Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань - Жадан Сергій (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Стійте, кричав він, стійте, араби, стійте, він їх ніби від чогось остерігав, люди почали нервово бити копитами паркет, і тут мужчина витягує з кишені великий джойнт і починає розмахувати ним у повітрі. Джойнт, кричить він, араби, це джойнт, зараз ми його з вами викуримо, стійте. Я його знаю, говорить Крістіан, це мій давній знайомий, дуже дивний чоловік. Я бачу, кажу, схоже, він арабів не любить. Любить, говорить Крістіан, він пацифіст, він усіх любить, але йому в житті не щастить, він постійно кудись встряє, його то поліція забере, то дальнобійники поб’ють.
Як поб’ють? питаю. Ну, це, говорить Крістіан, з ним така історія трапилася кілька років тому, він сам розповідав, вони сиділи цілу ніч у барі, а вранці він зірвався їхати в Італію автостопом, вийшов на вулицю, й, уявляєш, його відразу підібрали якісь дальнобійники, він їх почав обзивати нацистами, й одним словом десь секунд через сорок по тому, як вони його підібрали, вони ж його і викинули, ще й по голові дали, в нього карма така, розумієш, розумію кажу, хуйова в нього карма, що тут скажеш.
Мужчину в цей час почали присоромлювати араби й пенсіонерки, які не змогли пробитися до виходу, вони кричали й обурювалися, Джон Леннон теж почав обурюватися, буржуї, кричить, конформісти, жирні свині, не хочете, то й валіть, я вас не тримаю, хоча насправді він їх таки тримав, валіть давайте, кричав він і розмахував над їхніми головами своїм джойнтом, це виглядало трохи пафосно, така собі сцена «Джон Вінстон Леннон виганяє фарисеїв і садукеїв із храму мистецтва».
Привіт, Крістіан підходить до нього і вітається, привіт, відповідає йому Леннон, він змирився з тим, що араби розбіглись і не вдалося нікого впіймати на вечерю, привіт, будеш курити? Ми виходимо на вулицю, стоїмо під снігом і куримо, навколо снують святкові натовпи, до різдва лишилося зовсім нічого, народ тішиться і сподівається побачити свого персонального Ісуса-немовля, а ми йдемо доганятися. Джон Леннон приводить нас до якогось анархістського клубу-книгарні в третьому районі, де в одному великому приміщенні облаштовано бар, стоїть кілька столиків, а в глибині кімнати — парти для занять, очевидно, вони тут спочатку бухають, а потім конспектують собі Троцького з Кропоткіним, Джон Леннон тут свій крутий хлопець, він хамить кельнерові, і його за це навіть не б’ють.
Випивши своє пиво, він не заспокоюєть ся, мало йому арабів, він тягне мене до сусідньої кімнати показувати бібліотеку. Там справді бібліотека, валяється купа листівок із зображеними на них карикатурними буржуями, схоже, рештки нерозповсюдженого накладу, в кутку стоїть кілька комп’ютерів, зараз я тобі покажу фантастичну річ, говорить він, зараз-зараз, почекай. Він пробує ввімкнути комп’ютер, але не знає пароля, тому просить мене зачекати, а сам біжить до кельнера. І я сиджу перед вимкненим комп’ютером, дивлюся в його чорний безмір і відчуваю, як мені від усього цього погано — і від алкоголю, і від арабів, і від Кропоткіна, і від цього Джона Леннона, просто мудак якийсь, затягнув мене в це осине гніздо і кудись зник, пацифіст хуїв, я виходжу назад до бару і бачу, що кельнер уже товче Джону Леннону пику, Крістіан витягує мене на вулицю, пішли, говорить, досить на сьогодні, може, питаюсь, треба було йому допомогти, не треба, каже Крістіан, це в них завжди так, кельнер просто не хоче йому говорити пароль, бо він залазить в інтернет і розсилає погрози в різні банки і благодійні фонди.
Кельнеру потім доводиться вибачатись. А як його хоч звати, цього Джона Леннона? питаюсь. Не знаю, ми так давно з ним знайомі, що ім’я його я, чесно кажучи, вже забув. Коли ми дійшли до центру і розійшлись у різних напрямках, я раптом подумав про час. Котра година, не скажете? питаюсь в перехожого. Вже дванадцята, відповідає, встигну на метро чи ні? питаюсь я далі, встигнеш якщо поспішиш, ага, поспішу, кажу, дякую, веселого різдва, немає за що, говорить він, на прощання підіймає руку, і в світлі ліхтаря рукав його куртки святково зблискує зеленим кольором. І ось минає кілька місяців, починається березень, у місті мокро й паскудно, на вулицях навколо університету майже щодня демонстрації, студенти окупували кілька корпусів, товчуться там із самого ранку і вимагають пільг, з ними постійно водиться купа лівих, активістів і агітаторів, для лівих це взагалі свято — влаштувати шабаш на кістках академічної освіти, вони тепер ледь не живуть в університетських коридорах і туалетах, чувакам нарешті заканало відчути на четвертому десяткові життя запах свободи, слідом за лівими до університету почали сповзатись усілякі збоченці, браві онаністи й лесбіянки, котрі годинами висиджували під жіночими туалетами, видивляючись, як звідти виходять налякані революційним рухом китайські студентки.
Одного дня, в п’ятницю, по обіді, під дверима університетської книгарні я знову зустрів Джона Леннона. Він сидів на лавці в коридорі, пив каву з автомата, а навколо нього снували студенти і говорили, здається, всіма мовами світу. Вигляд у нього був пожмаканий, але це можна було списати на революцію. Я вирішив підійти
— Привіт, — кажу я йому
— Ти мене пам’ятаєш? — Ні. — Нас Крістіан знайомив, ти ще арабів ловив, згадав? — Ні. Він не пам’ятає, і я бачу, що він узагалі в своєму житті мало що пам’ятає
— Ну, добре, — кажу, — випити хочеш? — Так ще рано, — відповідає він, — лише друга дня
— Яка різниця. Пішли. Він встає і виявляється, що біля нього на лавці лежить маленький індус, він тут взагалі-то весь час лежить, я його часто бачу, такий старенький індус шоколадного кольору, коли він прокидається, то щось малює собі кульковою ручкою в невеличкому альбомі, потім підсідає до самотніх студентів і починає їм щось шепотіти, а тут видно задрімав, Джон Леннон намагається його підняти, нащо він тобі? — говорю я, це художник, відповідає Леннон, індус, треба його теж взяти з собою, щоби він щось випив. І ми беремо індуса на плечі, знаходимо студентський буфет в іншому крилі корпусу і починаємо пити, вірніше, п’ємо ми з Джоном Ленноном, а маленький шоколадний індус лежить собі тихенько біля нас в кріслі і якихось особливих ознак життя не подає, він щойно прийняв якісь вітаміни, говорить Джон Леннон, ага, кажу, знаю я ваші вітаміни, таблеток наковтався, от йому тепер будь-яка революція і до сраки.
Знаєш, якщо ти подумаєш, із ким саме зустрічався протягом свого життя, то складеться враження, що хтось спеціально зіштовхує тебе з найкращими громадянами цієї дивної планети, я потім колись дякуватиму небесам за те, що мені довелося спілкуватись з такою кількістю потвор і невдах, я впевнений, що ніхто інший не спілкувався зі стількома аутсайдерами, які, коли добре подумати, і складають сіль нашого, пошматованого дотаціями й дефолтом суспільства.
Бо яка радість спілкуватися, скажімо, з керівниками банків чи комерційних структур, вони ж говорять цитатами з власних бізнес-планів, про що можна говорити з молодими науковцями, спортсменами чи дилерами, ну, гаразд, можна про ланч, перші п’ять хвилин, але вони і далі говорять про цей свій ланч, зрештою, тут немає нічого поганого, вони говорять про нього не тому, що не можуть говорити про щось інше, просто вони не знають, як говорити про щось інше, ось і говорять собі про ланч, інша річ отакі виродки, як Джон Леннон, печальні обрубки великої європейської псевдореволюції, вони в принципі всюди однакові — що тут, що у нас, і тих і тих свого часу боляче травмували історіями про психоделію й ойкумену, потім вчителі непомітно перебралися на нові помешкання, а ці бідаки ще й досі бовтаються під холодними європейськими небесами в пошуках миру та благополуччя, натомість реґулярно отримуючи свою порцію тріндюль від муніципальних властей, ось, наприклад, цей Джон Леннон, розумієш, ми з ним сидимо вже дві години, а я і досі не знаю, як його звати, власне, я не питаюсь, а він не говорить, спитатись би в індуса, так той, здається, і власне ім’я забув, якщо колись і знав. Джон Леннон нарешті пробує встати і пропонує йти.
