День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович (электронные книги бесплатно .txt) 📗
— Це ви — до мене? — не повірила я.
— Так, — сказав він.
— Але ж я в цьому нічого не розумію! Я закінчила філологічний факультет.
— Та що тут розуміти? Це ж так просто! З бетону можна сформувати навіть будинок, що нагадуватиме соснову шишку! Або лілію. Або ресторан, що має форму орхідеї. І це — не фантастика.
— Ви справді це — до мене?
Він посміхнувся так само лагідно, як тоді, коли я не давала йому книжок.
— А чому б ми не могли говорити про це?
Батько вдома, коли я говорила будь-що про архітектуру, гримав: «Не втручайся не в своє діло! Університет! Скоро ми позакриваємо ваші університети! Бібліотекарів випускають. Теж мені спеціальність. Лізти в чуже діло, критику наводити. Книжечки читають. Ніколи нам книжечки читати — треба діло робити!» Це навіть мене виводило з терпіння, я кричала йому: «Батьку, ти темний, як гумовий чобіт!» Я навмисне читала десятки книжок з серії «Життя славнозвісних людей» і дратувала батька своєю (поверховою, ясна річ) ерудицією. Він терпіти не міг ерудиції! І терпіти не міг слухати й питати чиєїсь думки.
А Володя говорив до мене, звертався до мене, ждав моїх суджень.
— Людина оточувала себе дедалі більшою кількістю речей, які треба було оберігати. Її житло втратило своє безпосереднє призначення — служити притулком людині, воно втратило і друге призначення — зберігання вогню. Тепер це вже склад всіляких речей. Трипудові порцелянові сервізи, комоди з непотрібним одягом, циклопічні меблі. Ми повинні прагнути знов первісної простоти. Нам дадуть її пластики, нейлоновий одяг, який не треба ховати в комоди, транзисторні приймачі, які не займатимуть багато місця, посуд з полімерів, який не потребує триметрових буфетів.
— Жінки без речей не можуть жити. Для жінки чим більше речей, тим більше вона відчуває себе людиною.
Це я говорила йому, а сама думала: «Дурню, глянь мені в очі!»
Так ми перекидалися якимись словами, це не вимагало від мене жодного напруження думки. Я робила це мовби в трансі, мереживо розмови плелося само по собі, а в голові в мене в той час було зовсім інше, та й Володя теж, час від часу звертаючись до мене то з тим, то з тим, не переставав гортати своїх книжок, не переставав вишукувати там щось для себе. Іноді замовкав і швидко прочитував сторінку чи дві, а я сиділа навпроти, підпирала долонями щоки, дивилася некліпно на нього, наказувала йому в думках: «Ну кинь же ці книжки, ну кинь!» Чари не діяли: він читав. Тільки злегка супив брови, дивно ворушив шкірою на чолі, мовби намагався зігнати муху. Я не муха — я Вероніка!
А десь у моєму серці народжувалася, як і того разу, дивна молитва. Я сиділа мовчки, а в грудях моїх хтось темний, палкий і знетямлений проказував дивні слова, слова солодкі й бентежні: «Поведи мене! Поведи мене в парки над рікою, і ми дивитимемося на далеке Задніпров’я, і пароплави пропливатимуть у нас коло ніг маленькі й смішні перед тим широким світом, що розкривається нашим очам з високих круч.
Поведи мене в ліси, в соснові ліси за Дарницю, і в дубові ліси за Куренівку, і покажи мені оті окопи, в яких умирали ті, хто восени сорок третього визволяв Київ від фашистів, і я заплачу над тими молодими смертями, і ти побачиш, як я вмію плакати, і покохаєш мене за мої сльози ще більше, ніж за мій усміх, який тобі так до вподоби. А потім ми вийдемо в чисте поле за дубові ліси і побачимо бронзову статую, солдата, а коло неї — землянку Ватутіна, і ми мовчатимемо й думатимемо про того воїна і про ті землянки, бо то — безсмертя!
Поведи мене в луки за Кончею-Заспою, на весняні молоді, соковиті луки, де трави ласкаві, мов малі діти, і на осінні луки з стеклими дзвінкими травами, гірко-солодкими від літніх вітрів, мокрими від теплих київських дощів, шорсткоприємними, мов твої натруджені руки.
Поведи мене, ох, поведи!»
Я скинула з себе чари того темного голосу, тріпнула волоссям, тихо сказала Володі:
— Знаєте що, дайте мені свою руку.
— Мою руку? Будь ласка. Але навіщо?
— У вас дужа рука.
— Це професійне. У всіх шоферів — міцні кисті. Весь час тримаєшся за кермо.
Я не люблю міцних чоловічих рук. Вже зазнала цих рук. Але ж Володя не може бути таким!
— Я вам маю щось сказати! Ви підождете, поки я закінчу сьогодні роботу?
— Та я ж і так сидітиму до закриття бібліотеки.
ВОЛОДЯ
У мене підійшли екзамени, довелося проситися, щоб перевели з міжміських перевозок на внутрішні рейси. Ми їхали з Миколою Кіндратовичем востаннє. Потім йому дадуть іншого напарника. Якби ми не розлучалися, то я, звичайно, нічого б не сказав Миколі Кіндратовичу, а так не втерпів і розповів про Вероніку. Не міг не розповісти. Така дівчина, вперше в житті в мене щось починається велике, а кому розповісти? Батька немає, він загинув на війні, перед матір’ю якось незручно, товаришам казати не хочеться — сміятимуться. А Миколі Кіндратовичу...
Коли ми зупинялися де-небудь в дорозі на ночівлю і над нами виблискувало зорями небо і зорі світили на мене, мов чиїсь високі очі, Микола Кіндратович впадав у філософський настрій і починав:
— От я читав у старинних книжках, що були колись пастухи-халдеї і дивилися вони на небо і без усяких телескопів і зарплат все там розписали, все помітили і передали нам стільки всього, що ми й досі не пішли далі халдеїв. Ти мені скажи, це правда?
— Тільки частково.
— Ясно. Колись були тільки пастухи. А тепер от ми, шофери, вроді пастухів. Нас усе більше й більше на землі і машин усе більше й більше, цілі залізні табуни й отари, і пасемо ми свої залізні вівці та корови по всій землі, і на небо дивимося, і думаємо. Ти скажи мені, це правда?
— Ну звичайно ж, думаємо...
— Ага, я от усю війну водив машину і після війни, вже скільки тих тисяч намотав, скільки днів і ночей, скільки на небо й на землю дивився, а що я побачив, що придумав? Нічого. А халдей колись придумав. Чого б це воно так?
— Бо ви знаєте, що десь хтось за вас думає.
— Ага, начальство все знає, воно газети читає, воно за нас думає, а ми гвинтики-болтики?
— Чому ж? Всі ми думаємо над своїм життям, над своєю державою. Візьміть наших депутатів, їх мільйони. Візьміть наші газети — там щодня тисячі листів від нас з роздумами, з пропозиціями.
— Ну що там за пропозиції! Як ремонтувати квартири, або як укрупнити будинкоуправління, або де вішати Поштові скриньки? А я хочу щось таке, як отой халдей.
— Ви просто не помічаєте за собою нічого такого. А от спробуйте пригадати, скільки ви корисного зробили, скільки раціоналізаторських пропозицій висунули, скільки розумних порад дали молодим, таким, як я. От і зараз можете мені порадити, якщо я розповім?
— Ану, що там у тебе?
І я розповів йому про Вероніку.
— Ага, — вислухавши й помовчавши, сказав Микола Кіндратович. — Виходить, вона тебе знайшла і вчепилася в тебе, як кліщ.
— Та ні. Я їй, якщо розібратися, зовсім не потрібний. Є в Києві тисячі хлопців у тисячу разів вродливіших і показніших за мене.
— Вродливими хай будуть дівчата. Нам вистачить і того, що ми чоловіки. Це важкий обов’язок.
— Вона й вродлива, і розумна, і щаслива, і...
— Цілу ніч ікатимеш. Раз вона в тебе вчепилася, значить, їй чогось не вистачає.
— Але що вона в мені могла найти?
— Цього вона й сама тобі не скаже. Я б міг сказати, що в тобі є хороше, але це для дівчини — тьфу! Воно їй ні до чого. А ще б я сказав їй, що ти, брат, трохи того... черевик...
— Черевик?
— Ну да ж. Лапоть. В науку свою, в роботу все, а на дівчат щось не дуже, а це не годиться. От і дожився, що вже тебе дівчата знаходять. Вона ж тебе знайшла?
— Ну, це як сказати...
— Та як сказати? Вона тебе побачила і зразу накинула оком: «Це моє». І тепер зубами гризтиметься за тебе. Нікому не віддасть.
— Ви так говорите, ніби я предмет якийсь чи просто...
— А як же тобі говорити? Дівчина тебе знайшла, а не ти її. А це нікуди не годиться. Ми повинні знаходити собі дівчат, а не вони нас. Така вже наша чоловіча доля.
