Польові дослідження з українського сексу - Забужко Оксана Стефанивна (читать книги онлайн полные версии .txt) 📗
Ну, "здоровий i щасливий" — це ти, золотце, конєшно, загнула через верх, бо силомiць нiкого щасливим учинити й Бог не потрапить, так що в остаточнiй редакцiї твою одчайдушну телеграму мусили були прийняти без цих двох слiв, — якби Бог слухав дурного погонича… (А цiкаво, як воно все там у них вiдбува-ється — чи якийсь янгол-секретар одбирає земнi послання при апаратi, виймаючи з потоку щирi, тяжкi й гарячi, й незворушно спускаючи в чорну дiру невагомi маси пустих слiв? — так i з вiршами буває: одразу збриджується, щойно починає валити пуста порода, — i кидаєш, недописавши). I ще в одному моментi ти тодi злукавила — в "хай би забув мене": лепетнула в напiв-нестямi, насправдi твердо знаючи, що нiколи вiн тебе не забуде, — о, тепер уже нiколи, скiльки житиме: згнi-тивши недокурка двома пальцями, джигонувши ним навiдлi, аж дугою в повiтрi шварнуло:"А ти подумала, скiльки менi вiд тебе вiдходити? Га?" — мов через силу стримуючись, аби не загилити й нею, вслiд за недокурком ("Ти ж уважай, я чоловiк слабкий, я й зарубать можу", — признався був раз, i тобi зараз же свiнуло: оце, оце воно! не бреше, правду каже! — i, з умент ввiмкне-ним безособовим захланним iнтересом, — загули, за-стугонiли незримi дроти, шпарко переганяючи iнфор-мацiю, — вичавила-таки тодi з нього, хоч якого заду-бiло-вiдпорного на всякi розпити-лащiння-сюсю-пусю-ну-скажи-менi-жебонiння, — скупу, пунктиром iсторiю про те, як колись давно, розписуючи сiльську церкву на пару "з одним мудаком, який мене дiставав", дiйшов до стану, коли ганявся за тамтим iз сокирою в руках, — невже круг церкви, подумала ти, чомусь уявивши, що це мало статися вночi, бо нема нiчого жаскiшого за нiчну церкву з вiдбитою в темних шибках угорi повнею, — от звiдтодi й зривається на втечу щоразу, iно зачувши наближення того духа, понятно, гмукнула ти, цiкаво, хоч по-справжньому цiкавою була тут, i далi, повна вiдсутнiсть у тобi страху, от вiдлуп — i вже, нiби все те оповiдалося через бар’єрчик у кiмнатi побачень у в’язницi чи божевiльнi: дослухаєш — i пiдеш, i за тобою, грiмко скрегочучи, засунуться обкованi циною дверi, й поросне навздогiн, приском попiд шкiру, сухе клацання оберненого в замку ключа). Скiльки менi вiд-ходити вiд тебе, скiльки тобi — вiд мене, "Сколько нам так еще идти, протопоп?" — спиталася жiнка в роз-стриженого Аввакума, бредучи за ним, вигнанцем, по безкраїй рiвнинi, i знемiгшись безцiльнiстю шляху, й присiвши на купинi, — i почула у вiдповiдь: "До самыя смерти, попадья". Схiдний фаталiзм, еге ж, — у росiян це є, з нами гiрше, складнiше, ми, власне, нi се, нi те, Європа встигла заразити нас мутною гарячкою iндивiдуальної хотi, вiрою у власне "можу!" — одначе пiдстав для його справдження, чiпких структур, котрi б те "можу!" пiдхоплювали й тримали, ми нiколи не виробили, шамотаючись вiками на днi iсторiї, — наше вкраїнське "можу!" самотнє i тому безсиле. Амiнь.
Чому тобi здавалося, нiби ти зможеш витягнути його на собi з тої ями, в яку вiн, очевидно ж було, так послiдовно вглибав? Власне, насторожитися мусила вже першої ночi — коли, ще тiльки роздягаючись, вiн змружився сторожко, нiби прицiнювавсь: "А ти можеш ранiше за мене скiнчити?" — засмiялася, переповнена шумовинням сил, як бутель молодого вина: "Я все можу!" Дурочка, вже тодi мала би добачити, що вiн не партнер, — що, закам’янiлий усерединi себе до бага-торiчної мерзлоти, просто не тямить бути не сам — геть i в коханнi ("Ох, як ти класно даєш!" — вистогнав у неї — по довгому нездалому вовтузiннi, по страдницьких корчах, по всiх одчайних ламентацiях — "Ах, нащо ж я банячив!" i "Ай, бляха, а я так тебе хотiв!", по западанню в кiлькахвилевий сон — самотнiй сон, наглухо вiдрубаний вiд її присутностi поруч: не зворухнувся, коли натнулася випручатись з обiймiв, ну й пiшов на фiг, iмпотент нещасний, зараз устану, вдягнуся, запарю кави, скоро пiдуть автобуси й можна буде вернутися до готелю, у вiкнах майстернi невiдворотно блiдла, водянистiшала свiтна синява, вирисовувалися позгромаджуванi попiд стiнами вугластi стоси полотен iз дрижакуватого, як протоплазма, смерку, паскудна година, година хворих i сорокалiтнiх, це в такiй, певне, сiрiй каламутi катуються позасвiтнi душi, — i ось тодi вiн i зробив їй боляче, таки направду боляче, куди там згадцi про втрату цноти, painful intercourse, ось як це називається в медичнiй лiтературi, котру вона, зашугана совкова дурепа, щойно в Америцi взялася студiювати, навiть до лiкаря була сходила, жеручись гнiтючою призрою, чи щось там у нiй, бува, не попсулося, прости Господи, i витрiщилась, не ймучи вiри, коли лiкарка стенула плечима: "I don’t see any problems", — а тодi, вереснувши диким голосом — добу по тому налупцьована матка нила, як перед мiсячним, — стенувшись, хвицнувши ногами, — "Менi боляче, боляче, чуєш?" — вона почула — одночасно з переможно-грiзним окриком: "А слабо за мене замiж вийти? А слабо вiд мене дитинку народити? Глупа ти, глупа, я ж тебе люблю!", — як усерединi займається й шириться його вогка бубнява горяч, ох, ця хвилина, все — задля неї, побудь, ох побудь ще, не йди, глибоке зiтхання, вiн виринув iз неї з таким промитим од лiт, розгладженим вологою пiдсвiткою щастя лицем, аж зiр їй заступили мимовiльнi сльози нiжностi, в тих сльозах худий i гострорисий, насторчений вухами й вилицями сiльський повоєнний пацанок — батько в таборi, пiсля нiмецького полону, мати в колгоспi на буряках — стояв iз патичком на вигонi, вперше вражений розлитим уздовж обрiю, скiльки сягало око, черленим золотом заходу в димно-сизому клоччi хмар, свiт горiв i мiнився, все це було в його картинах, вивiльнити того пацанка з цього мовчазного й жорсткогубого, добре задбаного й охайно поголеного мужчини — "Ти не родила? В тебе губи пахнуть неспитим молоком, — от вiзьму й зроблю тобi дитинку, чуєш? синочка", — то була цiлком самодостатня творчiсть, в якiй твоє власне фiзичне незадоволення важило не так-то й багато, — залишившись сама — бо вiн, завинувшись у довгополе, схоже на шинелю пальто, одразу пiрвався кудись на помивку: звичайка досить хамська, коли вдуматися, але й це тебе тодi не зразило, — ти муркотливо потяглася, хруснувши сплетеними над головою руками, й визнала собi подумки, з хрипкуватим смiшком, — ну от тебе нарештi й виїбли, подруга, так-таки прямим текстом — виїбли, уперше в життi, бо доти все бiльше — годили, панькались, як iз теплим тiстом, допитувались, якi слова любиш, а тут просто взяли та й трахнули по-мужицькому, без церегелiв, — i, дивно, навiть ця думка не була неприємна, i коли ти витягла з сумочки дзеркальце, наперед страхаючись того, що в ньому вгледиш — на третю добу неспання, по всiх викурених цигарках i опiвнiчних коньяках, оце то фестиваль видався! — то й сама спахнула радiсним подивом: на тебе глянуло розпогоджене, вiдмолодiле до стану твоєї автентичної вроди — делiкатне й худеньке, сливе дiтвацьке, виплигуюче назовнi чорними очиськами личко, яке ти завжди за собою знала, але в дзеркалi не бачила вже хтозна вiдколи: ти вернулась до себе, ти була вдома, — а вiн сидiв у ногах лiжка, курив i дивився, його невiдривно звернене до тебе промiнно-заворожене обличчя осявало ще тьмяну майстерню, — вряди-годи нахилявся над тобою: легенько, ховаючи усмiх, поцiлувати вистромленi з-пiд вiдкоченого пледа соски й знов дбайливо, по-селянськи неквапно, як своє добро, вкутати тебе аж пiд шию, подати чашку з кавою, "гляди, не розхлюпай", i ти тут-таки й розхлюпала, затрусившись хихотiнням, "а я тепер цей плед виставлю — i пiдпишу, ким заляпано", — i, зненацька: "Чого ти плакала?" — не скажу, нi, ще не скажу, скажу аж перегодом, за мiсяць, а раз сказавши, повторюватиму ледь не щохвилини: за браком iнших, мiсткiших слiв — коли нема такої цистерни, аби замiряти бездонний колодязь, зостається раз у раз опускати й витягати те саме дитяче цеберко, — моно-тоннiсть повтору, рипiння корби: я люблю тебе. Я люблю тебе. Я люблю тебе).Оттака ловись, кобiто, — закохалася. Ще й як закохалася — вибухла наослiп, полетiла сторч головою, дзвенячи в просторi вiдьомським смiхом, пiдхоплена незримими самовладними нуртами, i бiль той не перепинив — а мав би, — так нi ж, вирубала в собi всi застережнi табло, що жахтiли червоними лампочками на межi перегрiву — достоту перед аварiєю на АЕС, — i тiльки вiршi, що негайно ввiмкнулися натомiсть i пiшли суцiльним, нерозчленованим потоком, пропускали недвозначнi сигнали небезпеки: в них нав’язливо проблимували — ад, i смерть, i недуга,
