Армагедон уже відбувся - Матиос Мария Васильевна (книги онлайн полностью бесплатно txt) 📗

Діти поки що не заслужили того розказу.

Жінка — не до рахунку.

А більше нема кому — після того, як своєї жінки не стало.

Та й не час.

А прийде час — буде видно.

Сини…

О, його сини — молоді, вдатні бички. Кров їм у жилах грає нетутешня змалку. Але змалку діти жили татовою волею. А як самі стали на ноги — час інший прийшов. І кров заговорила в жилах дужче. Подекуди так на волю проситься, що але де тобі: хоч бери і роби навмисні кровопуски. То вони подеколи потрохи кров пускають — як не собі, то таким самим. Петра ондечки олігархом називають — як із міста приїде машиною на бронетранспортер схожою, як зграю таких самих із собою на полювання привезе. Тоді Петра воістину уникають не тільки лисиці й козулі.

Орест із Сильвестром… Ті менш удатні, але з дужчими кулаками, тому й у Петра на побігеньках.

Рекетири!

Якась професія нова така об’явилася в цьому світі відколи на цих землях нова держава стала. Але за цеї, самої від інших, України багато чого нового об’явилося не такого, як призвичаївся був Іван знати за довгий свій вік. Проценти за позичені гроші по селу і довколишніх селах збирають його сини. Та дивляться, щоб хто чужий не втесався у їхній район зі своїм ґешефтом. [6]

Колись проценти ощадкаса давала, а за ґешефт можна було загриміти — а тепер Орест із Сильвестром у районі і КРУ, і обехеесес, і міліція, і пожежники.

Панотець іде селом, вчитель іде — ніхто капелюха не знімає і не кожен «добридень» каже, а його сини — сила: як вийдуть на вулицю — вся вулиця їхня, люди здоровкаються з його синами так, що хіба лише руки не цілують.

А чого? Страх! Страх, що за процентами прийдуть завтра, а не позавтру.

Страх — то є повага.

Так Іван розуміє теперішній синівський авторитет в окрузі.

А може, й ні. Сільський доктор людей від смерті рятує — і не є авторитетом, а його сини людей лякають за невчасно віддані проценти… і вони авторитети.

Але нащо йому в те заглиблюватися? Іван про свою Вавилонську вежу думає, аби не завалилася. Сини своїм вежам раду дадуть без нього.

Вони самі по собі, а батько — сам по собі. Так що йому байдуже, як то їм вдається тримати околицю в покорі. Коли би вже так дуже прикро прийшло — у Йвана є мідна шкатулка. Вона від усього вирятує.

11

Лише Світланка виросла, як не його.

Ото сім років батракує в Греції, а п’ять слала йому гроші нібито від якогось грека, а насправді — живий Іван це знав непомильно — відривала від себе, бо її не переконав ніхто — навіть сам батько, — що батько у неї — не такий, як треба. Бо його ненавидить усе село. Через нього самого і синів.

Світланка тата боялася. Але боячись — любила. І Йван, не признаючись сам собі, пишався її мовчазною любов’ю. Світланка любила тата якось так тихо і лагідно, що Йванові подеколи здавалося, був би зрікся грубої своєї прив’язаності до синів — і колисав би дорослу Світланку, як не колисав її ніколи малою.

А вона взяла — і втекла.

І від своєї до тата любові, і від його любові до неї і, може, від якоїсь потаємної любові ще до когось, про кого Іван не здогадався. Останнім часом густо їздила в область нібито до лікарів, а одного разу на ніч в село не вернулася.

Іван подумав, поклали в лікарню, мало що, молода ще жінка, чоловіка не мала. А Світланка через два дні об’явилася… з Греції. Ото лиш і сказала у телефонну слухавку: «Пробачте, тату… але я не годна більше була так жити…»

Того вечора, коли озвалася донька, Іван був би заревів, як весняний бугай коло молодої телиці: все мав!

Все!

Міг озолотити!

На трон посадити.

Панею зробити.

А чуйки до доньки не знайшлося!

Її брати тут позичатимуть півсвітові свої гроші від потайки перевезених із Німеччини авт і польської кави, збиратимуть по людях великі проценти, солитимуть ті зелені долари і харкатимуть ними, він тут перебиратиме запліснявіле золото схованого від самого себе ґердану — а його дитина буде підтирати поморщені гузиці крючконосим грекам!

…Та замість заревіти — замкнувся в стодолі, перед тим вийнявши із стіни скриньку, і так просидів над ґерданом до ранку, то затираючи, то розмащуючи правдиві сльози по золотих лицях королів і монархів, що застигло дивилися на нього із пожовклих своїх часів, зафіксованих лише у золоті і сріблі, а більше, може, і ні в чому.

І тої ж ночі Іван поховав мідну скриньку із розколеною половинкою бурого ґудзика просто серед городу, викопавши півметрову в глибину ямку — так, наче ховав когось іще недавно живого.

Ох-ох-ох… коли би міг тепер обернутися в домовині — приклав би жовте своє чоло, та що там чоло — заповів би себе поховати в землиці на тому місці, де колись поховав ґудзик, щоб лише не торкнулися тепер тої могили між бур’янами хижі синівські щупаки…

Переполовинений ґудзик колись мав свою господиню. Але Іван укоротив їй життя, і господиня дотепер не має власної могили: проштрикнуті Іваном груди тої жінки із потаємного лазу не годували навіть земляних хробаків, бо не було чим — обсипані тоді негашеним вапном, вони лежали, скинуті руками інших, але таких, як Іван, на дні Чорної пропасті, за десяток кілометрів від села.

Усі, хто про те місце знав, — уже не є на цьому світі. А коли би й були — язик їм також негашеним вапном забитий до самої смерті.

Так тоді вийшло, що Іван не побачив лиця впольованої жертви, але посмертну судьбу її знав,

і батьків жертви знав,

і вони його знали,

навіть крижаний привіт одного разу від них дістався до Йвана із Сибіру.

Та поки не так далеко від Іванового села ще жило двоє тих, хто був тоді разом з Іваном і щупаками на подвір’ї Софії Ткач, усе йому здавалося, що тепер і вони нарешті прийдуть за самим Іваном — свідків ніхто не любить. Навіть самі свідки позбавляються інших свідків.

А вже як умерла остання, що знала, — Софія, котра відмерзла на уралах десять років, а після повернення не промовила до Йвана і слова ніколи, лиш хрестилася при випадковій зустрічі з ним, — перестав Іван замикати свою хату на два замки, а лиш на один.

Страх чужої помсти підштовхував Івана до життя, а коли страх щезнув, тоді гостро оголилося все інше, про що Іван не дуже думав і до чого пильно не приглядався: його діти.

12

…Може, тої ночі, як копав і плакав, плакав і копав могилу найостаннішому свідкові — ґудзикові, котрийсь домашній шуліка на двох ногах і підгледів той дивний похорон. Може, подумав, що там — скарб. І тепер полює на нього.

Але дзуськи! То не той Іван, щоби шулікам, а хоч би й домашнім, поживу лишати. Вони, шуліки, тоді не те що не заплакали за сестрою — вони тиждень навіть не запитали, де сестра ділася, хіба лише «загугукав» Орест: «Угу… Всі тепер у Грецію їдуть. Може, ще там і чоловіка знайде. Доки в дівках ходити?»

Від тих слів Іван почав ломитися остаточно. Так, ніби на нього звалився верх Вавилонської вежі, — а далі посипалося і все її каміння.

А відколи Світланка почала слати по триста євро, падали стіни тої вежі все ближче і ближче: бо їхати донька не їхала, телефоном із татом говорила ніжно, але недовго, просила на люди багато не ходити, бо люди пам’ятливі, а час такий — що гірший, ніж люди: всі тепер про усіх згадують та випоминають один одному свої жалі й помсти. А час помсти зникає тільки для мертвого.

Хіба лише незмінно донька казала грошей на себе не шкодувати: «Посилайте, тату, Силь — вестрову Марію в магазин, щоби ви, тату, ні в чому не мали нестачі. Жити треба здоровим».

А десь у шість років після від’їзду Світланка вперше прислала письмо. Одне-єдине писемце, чудне та дивне, писане так, як ткане — рядок у рядок, і майже без переривів і відступів. І навіть узір її почерку був незвично хиткий, ніби п’яний.

Який то був лист і як він ішов до Йвана…

Навіть не надто вчений Іван зрозумів доньчину делікатність. Щадила його у письмі Світлан — ка. Ніхто ніколи в житті не щадив, не жалів і не розраджував, а не зігріта його ласкою донька…