Ворошиловград - Жадан Сергій (книги онлайн полностью .TXT) 📗
Наприкінці травня сестри переїжджають із Маріуполя до Юзівки. Сара Абрамз пише про це так: «Місто, забудоване одно- та двоповерховими будівлями, вигідно вирізнялось шикарними магазинами, рестораціями, конторами та банками.
Першокласні готелі «Велика Британія» та «Гранд-Готель» приваблювали натовпи комерсантів, що прибували сюди переважно з Бельгії та Британії з метою швидкого збагачення. Це був справжній Клондайк для позбавлених перспектив у себе на батьківщині західних комерсантів. Нас поселили в одному з котеджів Новоросійського товариства, в яких жили майстри, інженери та британські спеціалісти компанії. Кінематографи «Колізей» та «Сатурн» вечорами наповнювались яскравою галасливою публікою, що демонструвала нові наряди, привезені сюди з портів Америки та Японії. Робітники, натомість, віддавали перевагу чайним, публічним бібліотекам, баням, а у вихідні — церквам та численним молитовним будинкам.
Наші концерти сприймали дружньо, висловлюючи через нас солідарність із робітничим класом Північно-Американських сполучених штатів».
Можна лише припускати, що саме приваблювало східноевропейських робітників у незвичних негритянських ритмах.
Можливо, те, що в своїх спірічуелзах сестри Абрамз теж говорили про життя пролетарських кварталів Америки, про людину праці з її щоденними проблемами та переживаннями.
Емоції, про які співали північноамериканські джаз-виконавиці, були зрозумілі й близькі для широкої робітничої аудиторії.
Популярність сестер зростала, вони стали бажаними гостями профспілкових клубів та недільних богослужінь. Сама методистська церква в їхніх особах виявила неабияких популяризаторів конфесійних ідей, а джаз отримав ще одну переконливу перемогу, цього разу — серед цілком нової та непідготовленої публіки.
Але вже влітку почались проблеми. По-перше, російські анархісти, вичекавши паузу й вийшовши на сестер, виявили бажання отримати передані їм грошові суми. Сестри несподівано відмовились передати революціонерам належні їм кошти.
Особливо рішуче виступала проти передачі грошей Марія де лос Мерседес. Саме вона переконала Глорію переховати мішки з американськими доларами на квартирі в одного з хористів місцевої лютеранської церкви. Саме її й вирішили ліквідувати ображені анархісти задля залякування сестер. Тіло Марії було знайдене в складських приміщеннях Новоросійського товариства. Глорія розуміла, що на цьому революціонери не зупиняться. Крім того, про свою вагітність заявила Сара Абрамз, котра вже певний час знаходилась у близьких стосунках із директором місцевих бань. Попри всі рекомендації сестри та церковної адміністрації позбутись небажаної дитини, Сара відмовляється зробити це і пароплавом того ж таки Російсько-Малоазійського пароплавного товариства повертається до Америки. Четверта з хору, Варвара Керрол, повертається разом із Сарою.
Лишившись сама в чужій країні, Глорія Абрамз оголошує набір нових хористів із місцевих парафіян. Тоді ж вона погоджується передати всі отримані нею в Америці суми представникам анархістських організацій. У визначений час Глорія бере квиток до Ростова, де й мала відбутись передача грошей, у супроводі місцевих підпільників сідає до потяга і відбуває в східному напрямку. Проте до Ростова вона не доїжджає. У вагоні її немає, всі спроби посередників, котрі її зустрічали, дізнатись, куди ж поділась співачка, виявились марними — ні провідник, ні сусіди по вагону жодних пояснень дати не змогли. І надалі всі намагання бойових груп віднайти слід Глорії Абрамз чи бодай дізнатися щось про долю грошей, які вона мала при собі, успіху не мали — жінка безслідно зникла в чорній дірі Донецької залізниці, разом із доларами та рукописами власних музичних творів. Втім, частина рукописного архіву все ж уціліла, передусім завдяки Сарі Абрамз, котра зберегла для історії джазу музичну спадщину сестри.
Пропонований вашій увазі спірічуел — один із останніх творів, написаних Глорією Абрамз. Створений безпосередньо перед зникненням співачки, він справедливо вважається одним із найбільш ліричних та соціально-суголосних зразків джазового хорового співу, а мелодія, покладена в його основу, неодноразово виконувалась всесвітньо відомими джазменами, такими, як Чесні Генрі Бейкер або Чарлз «Бьорд» Паркер.
Хто стоїть на причалах і рейдах, проводжаючи сонце?
Це ми, Господи, рибалки і робітники, після виснажливої роботи, виходимо зі старих корабелень, зупиняємось на узбережжях і співаємо вслід річковій воді, що назавжди від нас відпливає.
Про що можуть співати чоловіки такими тихими вечорами?
Ми згадуємо, Господи, наші міста й плачемо за ними.
Ми вішаємо на деревах наші гітари й труби і заходимо в ріку.
Стоячи в теплих хвилях, ми співаємо вслід зеленій воді, що протікає повз нас.
Стоячи серед теплих хвиль, ми співаємо вслід життю, що витікає крізь пальці.
І коли перехожі попросять вас заспівати для них, що ви відкажете?
Ми відкажемо: голоси наші гіркі, як арештантський чай.
Джаз вичавлює наші серця, мов марокканські апельсини.
Весь наш спів — лише згадка про ті гарячі квартали, які ми залишили, лише плач за водою, що витікає.
І якби ми забули свої будинки — чи мали б про що співати?
Ми говоримо пам'яті — лишайся з нами, не залишай нас самих.
Всі наші співи про банки й магазини, зруйновані часом, про крамниці й склади, повні мануфактури.
Про наших жінок, заради яких ми ладні були померти, і дітей, які прийдуть колись у наші цехи і стануть замість нас до роботи.
Ми всі пов'язані цими ріками, що протекли крізь наше минуле.
І наші жінки стоять із нами на цих берегах.
Пророк Захарія виходить в обідню перерву з цеху, витирає робочий піт, дзвенить цвяхами й ножицями в кишенях свого комбінезону, змиває з чорних долонь мастило та вугільний пил.
Доки немає роботи і можна дивитись у небеса, доки можна перепочити від важкої, потрібної всім праці.
Лишися в нашій пам 'яті, місто, з якого нас вивезли старими вагонами.
Всі, хто забуває тебе, навіки втрачає спокій: кожен із них зникає зі своїм розкраяним серцем.
Нам так легко ділитись минулим.
Життя — це машина, яку зробили для нас, і ми знаємо, що не варто боятись цієї машини.
Золоті цехи відкривають для нас свої брами.
Високе небо пливе над нашими школами та крамницями.
І все, що на нас чекає, — пустка і забуття, все, що на нас чекає, — любов і спасіння.
8
Темні піджаки, білі сорочки, биті надійні черевики. І машини в них такі ж — биті й надійні. Мерседеси й фольксвагени. Похоронна команда в повному зборі.
Я оминув ангар, вийшов на смугу і відразу наткнувся на них очима. Стояли коло своїх машин, наче таксисти на вокзалі. Курили й перемовлялись про щось несуттєве.
— Ей, гаджо! — відразу помітив мене Паша, Кочин родич. І всі інші теж зарухались: — Привіт, гаджо, щось ти запізнюєшся.
Я підійшов і по черзі з усіма привітався. Спочатку з Пашею, який тримав у кожній руці по телефону, потім із товстим Борманом, в якого за літо відросло червоне волосся, і він час від часу торкався його руками, мовби не вірячи, що воно в нього справді відросло. Потім із Аркадієм, Прохором, іншими нашими з церкви — вірними парафіянами з добрими намірами, котрі стояли в чорних піджаках посеред злітної смуги, як гості на весіллі, що вийшли перекурити поміж танцями. Привітався також із Ернстом, який виглядав рішуче і нагадував нареченого на власному весіллі — здавалось, уся ця затія йому не подобалась, хоча він її сам, за великим рахунком, і затіяв.
Останнім привітався з Шурою, коло нього й залишився стояти. Шура мовчав, помітно було, що почувався впевнено з такою бригадою за плечима. Мав на собі чорну вітрівку, легку й зручну, якраз для махача. Притримав мою руку.
