Anarchy in the UKR - Жадан Сергій (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Потяг рушав, хтось і далі банячив у буфеті, на перон осідали теплі сутінки, ставало темно і затишно, і так порожньо було в повітрі, очевидно через відсутність у ньому цих прогрітих наскрізь вагонів, що ти просто повертався і йшов додому, або йшов на футбольне поле і ганяв ним, аж доки м'яч цілковито не губився в темряві й ти лупив з носака по згустках цієї темряви, намагаючись вирвати таки свою перемогу, але кого ти насправді міг перемогти в тих сутінках, в тій темряві, коли не було видно не те що м'яча, а навіть супротивника, у тебе просто не було супротивників у тому віці, в тому місті, під тими чорними небесами, над тим темним витоптаним майданчиком, всі твої супротивники з'являться пізніше, вже коли зовсім зникнуть і старші друзі, і більшість знайомих, зникне сонце з вокзалів, зникнуть гасла з післявоєнних фасадів, розбіжаться футбольні команди, в яких ти грав, а нові натомість зібрати вже буде неможливо, тому що справжні команди, команди, здатні перемагати, трапляються в житті дуже рідко, якщо трапляються взагалі.
Але навіть пустота, що раптово відкривалась перед нами, ніби поштова скринька без листів і нових журналів, навіть вона не могла відбити у нас бажання щоденно тягатись платформами, можливо, це просто дитячий потяг до дорослих форм життя, коли в одному місці і в один час ти можеш побачити відразу всі схеми, за якими це життя рухається — відчути запах справжнього, дорослого життя, що пахне дешевою водійською їдальнею, пахне старими й промасленими робами, пахне, зовсім несподівано для тебе, радянськими парфумами і югославською жувальною гумкою, загалом має фантастичний запах, і навіть коли зміняться декорації, зміниться влада, зміниться країна, в якій ти живеш, все одно залишиться цей запах, оскільки залишиться саме життя, незалежно від того, чи залишишся в ньому ти.
Просто наші вокзали вміщали в собі все, аби почувати себе спокійно і впевнено — і низькі запилені вишні, і весь алкоголь навколишніх буфетів та їдалень, і всю контрабанду пристанційних складів, і найкрасивіших жінок наших містечок, котрі від'їздили транзитними рейсами в невідомому напрямку, але завжди, ти розумієш, завжди повертались назад.
6. Реальна біографія Кобзона.
Ніколи не намагайся зрозуміти, що саме там відбувалось — у твоєму дитинстві, чому більшість історій, розказаних тобі батьками, мали таке несподіване продовження й печальне завершення. Почнеш копатись у дитячих речах, щоденниках і фотоальбомах — обов'язково зав'язнеш, обов'язково натрапиш на щось таке, від чого мороз піде по шкірі й щелепи зведе від судоми й збудження. Кожне подібне повернення в дитинство погано закінчується — ось і ми сидимо й п'ємо до ночі, і намагаємось про щось говорити, мовляв, здорово все виходить, здорово, що ми приїхали, хоча насправді нічого не здорово і всі ці рештки комун у степах і набитий кістками чорнозем вганяють у легкий ступор, так що лишається пити далі і говорити про погоду, засинаючи під час розмови.
Серед ночі нас будять, грузять в машину і привозять на вокзал. Близько першої ночі з'являється потяг, довго стоїть на порожній нічній станції, потім рушає, але їде аж надто повільно, зупиняючись кожні п'ять хвилин, так ніби тикає своїм мокрим чорним носом у серпневу темряву, винюхуючи, куди ж далі завертають ці чортові рейки. Фактично ми більше стояли, аніж їхали, нам трапився дивний партизанський поїзд, він зупинявся серед поля і в населених пунктах, він мовби пропускав перед собою невидимі нам потоки й струмені нічного повітря, гальмував під кожною шахтою, а скільки їх — цих темних, порожніх всередині шахт — ставало чимраз більше, то подорож наша поступово перетворилась на таку собі розмірену міграцію вагонів у південно-західному напрямку, пасажирів ставало все більше, на кожній станції підсідали цілі шахтарські родини, котрі їздили собі ось так Донбасом, в пошуках невідомо чого, бо що ти тут можеш знайти, в цьому Донбасі, куди ти приїдеш потягом, який майже не рухається, сядеш в Донбасі і вийдеш в Донбасі, але вони все одно сідали й сідали, багатьох із них я міг пам'ятати із дитинства, вони майже не змінились, навіть сорочки з короткими рукавами й білі затягані олімпійки на них я міг пам'ятати, оскільки вони були зтих таки вісімдесятих, які я пам'ятав найкраще. Чоловічий одяг довше носиться і краще запам'ятовується, в цьому є щось стильне — чоловіки в старшому віці аскетично ставляться до свого одягу, саме аскетично, а не зневажливо, дотримуючись певного пролетарського шарму, коли ти просто сприймаєш свій одяг як частину себе, й інші теж сприймають тебе разом із твоїм одягом, невід'ємним від твого досвіду і твоєї фізіології, навіть якщо ти не знаєш, що це таке.
Ну ось, знову стоїмо під шахтою, курва, за вікнами космічні пейзажі й зворотний бік місяця, зусібіч, починаючи від ранку, щойно ми почали в'їжджати в цей справжній Донбас, нас оточують гори заліза, купи щебеню і нагромадження зелені, забагато експресії в краєвиді, особисто я спробував би все це якось розрідити, якби мені доручили зайнятись оформленням навколишніх територій, навіщо тут стільки заліза і зелені, навіщо стільки шахт, головне — навіщо під ними так довго стояти?
В Донецьку нас зустрів друг Білий, капітан міліції, автор історичних романів, кандидат історичних наук. В його романах хтось когось постійно мочив, було багато крові й адреналіну, а в якості негативних персонажів, що мені особливо подобалось, поруч із реальними татарами, поляками чи яничарами, щедро були представлені вурдалаки, вовкулаки, песиголовці та інші вороги українського народу. Коли я запропонував Білому поїхати разом до Гуляй-Поля, той легко погодився, тож ми домовились, що заїдемо за ним в Донецьк, а там видно буде.
Я був у Донецьку лише раз, в дитинстві, влітку 84-го, чому я пам'ятаю рік? за рік до цього шахтар узяв кубок і по всіх газетних кіосках Донецька продавалась книга, присвячена цій перемозі, я її тоді теж купив. Цікаво, що міста я не пам'ятаю зовсім, пам'ятаю велике автопідприємство на передмісті, де ми мали забрати новий самоскид і перегнати його додому, до речі, я собі думаю — хто в ті роки міг бути директором того автопідприємства? мій старий переганяв час від часу машини, іноді брав мене з собою, як на дитячі роки це був фантастичний привілей — першому зпоміж усіх друзів залізти до прохолодної незайманої кабіни, я добре пам'ятаю запах нової техніки, запах бензину й мастила, запах здорового радянського дитинства, дощ, який почався і супроводжував нас до самого дому, всю цю подорож у межах одного дощу, у межах однієї країни, ми були вдома, кубок був у шахтаря, все складалось якнайліпшим чином.
Повертаючись до міста, в якому ти був так давно, що можна сказати — не був зовсім, ти відразу ж намагаєшся зачепитись за щось знайоме, знайти якісь сліди й знаки, але це марна затія, що могло залишитись із того часу — навіть кіосків не лишилось, тому ми просто вирішили перебути тут до ранку, і далі почалося безпосереднє знайомство з містом, з горілкою у фастфуді, з драпом у спальних районах, лінивий літній день, що традиційно закінчується темним безпробудним безпам'ятством, внаслідок чого замість нормальних подорожніх вражень лишаються якісь уривки й епізоди, лишається передусім подивування — від того, що в цьому місті є кілька золотих пам'ятників, і що десь тут, здається, є пам'ятник Кобзону, принаймні, має бути, на ранок, принаймні, я найбільше переймався саме цим — був пам'ятник Кобзону де-небудь чи не було, і якщо був, то де? I чи золотий він був, цей Кобзон, чи зроблений із гіпсу? Бо що я міг запам'ятати ще? Студентську їдальню із зариганим сортиром і охоронцями при вході, таких студентських їдалень точно більше ніде немає; натовпи чуваків у спортивних костюмах, котрі почували себе на вулицях міста впевнено й безтурботно, це було, очевидно, їхнє місто, їхні костюми, вони мали право на свою безтурботність, на відміну від мене, я міг запам'ятати краєвиди за вікном помешкання, але краєвиди ті міста вже не стосувались. На вулицях було багато політичної реклами, наступного ранку ми виїхали на Гуляй-Поле.
