Фортеця для серця - Печорна Олена (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
Телефонував. Леся слухала слова й дивилася, як Мурко лишає на снігу цяточки слідів. Гарно! Може, малювати на снігу? Вибігти зараз-таки й малювати ногами картини, що існуватимуть, доки свіжий килим не витрусять згори донизу?
— Бувай! Я піду.
— Куди?
— Малювати на снігу.
— З тобою все гаразд?
— Усе чудово! Я намалюю янгола. Цікаво, скільки кроків треба на це?
— Кроків?
— Ні, слідів.
Сліди бувають не лише на снігу, вони трапляються в думках, в емоціях і навіть у сновидіннях. Леся відчувала: ще трошки — і вона сама стане слідом. Злетить, розчиниться, а за кілька десятиліть її змете завія. Усе. Ніби й не жила, не відчувала, не кохала…
«Я пустка.
Аркуш, на якому
ніхто
ніколи
не напише долі».
Дівчина плакала. І відчувала, як їй страшенно хочеться — до крику, до судом у грудях — бодай один-однісінький раз побачити того, хто має очі вовка. Але надто добре розуміла, що рідний рідного не скривдить. Правда ж?
Доля. Вона розсуджує… Чи все ж таки людина?
Олександр Вадимович зателефонував пізно ввечері, аж бабцю Зою налякав: що, як із Богданчиком щось сталося? Коли ж почула про малювання, заспокоїлася старенька й навіть нишком перехрестилася: мовляв, нехай уже, аби порятували онуку від нудьги.
— Лесю, це важливо! Санаторій у Карпатах. Збудований для сиріт.
— Добре, що для сиріт.
— Його власник хоче, щоб вихованці потрапляли в казку. Треба розмалювати стіни від стелі до підлоги, а можеш і їх поквацяти… Як умієш.
— А чому я?
— Хтось може краще? Підкажи.
— Не знаю… Точно для дітей?
— Ручаюся. Власник — людина слова.
— Надовго? Терміни є?
— Не відаю. Як складеться. Лесю, тебе що, сватають? Піду чи не піду… Їдь негайно! Зробиш добру справу для діток.
— Добре.
Бабця вдячно перехрестилася перед образами й чи не вперше щиро зраділа тому малюванню. Хай уже. Аби дитина ожила, а то на мерця схожа.
— Бабуню…
— Теплі речі треба будь-що взяти! І не дерися на оті вершини, Христа ради!
— Дозволяєш?
— Ну, а що? І гроші… — старенька стишила винувато голос, — за ганчірки бредові…
— Брендові.
— Еге. Зможеш дітлахам передати. Мо’… Як застанеш. А за нас із Дусею не турбуйся. Скільки треба, стільки й малюй.
Леся кинулася до старенької, обійняла за шию, як колись іще малим дівчам, і всміхнулася:
— Ти найкраща!
Жінка здвигнула плечима:
— Та яка вже є.
— …які є. Гори як гори.
Леся дивилася на вигини гірського хребта, високо задерши голову, і відчувала, як мліють крила за плечима. Політати б!
— Краса!
Кругленька тіточка Марія, яку тут усі чомусь ніжно звали Марічкою, хитро підморгнула оком, задоволена з реакції гості:
— Файно?
Леся зачудовано світилася, мов ліхтар.
— Неймовірно!
— Звикнете скоренько. Гори… вони в душу вростають хутко — не видереш.
— Мелентіївно, а де я житиму?
Жінка сміялася рядками дрібних зубів:
— Тутечки, у будівлі.
— У санаторії?
— А що? Обирай хоч яку кімнату. Усі твої будуть!
— Це я сама в цьому замку житиму? Ще й високо так!..
— Я тутечки поруч живу, чоловік мій Василько з дядьком новобудову охороняють. Ще є Катря — прибиральниця… І Надійка… Ой, та спокою не матимеш, дівко!.. Теє, пані художнице!..
Леся аж пирснула сміхом. Ніби ж чужі люди, а до рота зазирають, шанобливо та іронічно водночас. І як воно в них виходить? Але добрі. Навіть сумніву жодного не виникло. Привітали, немов рідну, перегріли, нагодували якоюсь смачнючою стравою, що їла її вперше в житті, нанесли ковдр з овечої вовни, мов її всю обкласти ними збиралися, щоб і спала, і танцювала, і голові та ногам м’якесенько було. Гостинність навіть із пантелику збила. Та й не тільки вона.
Будинок. Він полонив з першого погляду, з першої миті, з першого віддиху… Лесі навіть здалося, що вона потай любила його ще перед тим, як він з’явився в цьому дивовижному краї, де й до неба ближче. Збудований із добротних брусів, дім ховав у собі запахи лісу, а вночі шумів примарними кронами. Тут усе було просто й досконало. Лінії, лінії, лінії… Стіни. І дах, що кінчається небом. Кришталево чистим, аж у вухах дзвенить. Леся блукала кімнатами, роззиралася довкола, дихала, торкалася руками, а потім, сама того не відаючи, забрела аж на горище, яке правило за третій поверх, і лишилася там назовсім. У триповерховій казці принцеса обрала саме дах. Усміхнулася. Не зважаючи на мороз, прочинила двері на балкон і вийшла до нічних гір. Стояла довго, відчуваючи себе малесенькою цяточкою, чиє дихання губиться в цій величі, немов піщинка.
— Ви дихаєте?
Гірські хребти ліниво ворушилися в темряві. Вітер ходив кронами смерек. А десь поруч — здається, сягнеш рукою й торкнешся — висів сніг у кошлатій хмарі.
— Казка!
Казку малювала й кілька наступних днів. Натхненно. Пристрасно. Гаряче. Вона вихлюпувалася з душі, заливаючи будівлю від стелі до підлоги. Фарби не встигали висихати, як поруч з’являлися обриси нового сюжету. Добре, що ні в чому не було нестачі. Чоловіки, що наглядали за будинком, вчасно підвозили все, що треба, ба більше, виконували всенькі забаганки художниці, аби та наприкінці дня дозволила бодай одним оком глянути, що ж воно намальоване на стінах.
— Йой-йой!
— Файно!
Кортіло й жінкам. Молодесенькі реготушки Катря й Надійка аж роти роззявляли й у цілковитому захваті шепотіли уривки молитов, що, за їхніми оцінками, важило вкрай багато. Лесю тішило, як горяни хитають головами й щоразу сплескують у долоні.
— Це я, пані, у дитинство потрапив. У казку казкову! А ви нашу намалюйте! Оці квіти, світляки, моря й ліси!.. Книжкові герої — то файно, цікаво, але моя бабця таке розповісти може про щезників, мольфарів, нявок! Йой-йой!
І Леся ходила слухати, сиділа в крихітній кімнатці, від підлоги до стелі закосиченій різнотрав’ям, дивилася в очі господині, ловила чудні, часом незрозумілі слова й знала, що розуміти всього навіть не треба. Це треба відчувати. Вірування вражали. Ніби гори замкнули в собі людей, лишивши поруч них справжнісіньку магію. І кожен крок, кожна думка, кожне слово, кожен рух мають подвійну суть.
— Дочко, сніг кохання намете! Йой-йой! Кохання!
— Що?
— Нічо. Записуй далі.
Леся присвятила кілька кімнат карпатським віруванням, заселивши дивними героями, що їх малювала під орудою всієї теплої компанії.
— Ой, аж лячно!.. Душечка тремтить.
— Цікаво.
— Дітки вподобають.
— Еге.
Дівчина іноді намагалась уявити тих, для кого, власне, оживляла казку. Їхні оченята, гамір, гру й сльози, бо в кожному-кожнісінькому почасти бачила себе — оту маленьку дівчинку, яка понад усе мріяла малювати. І ось. Малює. Уся в малюванні. Розчиняється в ньому відчуває в такі миті, що це вона і є — гармонія.
— Це ж треба, за чотири тижні стільки створити!
— Господар приїде дивитися скоренько.
— Еге.
— Завтра?
— Може, і цієї ночі.
— Сніговій гори ворожать.
— То гори, а синоптики запевняли, що не буде.
Сніг пішов. Вона помітила його найперша, відчувши рух у кошлатих хмарах. Підійшла до балконних дверей і довго стояла, спостерігаючи, як народжується чистота. Білі лапаті шматки кружляли в синій тиші красиво, ніжно, ніби справді ворожили. Коли до будинку під’їхав дорогий автомобіль, дядечко Василь хутенько прочинив дверцята гаража, щоб швидше можна було сховати техніку від стихії. Гостя заводив у дім уже білий-білісінький із голови до ніг. Леся чула, як чоловіки тупцяли десь унизу й струшували талу воду з одягу.
— Оце, Михайловичу, може бути днів на три.
— Та невже?
— Еге. Не виїдете.
— Що ж… — і тиша, ніби хто урвав на півслові.
— Еге. Це ми звикли вже, а я спершу аж хрестився, як заходив.
— Неймовірно!
— Постаралася дівка… Ой! Пані художниця.
— А де вона?
— Оселилася на горищі. Певно, там. Світилося, значить, ще не спить. Михайлівно! Тут до вас приїхали.
