Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (читать книги онлайн без сокращений txt) 📗
Біблію твоєму діду передав хтось з медичного персоналу, один з лікарів, теолог, австріяк єврейського походження, намагався захистити теорію щодо того, що Біблія повертала безумців до життя завдяки своїм повторам, універсальністю сюжетів, упокоренням, що віяло ледь не від кожного рядка, та знайомим з дитинства (звичайно, це стосувалося тільки віруючих) запахом сторінок. Він щоразу відкривав її тільки на сторінках з однаковими цифрами: 11, 22, 33, 44, 55… Потім його починало лихоманити, він закривав Біблію і відкидав її подалі від себе. Чого він боявся, знав тільки я. Жахливої однаковості, подібності, що лякала його, близнючості, від якої знову вибухав його мозок. Тому він відбирав у лікарів картинки, де було зображено два однакових предмети, і намагався перетворити один з них на щось інше, частіше просто спотворюючи його. І зрозуміло чому, чи не так?
Він малював себе або її, цього достеменно я не знаю. Він любив малювати. Самовчитель з івриту переслав йому я. Мені було цікаво, як він відреагує, в одній лікарні була людина з таким самим гнилим минулим, як у мене, з невгамовним фінансовим апетитом. Працювала ця людина в закладі, де утримували Отто, недовго, але я скористався можливістю. Отто гортав цей самовчитель, розглядав знаки, звуки, але користуватися ним не міг. Я знаю, що працівники Штазі, розважаючись, дали Отто жидівське прізвисько. Той, хто перший це вигадав, давно загинув за невизначених обстав. Та сама пригодована мною медична особа зробила йому повітряний укол, котрий, як повітряна куля, відніс цього жартівника до небес.
Тепер ти знаєш майже все. Залишилося переповісти дрібниці. Мені скортіло погратися з тобою, просте стеження мене втомлювало. Тому я зробив перший крок і перший дзвіночок. Дзелень. Але ти на це не звернула увагу. Пам’ятаєш четвертого листа Отто? Ти вирішила, що його поцупив Боно. Так воно і сталося, але тобі він його не повертав. Це зробив я. Боно виставив листа з нотами на аукціоні, ціна була середньою, він то прибирав лот, то знову виставляв. Я умисно запропонував високу ціну з тим, щоб він позбувся останніх докорів сумління, продав мені листа діда та купив на ці кошти клуб, про що давно мріяв. Переконаний, що це був гарний вчинок з мого боку. Коли ти заметушилася, я надіслав тобі листа. Але ти не відчула мого втручання.
Коли ти подалася до України, я дещо зробив для того, щоб ти зустріла Марата. Бачиш, як воно, я почав відстежувати і його, коли в моїй голові промайнула думка, що можна вас звести і подивитися, що з того буде. Я прочитав, чим він займається, його проект виглядав переконливо, це справді переворот у медицині. Він шукав фінанси для його втілення, я обережно навернув його на сайт університету твого чоловіка, Райнера. Марат побачив, що можна скористатися грантом. Про еміграцію він замислювався і раніше, тож зараз отримав ще одну підставу для того, щоб розпочати оформлювати документи.
Ти запитаєш, звідки я про нього знаю, навіщо він мені потрібен? Усе просто. Його я не знаю, але я знаю його бабусю. Вірніше, не знаю бабусю, але знаю, ким вона була, чому померла і де її поховано. Ну що, почали палати залози під вухами? В Отто завжди палали, коли він лякався.
Ти вже здогадалася, я відчуваю це. Так, бабусю Марата, Майю Гетман, знищив та понівечив переляканий барон Отто фон Вайхен. Марат про це нічого не знає. Певне, і не дізнається ніколи, якщо ти не розповіси. Ти розповіси? Як я люблю оселяти в людях подібних лямблій, ну і як, ти будеш лікуватися, га, Марто?
Я знав, що Маратові треба буде доводити своє жидівське походження, тому він вимушений буде навідатися до Житомира, точніше, до того села, де мешкала його бабця. Я знав, що він обов’язково завітає до подруги своєї тітки, яка працює в ляльковому театрі, а ти шукатимеш музичну школу Лятошинського, що знаходиться на тій самій вулиці. Я ніколи не бачив цієї Майї, але припустив, що смороду без смаженого не буває, тому Майя могла дійсно зовні нагадувати Отто, тож ти (оскільки успадкувала риси обличчя фон Вайхенів) також можеш бути схожою на неї.
Так і сталося, ви перетнулися. Я не уявляв, чи зможете ви зблизитися, але припускав подібний розвиток подій, розкішніше було б, якби ви стали коханцями, але друзі – це також непогано.
Ти повернулася, і я ще раз покликав тебе. Дзелень. От отримала мейла стосовно нових ліків проти діабету. Те, що ти чуйна людина, я швидко збагнув, тому знав, ти не зможеш не звернути увагу на цього листа після того, як дізналася про хворобу доньки Марата. Але ти знову не відчула мене, доручила перевірити інформацію своєму дядькові Артуру (який прискіпливий тип!). Я зробив чергову спробу, написав жартівливе послання, де попереджав, що тобі не варто зближуватися, будь-яке зближення – це як відчинені двері, Марто, ніколи не знаєш, хто зайде туди першим. Тут я стратегічно помилився. Я припустив, що ви стали коханцями, що ти думаєш тільки про нього, але ти примудрилася в цей час запустити до свого життя Райнера. Тому подумала, що з тебе знущається яка-небудь з його подруг.
Ти не реагувала на мої дзвінки. Тоді я приїхав до Берліна. О, дякую тобі за це відчуття. Неповторне відчуття справжньої небезпеки. Я наблизився до тебе, чув твій голос, вашу розмову, дивився на ваші руки, фотографував вас. Я побачив біля тебе Адама Шольца. Тепер я знаю, що це збіг обставин, але тоді це мені категорично не сподобалося, бо я знав, що він коханець Дори Тотер-Габор, тому помилково вирішив, що вона доручила йому стежити за тобою, а значить, він може вирахувати мене. Поспіхом я виїхав з країни. Вони не впіймали мене. Але я не встиг зачепити тебе, тому і пишу цього листа.
Не думаю, що ти надішлеш цього листа до Міністерства, в них був судовий дозвіл на сканування твоєї пошти, але він втратив свою чинність два дні тому, Дора ще не подала заяву на поновлення. Ти не зможеш мені написати, хоча я б хотів отримати від тебе листа, однак це дуже небезпечно, а ти пам’ятаєш про мої життєві слабкості, я не готовий віддавати їх вічності.
Стосовно Марата. Я знаю і про хрестини. Тож вирішуй сама, Марто, чи маєш ти право бути хрещеною матір’ю, і чи готовий він, Марат, до такої спорідненої близькості та усвідомлення того, що відповідальність за його сина нестиме жінка, дід якої вбив його бабусю. Хоча провина та прощення також потужні мотиватори, пам’ятай про це, Марто. Цінуй життя. І – бувай».
Райнер читав листа разом зі мною – я і не думала його відштовхувати чи затуляти текст руками, тому перший відчув емоційний землетрус, котрий трусонув мене так, що я ледь не впала. Хоча зовні все виглядало так, наче нічого не змінилося, в мене міцний фундамент. «Що ти будеш із цим робити?» – тихо запитав мій чоловік. Я мовчки скопіювала листа, руки трусилися, ніколи не думала, що це настільки складно – просто скопіювати листа, та відправила його Маратові. «Правильно, правильно», – поспіхом, невідомо скільки разів, заспокійливо говорив мені Райнер.
Марат зателефонував за півгодини. Я прийняла дзвінок та його мовчання. Я також мовчала, не знаю, скільки це тривало, але він почав говорити. «Я мовчу не з ненависті до нього. Я мовчу від жалю та любові до тебе. Я молився, як тоді в церкві на Покрови, ніби відчуваючи наше спільне минуле. За неї, за нього. Марто, образи для тих, хто живе головою до неба, а не для тих, хто вже головою до землі. Іншим вони вже не потрібні, вони пішли в землю разом із ними. А перші здатні з ними впоратися, щоб не отруювати землю мертвими образами. Марто, я дуже сподіваюся, що побачу тебе ще сьогодні разом з нами». І я відповіла наче кодом, шифр до якого знали тільки ми, «PS 204, 16:55».
