..

Сльози — самі! Голову опустила: так би багато татові роз-

повісти, так би поплакатися…

— Де я дінуся, — пішла до дверей. Ноги тепер попереду

мізків визначали шляхи.

Ада не відповідала. Мар’яна почала надзвонювати матері одра-

зу, як вийшла з лікарні від тата, та материн мобільний знай

одне: «Абонент поза зоною».

На Воскресенці теж більше не з’являлася. Спорожніла хру-

щовка зустріла Мар’яну затхлим запахом пустки. Розчахнула

вікна, впустила морозу — мила-драїла бідний рідний дім, наче

для дорогих гостей. Знову зателефонувала матері, та абонент

так і не з’явився на зв’язку.

Уже під вечір Мар’яна докумекала: на материній роботі

в державному міському архіві Києва можуть щось знати про

співробітницю. Подалася на Сирець, де на вулиці Олени Те-

ліги розташувалась установа. Уже без надій — вечір, робо-

чий день закінчився. Світла у вікнах нема. Та все ж стукнула.

— Зачинено! — крізь заґратоване віконце повідомив охо-

ронець-пенсіонер.

— Знаю! Скажіть, Аїда Едуардівна Озерова на роботу хо-

дить? Сьогодні була?

254

— І зараз є, — відповів дідусь. Додав тихо: — Ночує тут!

Просила нікому не говорити. Не хоче, щоби керівництво ді-

зналося.

Мар’яна вчепилася в ґрати на вікнах.

— Пропустіть мене до неї! Я — донька її. Прошу!

— Ех, ти… Довела матір, що та з дому пішла! — охоронець

привідчинив двері, пропустив Мар’яну всередину. — Куди ви,

молоді, котитеся?! Геть розпаскудилися!

— Де вона?

— Ходімо… Проведу.

…У спортивних штанях, угах і вицвілій футболці Ада сиділа

поряд із масляним обігрівачем посеред високих стелажів з ар-

хівними документами — підсунула ноги ближче до обігрівача,

на якому сушився бюстгальтер, старанно вимальовувала щось

на аркуші канцелярського паперу.

Побачила доньку — насупилася погордливо. Відклала олі-

вець і папір, підборіддя повище.

— Що ти робиш? — спитала Мар’яна тоскно.

— Малюю! — із викликом відповіла Ада.

Мар’яна зітхнула, підійшла ближче. Відшукала посеред сте-

лажів стілець, присіла поряд із матір’ю.

— Де той твій…

— Набрид. Покинула! — зухвало кинула Ада.

— Додому чому не повертаєшся?

— Бачити вас не хочу!

— Ходитимеш по хаті із заплющеними очима! Ми з татом

потерпимо.

Ада глянула на доньку гірко.

— Валю вже забрала?

— На п’ятий поверх? Сама не впораюся, мамо. Без те-

бе ніяк…

— Паскудна з мене помічниця, — очі відвела.

— Паскудна, а жива… Дихаєш, усміхнутися можеш. А там…

лежать… такі гарні… такі… — Мар’яна здригнулася, схлипнула,

витерла сльози. — Не знаю, хороша в нас сім’я чи погана, але

255

ми — одна сім’я, мамо. Сім’я має бути разом. Збирайся. Ще

маємо бабу Нату знайти.

— Знову кудись подалася?

— Ні… Я її вигнала.

Хрущовки на Воскресенці дісталися поночі. Їм би поспа-

ти — так ні. Сиділи поряд, близько, як ніколи в житті. Усе

говорили, говорили… Ніби от про політику, Майдан, насправ-

ді — про людей. Тато першим суть роздивився.

— Так противлюся, щоби тата сюди, на п’ятий поверх, тяг-

ти, — сказала Мар’яна. — Клітка!

— Хата стара ще є на Чернігівщині. Валиних батьків. На

Валю записана.

— Ти туди поїдеш?

— Поїду.

— Справді? — Мар’яна загорілася, заметушилася. — А як

село називається? Нагадай! Дорошеве?

— Дорошівка.

— Точно! Дорошівка! — завмерла, задумалася. — Доро-

шівка… Там пан один колись жив. Я останнім часом багато про

його сім’ю читала… — підхопилася. — Завтра ж поїду.

— Зачекай! — мати підвелася, ходила вітальнею нерво-

во. — Давай спочатку… маму мою знайдемо.

Баба Ната не відгукувалася. Мар’яна знайшла в телефонній

книзі свого мобільного бабин номер, та він уже давно «не

обслуговувався». Не зважала, затялася, знай одне: шукати…

Сім’я має бути разом.

Майдан докотився страшними новинами — Небесна сотня

поклала голови, покалічених — тисячі, а в Мар’яниній голові

колом: шукати своїх, шукати…

Три дні вешталися по ДВРЗ, бо Мар’яна згадала: баба На-

та казала, що тут десь хату має. Стукали у ворота і хвіртки, питалися, кілька разів вдиралися до чужих стареньких, бо су-

сіди вказували: он у тій халупці біля лісу, здається, самотня

старенька живе.

256

— Ходімо, дитинство своє тобі покажу, — під вечір третьо-

го дня сказала Аїда.

— Ти тут виросла?

— У бараках. Тепер їх уже нема, — Аїда усміхнулася сумно,

впевнено повела доньку вглиб району.

— Отам бараки стояли, де я з бабою Тасею жила, — вка-

зувала на приватний сектор, розповідала. — Бабуся казала:

перший барак звели ще в 1934-му для будівельників, які ва-

гоноремонтний завод зводили. Бригадира теслярів Іваном Баб-

кіним звали, і перший барак бабкінським називали, — роз-

зирнулася. — Вишень і досі повно. А тоді ще більше було.

Об’їдалися вишнями. І шовковицею. Вічно з синіми губами.

Дійшла до перехрестя. Зупинилася. Вказала на невеличку

стару хату під вкритим мохом шифером.

— Отут наш барак був. Шовковиця… біля вікна.

Знітилася, стримала сльозу — пішла до хвіртки. Розчахнула.

— Ти куди? — здивувалась Мар’яна.

Мати увійшла на подвір’я без дозволу — наче їй конче не-

обхідно було побачити хоч щось незруйноване, живе зі свого

дитинства, хоч стару шовковицю, бо мала би ще не всохнути.

Мар’яна посунула слідом. На подвір’ї — ані собаки, ані

кішки. Тихо. Старі тази під голою шовковицею. Ада і не гля-