Комашина тарзанка - Сняданко Наталка В. (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
Тому їхати вирішили наступного ж дня. Зібралися, купили карту і вирушили.
Це була їхня давня мрія, здійснити яку завжди заважали об’єктивні обставини, як виправдовувалася вона саме перед собою, хоча добре усвідомлювала, що всі об’єктивні обставини насправді є лише намаганням пояснити власну нерішучість. Цього разу вдалося наважитися, і тепер Сарон сидів за кермом, а Сарона вишукувала на карті назви міст і містечок, кожне з яких могло б стати метою їхньої подорожі. Вони вирішили рухатися хаотично, без жодного маршруту, покладаючись тільки на миттєві бажання і симпатії. Пункти їхньої мандрівки визначалися настроєм, назвою або обиралися навмання на карті. Їм не хотілося обмежувати себе ні конкретним маршрутом, який заважав би приймати спонтанні рішення, ні тим більше тривалістю перебування у тому чи іншому місці.
Важливим було все, наприклад, несподіваний краєвид на заросле ряскою озеро, що відкривався з правого боку дороги і заслуговував на коротку зупинку. Озеро пахло осінньою прілістю і не підпускало близько, захистившись мочарами і болотистим берегом. У раптовому сонячному зблиску вони побачили, що між гілками двох дерев на протилежних берегах озера протягнуте павутиння, розгледіти яке можна тільки у момент, коли сонячне світло падає на павутиння під певним кутом. Ця комашина тарзанка виглядала зворушливо і підкреслювала автономність життя водойми, від якої, мабуть, давно відчепилися люди, знеохочені болотом, зарослими очеретом болотистими берегами і прохолодною вологістю лісу довкола, де метушиться надокучлива комашня. Завдяки цій безлюдності і відокремленості тут була якась особлива атмосфера, хоча Сарона і не змогла би чітко пояснити, в чому саме була ця особливість. Хотілося просто стояти на березі озера, вдихати вологувате повітря й уважно стежити за сонячним променем, зосередившись на тому, щоб якомога частіше вдавалося побачити павутиння над озером. Сароні здавалося, що коли сонце заходить і комахи можуть бути впевнені, що ніхто більше не зауважить їхню тарзанку, вони починають активно бігати по ній з одного берега озера на інший і розносити по старанно замаскованих криївках свої комашині скарби.
Потім був ще лісок, непомітний із траси, до якого довелося їхати неасфальтованою стежкою. Вони погуляли трохи по цьому лісі й зауважили рекордну кількість білок та їжаків. Опале листя м’яко шурхотіло під ногами, вони брели навмання, вслухаючись у цей приємний шурхіт, аж поки не натрапили на галявину, яка несподівано відкрилася перед очима, ніби винагородивши їх за наполегливість. Сонце, якого майже не відчутно було у решті лісу, падало на цю галявину косими променями, здавалося, до них можна доторкнутися, ніби до натягнутих струн. Дерева утворювали ідеальний за геометричними пропорціями овал, а між ними суцільним килимом натягнувся яскраво-зелений сухий мох. Вони лягли просто на мох, підставили обличчя сонцю і пролежали так, аж поки не почало холоднішати.
Коли втомлювалися їхати, зупинялися у першому-ліпшому селі і ходили від хати до хати, шукаючи місця для ночівлі. Часом їх відразу ж пускали переночувати, а бувало, що пошуки затягувалися. Одного разу вони проїздили аж до півночі, поки не домовилися з дядьком, якого зустріли біля напівпорожнього сільського шинку. Господар привів їх під хату і попросив зачекати кілька хвилин. Як потім виявилося, за цей час він підняв з ліжка дружину, тещу, трьох дрібних дітей і погнав їх ночувати до кухні, а нічним гостям запропонував лягти під ще теплі перини з легким запахом дитячої сечі. Окрім спальні та кухні у будинку, як і в кожній сільській хаті, була ще вітальня. Шлюбні фото господаря і господині за склом серванта, а на полицях виставлені в рядок, ніби реліквії чи коштовності, дешеві фаянсові горнята — недобиті рештки кількох сервізів, балончики з-під дезодорантів та дешевих парфумів. Накритий вишитим рушником телевізор на почесному місці, ікони на килимі, який закриває побілену підсиненим вапном стіну, два великі ліжка, на яких настелено подушок і перин майже до висоти людського зросту, а зверху все це м’яке і тепле царство накрите капами та вишитими серветками. Вітальня не опалювалася, і ночували там, мабуть, лише в особливих випадках. Цього разу також обійшлися без вітальні, гості розмістилися у спальні господарів, а господарі полягали на розкладному дивані та дерев’яному бамбетлі в кухні. Вранці по черзі виходили до порожньої і промерзлої за ніч вітальні, щоб помолитися і переодягтися. Сароні чомусь запам’ятався недоречний пластмасовий нічник у формі трьох червоних тюльпанів, який не мав шансу на використання, навіть якщо у кімнаті хтось ночував, бо висів не над високо застеленим ліжком і навіть не над диваном, а над святковим столом, білу вишивану скатертину якого прикривала картата церата. Пилюки не було навіть на кришталевих келихах у серванті, мабуть, вітальню щотижня прибирали.
Ця вітальня пригадуватиметься Сароні, коли їй доведеться мати справу зі схожими уявленнями людей про святковість як про щось страшенно формальне, потрібне про людське око і ніяк не пов’язане з бажанням приємно провести час свята. Адже в хаті її бабці все виглядало схоже. Найцінніші предмети намагалися використовувати якомога рідше і зберігали саме у вітальні, куди заходили зрідка. Ніби боялися раптом відчути себе комфортніше у власній оселі, зробити щось приємне для себе, а не напоказ, ніби вважали чимось непристойним розміститися вільніше, відокремивши спальню від дитячої. Ніби наявність у тісній хаті однієї неужиткової кімнати давала їм відчуття якоїсь особливої зручності, вартої щоденної тісняви. Ніби усі розкоші, доступні їхньому скромному існуванню, зводилися до того, аби кілька разів на рік скликати гостей і розсадити їх довкола столу, під кічуватим нічником, під яким діти хотіли б спати щодня, але їм не дозволяють, наставити на стіл побільше ситних наїдків і чимшвидше випити кілька чарок, аби не зауважувати більше тягучої мовчанки, яка западає за столами, де збираються люди, які не звикли відпочивати чи просто проводити час у розмовах і яким насправді абсолютно байдуже, де напиватися — у старанно прибраній до свята просторій вітальні чи тісній кухні. Мабуть, у кухні було б навіть зручніше, не потрібно далеко носити наїдки і можна курити за столом.
Звичка постійно відмовляти собі у приємностях і зосереджуватися тільки на обов’язках має свій сенс. Так значно легше мобілізуватися у будь-якій ситуації і змиритися з життєвими незручностями. Дивною вона виглядає лише у перенесенні на ритуал святкування.
Про це Сарона згадувала, і коли зустрічала суботнього пообіддя виснажені пари молодят, цілковито поглинуті старанним виконанням стандартної святкової програми. Невиспані наречені щосуботи вже вдосвіта займають черги у салонах краси — зачіска, манікюр, педікюр, солярій, складна процедура вбирання і взування. А тоді черга на сходах до загсу, церемонія одруження у виконанні тітки зі старомодною залакованою зачіскою, випускання у небо голубів на тих же сходах, черга молодят і немовлят на сходах до церкви, церемонія шлюбу у виконанні замученого священика, який щойно посвячував джип і ще не встиг відхекатися, квіти до пам’ятника жертвам війни, прогулянка середмістям і напружені посмішки перед камерою у салоні винайнятого лімузина, час від часу можна потай помасувати втомлені ноги, подивитися, чи спущена петля на панчосі не доповзла ще до видимого з-під сукні місця, але ні в якому разі не згадувати про те, як тисне сукня чи краватка. Обмін вимученими посмішками, тостами, жартами, квітами та конвертами, поцілунки на замовлення і танці під живу музику. А найгірше, коли все це відбувається пізньої осені чи ранньої весни, — закоцюбла і змучена молода у самій сукні обережно обминає калюжі, шкутильгаючи на неприродньо високих обцасах. Старанні нагромадження дорожезних мережив, декольте та гіпюрів, завершені складними конструкціями зачісок, сильно дисонують із грубуватими обличчями — масивними скулами, манерою постійно жувати ґумку, криво посміхатися кутиком вуст, виставляти напоказ золоті коронки. Але найбільше дивує ця затятість у намаганні все зафіксувати, так ніби перегляд відео може стати цікавішим, ніж самі відчуття в цей день, прожитий по-особливому, чи спогади про ці відчуття. Дивує переконаність, що речові докази пережитого задоволення є важливішими за саме задоволення, отримати яке у вищеописаних умовах надзвичайно складно.
