Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич (читать книги регистрация TXT) 📗

Функція ката не стільки в покаранні, скільки в залякуванні — от у чому річ. І кожен посполитий незлочинець добре це відчуває.

У містах Європи катів забезпечували житлом на віддалі від решти людей. Ніхто ж не хотів мати коло себе аж такого непростого сусіда. Хто в Зальцбурзі дивився з висоти Чернечої гори на захід, зрозуміє, про що я. Самотній як палець будиночок посеред лугу втілює всю меланхолійну відірваність катівського призначення.

У Львові катів селили не аж так драматично — наприклад, поміж мурів Галицької брами. «Поміж» означає, що Галицька брама була подвійна, зовнішня і внутрішня. Таким чином, і кат опинявся поміж — трохи в місті і трохи поза ним. Зважаючи на цей компроміс, можемо підозрювати, що і в ручканні львів'яни не надто наслідували моральні імперативи європейських міщан. Швидше за все при зустрічі вони таки подавали катові свою і міцно стискали його руку на знак лояльності. Але щойно розпрощавшися з ним, бігли чимдуж до одного з фонтанів на Ринку, щоби привселюдно відмитися.

І тільки Іван Підкова, страчений у Львові 1577 року, заповів, що навіть після відсічення йому голови кат не сміє торкнутись його і пальцем. Однак Іван Підкова є львів'янином лише в дуже вузькому сенсі — завширшки з горло, на яке його скарали. Насправді він козацький гетьман і молдавський господар. Тож і замашки в нього відповідні.

Передісторію його львівської страти я перекажу близько до тексту [70], але власними словами.

Того злощасного року він з козаками-братчиками налетів на Молдову, спритно, як йому здавалося, вписавшись у чергову для тієї країни громадянську війну. Після розгрому господаря Петра Кульгавого Підкова захопив Ясси і заявив, що віднині господар у домі та краї він. Турецький падишах Мурад, що кришував Кульгавого, був жахливо роздратований цією новиною і негайно вислав на Підкову велетенське військо. Зрозумівши зненацька, яку дурницю він утнув, Підкова з хлопцями пустився втікати на терени Рес Публіки. Але щойно він перетнув кордон, як його було схоплено і відетаповано до Львова. Падишах зупинив наступ війська, проте написав королеві Стефанові Баторію, що вимагає для Підкови привселюдної страти. У противному разі — військо ще не розпущене — рушить на Рес Публіку війною. Король, хоч і симпатизував Підкові, змушений був на ультиматум пристати. Не виключено, що він сподівався замутити якусь комбінацію, наслідком якої страта наче й відбулася б, а Підкова залишився б живий.

Передбачивши це, падишах Мурад поставив додаткову вимогу: страта має відбутись у присутності його спеціального посланця, котрий згодом підтвердить факт особисто йому, падишахові. Король і тут не мав куди подітися. Долю Підкови було вирішено.

Роман, що закрутиться навколо цієї події, матиме форму щоденника, автором якого є той самий високий турецький посланець — якийсь Мустафа, Мухамед чи Ібрагім. Роман міститиме опис його подорожі зі Стамбула до Львова, а тоді — кількаденного перебування у Львові. Міська управа, згідно з розпорядженням короля, приймає його з усіма належними почестями і влаштовує привітальний банкет. Подальші дні та ночі падишахового посланця минають не менш насичено: учти, карти, дівчата-флейтистки і кастровані хлопчики, лазня, фіміам, гашиш. Автор щоденника, винятково спостережливий, чутливий і жвавий розумом тип, нотує свої враження до мінімальних дрібниць. Його прогулянки містом — це своєрідна еницклопедія стороннього. Ближче до остаточної дати з його записів однак починає струменіти незрозуміла тривога.

Настає 16 червня 1578 року — день публічної страти. Король, що начебто з тієї ж нагоди прибув до Львова, рано-вранці покидає місто під приводом полювання. Площа Ринок переповнена охочим до повчальних видовиськ людом. Підкова на ешафоті поводиться бездоганно і виголошує жорстку промову загальним чином про те, що його козацька кров багато кому з присутніх ще віділлється. Насамкінець він просить про дві речі. Перша: його братчики, відмоливши та вмивши тіло, повинні безборонно вивезти його з міста. Друга: кат не повинен його торкатися. Ковтнувши вина і змовивши молитву, Підкова наготувався до смерті, але катові заважає його комір. Підкова виконує останню катову волю і рішуче відриває комір від сорочки. Минають лічені секунди — і кат звершує свій обов'язок. Оповідач бачить усе зблизька — для нього влаштовано окреме дощане підвищення, з якого він уважно спостерігає, оточений потрійним кільцем охоронців-татар.

Далі трапляється несподіване. Майже водночас із відлітанням Підковиної голови і червоним фонтануванням тулуба завалюється під вагою збуджених роззявляк прибудова до ратуші — щось на зразок тимчасової трибуни для спостерігання за стратою. Зчиняється жахна веремія, десятки людей розчавлено під уламками, площа починає двигтіти панічним ґвалтом. Посланець падишаха встигає побачити, як міський урядник демонструє на три сторони світу Підковину голову. Але що з нею відбувається за хвилину по цьому, він уже не бачить за розбурханим натовпом і стовпами куряви.

Голова зникає [71]. Посланець, який мав доставити її до падишахових ніг у спеціальному контейнері, опиняється в тяжкій скруті. Свідомий того, що не виконав місії, посланець падишаха (аж тут мимохідь з'ясується, що він потурчений грек-кіпріот) замовляє у Львові фальшиву голову, але внаслідок цілого ланцюга фатальних непорозумінь сам стає жертвою власного замовлення. Коли він дізнається, що фальшивого Підкову мають приготувати з нього самого, рятуватися втечею вже пізно. Його татарська охорона розбіглася, він чує кроки вбивць на сходах. Останні слова його щоденника (вони ж — і роману) являють собою 20-й аят 69-ї сури Корану «Аль-Хакка»: «Я вірив у те, що мені виставлять рахунок». Роман матиме ту ж назву, що і згадана сура — «Неминуче».

Як і в усіх інших містах, кати у Львові не тільки страчували, але й тортурували. Справа вважалася розслідуваною до кінця, якщо звинувачуваний сам у всьому зізнавався. Значення ката у слідчому процесі ставало вирішальним. Його ключова місія — такого собі посередника між суддею і підсудним — створювала йому образ найвірнішого слуги для першого і найближчого друзяки для другого. Найвищим фаховим досягненням ката вважалося зізнання жертви, отримане без тортур, а як наслідок самої лише попередньої демонстрації того, якими ці тортури можуть бути. Найуспішніші львівські кати — це так звані кати-демонстратори [72]. Відходячи на заслужений спочинок, вони любили похизуватися: «Ці руки нікого не кривдили».

До речі, про руки. Певного спекотного липня ми з Віктором кілька днів поспіль проваландали зневодненим Львовом у пошуках друзів і подруг. Одним із побічних наслідків тієї мандрівки дворами, пивницями і піддашшями стали мої «Липневі начерки подорожнього», серед яких є «Ребро», а в ньому — «руки останнього ката по дванадцятім вироку».

Котрогось із днів ми забрели до Музею історії хвороб, який тоді називався музеєм патологічної анатомії. Там, поміж безлічі всіляких жахних аномалій на зразок уп'ятеро збільшених сердець різників і закоханих, «обвислих легень курців, трубачів і склодувів» чи «меланхолійних пияцьких нутрощів» (печінка!), нам на очі трапилась і ще одна прикметна посудина, де у фізрозчині зберігалися руки останнього львівського ката. За легендою він сам заповів їх медичному факультетові, а через нього й вічності.

Те, що згаданий кат означив себе як останнього, може здаватися дивним. Цілком зрозуміло, що як професія катівство мусить мати свою хронологічну межу. Як посада при магістраті — тим більше, її, напевно, й мав на увазі той добродій, пишаючись власною остаточністю.

Але як покликання катівство хронологічних меж не має. І навіть якщо, ліквідувавши посаду та фаховість, усунути з обігу саме слово «кат» і замінити його «виконавцем» [73], суть покликання не зміниться.