Колекція пристрастей - Сняданко Наталка В. (полная версия книги TXT) 📗
– Вибачте будь-ласка, ви не підскажете, де тут вулиця Семена Петлюри?
– Ні,– буркаю я і поспішаю якомога швидше дістатися до кав“ярні, омріяного гарячого напою, добре опаленого приміщення, де можна палити, немає книжок, студентів, і зимової сесії.
– А як Ви думаєте,– не вгаває мій співрозмовник,– Може існувати у Львові така вулиця?1
– Я про це не думаю.
– Перепрошую, що я Вам так набридаю, але я звернув на Вас увагу ще в бібліотеці. У Вас такий незвичний підхід до підбору літератури: вірші Горація, драми Франка, підручник з політекономії і „Основи бейсіку“. Можна Вас запитати, чим це вмотивовано?
– Небажаною вагітністю,– буркаю я і пришвидшую крок. Невже цей придурок ніколи не здавав сесії. Зрештою, яка йому різниця?
– Дивно, а я думав, це пов“язано із сесією. Коли світить сонце, мені завжди починає здаватися, ніби я ще вчора сам був студентом.
Я з недовірою оглядаю його лисину. Він простежує напрямок мого погляду, і нервово посміхається. Потім теж пришвидшує крок, і не виявляє ні найменшого наміру прощатися.
– Мене звати Женя. Я – кандидат математичних наук, працюю на кафедрі прикладної математики в політехнічному інституті. А Ви?
Він зробив таку тривалу паузу між «Я» і «кандидат», що здалося, ніби він зібрався сказати як мінімум «професор», чи хоча б «доктор».
– У мене післязавтра починається сесія, тому я маю дуже багато роботи, а Ви забираєте в мене дорогоцінний час.
Можливо, він краще зрозуміє, якщо розмовляти ввічливо.
– Я приношу свої вибачення. Але можна буде побачити Вас після сесії?
– Це поки що нікому не заборонено. Стукайте,– і Вам відчинять.
– А куди стукати? Я ж навіть не маю Вашого телефону.
– Пісня така є, Називається „Хата старого Хрона“. І в ній приспів: “Стукайте, – і Вам відчинять.“ До побачення.
І я зайшла до найближчої кав“ярні, голосно гримнувши дверима. Ввічливо таки не вийшло.
„Ніхто, крім Господа, не знає доль і призначень людських. Ніхто з нас, грішних, не відає, що ми діємо і навіщо», – як казав один мій знайомий. Незабаром доля дала мені можливість переконатися, наскільки він має рацію.
Мене завжди цікавило, навіщо на факультеті філології обов“язковим є курс основ програмування в бейсіку. При тому, що курс цієї дисципліни був виключно теоретичним, і навіть тих із нас, хто найкраще оволодів глибинами премудрості поділу алгоритмів на типи і передачі інформації за допомогою двійкової системи, і близько не підпускали до справжніх комп“ютерів, яких у ті часи було аж п“ять у цілому університеті, вже не кажучи про якийсь там «Віндовс для чайників» чи хоча б «Волков-едітор». Вмикати комп“ютери вміли далеко не всі із нас, але іспиту з основ програмування не минув ніхто. Ним для українського відділення мала стати письмова контрольна, призначена на 3 січня.
Напевно, зайвим буде згадувати про те, що останньої передекзаменаційної суботи мені не вистачило для ознайомлення з основами програмування, як і про те, що 3 січня, в принципі не найкращий день для здачі іспитів. Протягом всієї новорічної ночі мене непокоїло небезпідставне передчуття, що першого свого іспиту під час першої ж сесії мені не здати.
Першим, кого я побачила серед членів екзаменаційної комісії, був мій недавній знайомий. Я похолола, згадавши про „Пісню старого Хрона“, але Женя, впізнавши мене, привітно посміхнувся, і втаємничено підморгнув. Протягом наступних двох годин я старанно намагалася уникати його погляду і одночасно збагнути хоча б приблизно, чого саме хоче від мене листок із екзаменаційним завданням. Врезультаті, намагаючись максимально дотримуватись оригіналу, я каліграфічним почерком переписала все, що стояло в тексті завдання, і здала свої „розв`язки“ екзаменаційній комісії. Як розповів мені потім Женя, навіть при цьому мені вдалося зробити чотири помилки. Добре, що моїх батьків свого часу вдалося переконати відмовитися від ідеї зробити з мене програміста. Тим більшим було моє здивування, коли після роздачі залікових, я виявила в своїй навпроти словосполучення: „Основи програмування“ кількісний числівник: «П’ять“.
– Ну як, здала решту іспитів?– запитав голос із телефонної слухавки. – Вже ж закінчилася сесія. Чи не правда?
– Правда.– розгублено погодилася я, не знаючи, що робити далі: питати, звідки в нього мій телефон, дякувати за порятунок, вибачатися за „старого Хрона“, чи зробити вигляд, що нічого інакшого я і не сподівалася.
– То що, тепер можна буде випити разом з тобою кави, не забираючи твого дорогоцінного часу?
– Напевно,– я ще так і не прийшла до якогось однозначного плану майбутніх дій.
– Давай завтра о шостій на Драгоманова. Домовилися?
– Угу.
– Тоді до побачення.
Про «Віндовс для неввічливих» та інші історичні подробиці.
– Хочеш, я розповім тобі трохи про себе? – почав Женя нашу наступну зустріч, не даючи мені ні вибачитися за передостанню, ні подякувати за останню, ні запитати, як у нього справи.– Я вже тобі казав, що працюю в політесі на кафедрі прикладної математики,– продовжував він, ще до того, як я встигла відповісти на поставлене запитання. Очевидно, при роботі на семінарах з вічно неготовими студентами виробляється звичка самому відповідати на власні запитання.
– Доречі, мене цілком випадково запросили до університетської екзаменаційної комісії. Друг захворів, він працює на вашій кафедрі. Тож пощастило тобі. Так от, математиком я став цілком випадково, і досі себе ним не почуваю. Того хотіли батьки. А я все життя мріяв стати істориком. Досі збираю історичні матеріали про львівську архітектуру. Тож якщо колись захочеш, щоб я провів тобі екскурсію,– нема проблем. Мені часто доводиться водити іноземців по місту.
– Do you speak englisch?
– Не дуже.
– Шкода, а то могли би час від часу переходити на англійську. Мені бракує можливості вправлятися в усному мовленні. Ну а ти чим займаєшся?
– Відпочиваю після сесії.
– А взагалі.
– Філологією.
– Українською?
– Так.
– Ну ясно, зараз всі ринулися в українську. Років три тому ти б точно пішла на російську. Батьки б інакше не допустили.
– Не знаю, три роки тому я ще в школу ходила.
– А вдома ви як розмовляєте? Теж по-українськи?
– Угу.
– А в мене вдома,– по-російськи.
– А я думала, по-англійськи.
– Дивно, мені чомусь здалося, що в тебе в родині є хтось із російською кров“ю. Знаєш, є таке хороше слово: “Полукровка.“ Так от, мені здалося, що ти полукровка.
– А як ти це визначаєш?
– Ну, знаєш, в мене самого мама – росіянка. Напевно, відчуваєш рідних за духом.
– Як Мауглі.
– То в тебе точно нікого немає? Навіть в третьому коліні?
– В мене тільки два коліна.
– Я серйозно.
– І я.
– А що ти любиш читати?
– Книги.
– Ну, зрозуміло. А які саме?
– Різні.
Моє почуття вдячності зникло разом із бажанням вибачатися. Чому ми розмовляємо, як два дебіли? Яка йому різниця, що я люблю читати? Невже він думає, що запах з його рота мене збуджує? Чому не можна ввічливо розповісти одне одному по два анекдоти і розійтися по домівках?
– А светри тобі мама в“яже? – питаю я, щоб відволікти його від своїх анкетних даних.
– Мама,– не червоніючи зізнається Женя.– У нас взагалі дуже ніжні стосунки в сім“ї. Я досі живу з батьками, незважаючи на те, що мені вже тридцять три,– він потай зиркає на мене, аби побачити, як я відреагую.– Але не тому, що мушу, а тому, що так для всіх краще. Ми всі дуже прив“язані одне до одного. У нас чудові стосунки. Мама ніколи не лягає спати, поки я не повернуся ввечері, тому я стараюся їх дуже не турбувати. Завжди дзвоню додому по кілька разів на день. З кожного відрядження. Я і майбутню дружину хочу привести в батьківський дім,– він знову потай зиркає на мене. В мене мороз пробігає по шкірі. Цього ще тільки бракувало. Зразок розв“язання алгоритму «Одруження». Крок перший – знайомство, не забути розповісти про службове становище, тему наукової дисертації, розміри житлоплощі. Тривалість – п“ятнадцять хвилин. Крок другий: випадкова зустріч. Незапланований (хочеться вірити), справити якомога сильніше враження, по можливості допомогти, аби зробити відмову від наступної зустрічі неможливою або хоча б незручною. Третій крок: запрошення на каву, виявлення наявності спільних інтересів, перший поцілунок, знайомство з батьками. Основне – нічого не переплутати місцями. Ну, а потім мені і самій вже просто незручно буде не вийти за нього заміж. Ще б пак: кандидат математичних наук, в душі – історик, люблячий син, може статися, досі незайманий. Як сказала би моя бабця: “Хароший мальчик.“ Трохи, правда, лисуватий, і з рота попахує. Але це не страшно. Зуби ми йому полікуємо. А лисина свідчить про темперамент.
