Фортеця для серця - Печорна Олена (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
— Скляний дах?
— Ми лічитимемо тут зірки.
— Господи! А це можливо?
— Дурненька, — він сміється задоволено. — Я покажу тобі весь світ! Хочеш?
Леся дихає часто-часто, відчуваючи, що ось-ось — і вона зомліє посеред оази, що скидається більше на міраж.
— І ти… ти тут живеш?
— Не тільки тут.
Дівчина смішно ловить повітря ротом, а він відверто заходиться сміхом, немов хлопчик, що показує улюблені іграшки.
— Я маю кілька будинків… і не лише в Україні. Дурненька, та в нас ціла армія нерухомості. Ми ж будуємо «Рай»!
— Що?
— Це мережа готелів. Звісно, більшість їх в Україні, але бізнес росте — кілька є й за кордоном.
Лесі паморочиться в голові, ноги стають ніби ватяні, і хочеться чомусь вийти, щоб відхекатися на запиленій лаві в міському скверику, повернувши звичну вісь світобудови. Як? Чому? Невже?
— Тобі погано?
— Ні… Хіба трошки. А ти справжній?
Чоловік обіймає й притискає до себе, дихає коло вуха й шепоче:
— Авжеж. Просто… раніше ти жила в сутінках.
Леся ковтає щось гірке. Робиться гидко. Не від того, що справді живе в сутінках, а тому, що сутінки — ціла країна.
— Невже?
— Авжеж, крихітко. Я покажу тобі справжнє життя.
Леся здригається й шепоче самими вустами, щоб тільки шкіра на його грудях могла розчути:
— А що, як усе… навпаки?
Коли пізно вночі дівчина засинала, то останнє, що бачила, була зірка, велика-велика. Здавалося, ще мить — і зірка зірветься з вишини, упаде й розіб’є скляний ковпак, за яким небожителі ховають від себе живе небо.
— Ти вже спиш, Лесю?.. А як же?..
Господар розчаровано поставив на стіл із якогось чудернацького дерева два келихи, наповнені чимось надзвичайно дорогим. Тихо вилаявся. А тоді все ж таки вкрив дівча ковдрою й довго-довго сидів при свічках, щоб просто дивитися…
Леся погано розуміла, що відбувається. Тільки й могла широко розплющеними очима дивитися довкола, як маленька кумедна пташка, яку зненацька спіймали й посадили в клітку… Ні, не в золоту. Золото, виявляється, матеріал не найдорожчий. Дівчина навіть дивуватися стомилася. Ще й швидко так. Запас дивування вичерпався, емоція перегоріла. Нема її. Хіба що шок, але навіть до нього гостя звикла.
— Оце італійські меблі. А це я придбав у Венеції. А це…
Дівча кивало, торкалося розкішних поверхонь і боялося, ніби вони можуть ударити струмом.
— Лесю, ти чого?
— Нічого. А скільки це все коштує?
Олексій цілував її вушко й ховав обличчя у волоссі.
— Нащо такій вродливій голівці втомлювати себе цифрами?
— Не знаю…
— Звикнеш. Це все твоє, бо ти моя.
— А хто це вирішив?
— Я. Ой, треба рушати! Ми спізнимося. А мама, уявляєш, колишній педагог, не любить, коли спізнюються.
— Мама?
Чоловік обійняв.
— Авжеж! Я обіцяв познайомити її з тобою.
Леся їхала, не розуміючи, нащо це робить. Здавалося, що колишній, звичний, світ руйнується на очах, а нового вона не може осягнути. Господи, та невже це все відбувається з нею насправді?! І так серйозно?! Натомість Олексій усю дорогу гомонів, гомонів, гомонів… Про сім’ю, про маму, про старшого брата, про дитинство, про море, пірси й риб з очима, у яких віддзеркалювався шторм, про тотальне безгрошів’я й перші заробітки в дев’яностих, про бізнес, спершу дрібний, а потім солідніший, про потрібних людей, про бізнесові плани й сфери впливу… Леся слухала одним вухом, споглядала дерева крізь вікно й чомусь, немов у своєму сні, хотіла кричати «Спинись!», але мовчала, неначе відірваний листок, що його несе течія, крутить ним на всі боки, ще не топить, але вже не випускає.
— Ось ми й приїхали!
— Тут живе твоя мама?
Олексій наморщив чоло й винувато розвів руками.
— Ну, така вона в мене відстала. На більше не погодилася, хоч як умовляв. Я й сварився, але Вовчик, брат, чомусь заступився. Сказав, що має бути все, як вона хоче.
Леся стояла перед цілком звичайним подвір’ям із м’яким килимом трави під ногами й велетенськими квітниками по обидва боки. Квітів тут було стільки, що від пахощів паморочилося в голові. А серед різнобарв’я лежав немов із новорічної ялинки зірваний будиночок-іграшка. Невеличкий і весь скляний. Замість стін будинок мав вікна. Великі й маленькі, круглі, овальні, квадратні й прямокутні — словом, усякі. Певно, той, хто в ньому жив, почувався, немов на долоні, відкритий усім вітрам.
— У тебе руки холодні. Змерзла?
— Ні.
— Ходімо.
Дівчина ступила крок уперед. Власне, вона не розуміла, чого так хвилюється. І чого погодилася на це знайомство, на ці стосунки. Та й чи давала згоду? Але запитання розвіялися, щойно їм назустріч вийшла жінка, закутана в плетену хустку. Леся хіба тільки встигла здивуватися, нащо вона — та хустка. Адже господиня мала очі, у яких відбивалося сонце. Теплі-теплі.
— Добрий день! Я Олена Леонідівна. Мама.
Дівчина знітилася. Оте слово «мама» в одну мить зруйнувало примарні перестороги.
— Леся.
Жінка всміхнулася приязно:
— Значить, донечка?
Леся кліпнула. А Олексій вражено роззявив рота:
— Як-як, мамо?
Господиня зиркнула на нього спідлоба, немов на учня, що не вивчив уроку.
— Ну, не твою ж Анжелу було донечкою називати, правда? А Леся — доня. Ходімо, дитино, у дім. Ти, кажуть, малювати вчиш?
Леся кивала й слухняно йшла вслід, бо несподівано для себе віднайшла споріднену душу. І не треба було довгих розмов, спостережень та вивідувань. Буває таке. Люди бачать одне одного вперше й розуміють, що стріли своє.
Вони просиділи до пізньої ночі й не стямилися, як швидко збіг час. Цитували поетів, філософів, розмірковували про вічне, про красу, про мистецтво… Зрештою, з Оленою Леонідівною навіть мовчати було приємно. А ще була просто невичерпна тема педагогічної діяльності, яка буквально поглинула жінок. Олексій ходив колами, позирав на годинника, відповідав на дзвінки, відкладаючи зустріч за зустріччю. Кінець кінцем Олена Леонідівна перша запропонувала:
— Льошо, ти або вимкни свої забавки, або йди у справах. Ми з Лесею побудемо в жіночому товаристві.
— Але…
— А це зручно?
— Лесю, звичайно. Я так давно не вітала гостей.
Дві жіночі постаті провели дорогий автомобіль до повороту, повернулися назад і сиділи на дерев’яній терасі аж до пізньої ночі, спостерігаючи, як ворушаться коло ніг темрява й світло. Слова лилися без упину, Леся непомітно для себе розповіла цій жінці про маму, про бабусю, про Бувальці, про школу й малювання. Господиня слухала уважно, схиливши голову набік, дивилася тепло, з якоюсь внутрішньої ніжністю, немов чекала на цю дивачку все життя.
— А знаєш, Лесю… Льоша. Він не твій.
Дівчина опустила очі.
— Знаю. Олексій ще одружений.
Жінка торкнулася довгих пальців юної художниці, а потім довго читала лінії на долоньках, таких маленьких, немовби дитячих. Власне, Леся й була дитина… Дуже мудра, але дитина.
— Річ не в тім. Я мама. Відчуваю. Льошка ніколи не зможе тебе збагнути. Навіть якщо дуже захоче. Твоя душа так і лишиться перед ним у вбранні. Розумієш?
— Ні.
— Справжнє кохання — це коли голі не тіла, а душі. Хоч… я щиро молитимуся за вас…
— Що мені робити?
Жінка всміхнулася, здмухнувши нічного метелика з плеча:
— Те, що любиш. До речі, а з собою малюнка часом не маєш? Свого.
Леся знітилася. Здалося, що ця жінка бачить її наскрізь, бо перед від’їздом, останньої хвилини, сама не знаючи навіщо, Леся вкинула до сумки дві свої роботи різних часів… з однаковим обличчям. Дівчина тремтливими пальцями дістала й поклала їх перед Оленою Леонідівною. Господи, чого ж вона так розхвилювалася? Серце, як шалене, стукотіло аж у скронях.
— Лесю…
— Що?
Господиня сиділа нерухомо, бліда-бліда, як сива й велична квітка.
— Очі… Дівчинко моя, а чому… у вовка людські очі?
Леся здригнулася.
— Я бачила його таким.
— Кого? Вовка?
— Так.
