Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (читать книги онлайн без сокращений txt) 📗
Усі, крім Дерека. Дерек на це сказав: «Вам подобаються зінгшпілі?» – «Що таке? В чому справа?» – розгублено гримнув батько. Він вміє розгублено гримати. Це – справжнє мистецтво! «Зінгшпіль. Невже не знаєте? Так німці та австрійці звуть комічні опери. Мені особисто подобаються забавки Карла Дітера фон Дітерсдорфа, більш дотепні та наївно-дитячі, на мій погляд. Наче хтось лоскоче тобі п’яти». – «Лоскоче п’яти?» – перепитав батько. «Саме так. Лоскоче п’яти. Хочете пояснити це через видатні ідеї Фройда?» – безневинно поцікавився Дерек і нажив собі як ворога, так і глядача на все життя.
На Різдво батько отримав подарунок від Дерека. Це була картина. Справжня копія «Викрадення Європи» Тіціана, яку Дерек замовив у штатних майстрів-копіювальників музею Ізабелли Стюарт Гарднер, що в Бостоні. Батько уявляв, скільки це коштувало, він розумівся на мистецтві. Але Дерек не був би Дереком, якби не додав у картину щось своє. Замість обличчя діви, що уособлювала Європу, ми побачила портрет Кельзена. На злочинному Бику був напис: «Підступні австрійські ковбасники». Річка, де все це відбувалося, звичайно, мала назву – Дунай, що ж це ще мало бути? Хіба що – Рейн. Водний з’єднувач Австрії та Німеччини. А янголи, що кружляли навколо Європи-Кельзена й нічого не могли вдіяти з огляду на власне малоліття і казковість, мали обличчя батька. Я не знаю, що батько зробив з цією картиною, але в тому, що він її не знищив, – переконана. Незважаючи ні на що: ні на свої вади, ні на достоїнства, – батько був марнославний і не позбавлений почуття гумору. Крім того, він розумів справжню вартість речей.
Глава третя
Мій телефонний дзвінок проковтнув автовідповідач Дерека. Автовідповідач Дерека спілкувався з тими, хто йому телефонував, голосом власниці квартири пані Катарини Фоль. Вона повідомила, що її немає вдома, або вона годує голубів на балконі, або слухає Баха, тому вас не чує, і буде рада, якщо ви залишите повідомлення для неї. «Якщо ви навіть помилилися номером чи адресатом – залишайте своє повідомлення, бо я люблю слухати повідомлення живих людей та музику мерців». Так закінчувала вона свій запис. Дерек її обожнював, вона виглядала як шахрайка аристократичного походження та сушила свої шовкові шкарпетки на ногах ляльок Барбі, які розкладала вздовж підвіконня догори ногами.
Одного разу я запитала, чиї це ляльки, її онучок? Катарина сказала, що не знає, з якого дива це спало мені на думку, але їй приємно, що я думаю, наче вона має онучок. А потім додала: «Я ніколи не наважувалася завести собі кицьку, моя люба. Що вже казати про онучок. І кицьки, і онучки злодійкуваті, вередують, псують меблі та шпалери, розкидають усюди своє волосся, хочуть кавалерів, їдять найсмачніше. Але кицьки, принаймні, не просять, щоб їм заплітали коси, розповідали байки про чоловіків та інших казкових істот і не торочать про своїх пришелепкуватих подружок. Крім того, кицьки, на відміну від онучок, не чекатимуть на те, щоб беззастережно панувати в моїй оселі та прибрати до рук усі мої шовкові шкарпетки та інші іграшки, коли я вріжу дуба». Катарині Фоль було сімдесят два роки, схожа вона була на чоловіка під п’ятдесят, який вдягнувся, наче модель Коко Шанель. На свою зачіску вона витрачала більше, ніж на місячне харчування. «Але це буде правдою, якщо не враховувати ром, мед та каву, моя люба!» – додавала вона.
Власне, Дерек навіть не змінив іменні мідні таблички біля її дверей та на поштовій скриньці, вся його кореспонденція і всі гості потрапляли безпосередньо до Катарини Фоль, а не до Дерека. Психологічно йому так було зручніше. «Іноді мені хочеться, щоб мене звали якось інакше. Погоджуюся, що це дивне бажання, коли тебе звати Катарина Фоль, але і побути Дереком Ромбергом певний час цікаво». В Катарини був будиночок під Берліном, де вона чудово проводила час, коли місто її втомлювало, «а також міська квартира однієї людини, де я можу фантазувати стільки, скільки мені заманеться». Вона фактично не турбувала Дерека своєю присутністю. Справедливіше буде сказати – не бавила, бо він за нею сумував.
Троль вимагав спілкування. Він трохи посидів біля мене з одного боку і навіть обдарував коровоподібним звуком зі свого багатого музичного арсеналу. Потім похмуро всівся з іншого. Я не звертала на нього уваги, Троль як класичний егоцентрик цього не розумів і довго терпіти не збирався. «Так. Сиди поки що тут. Охороняй пакунок, що в шафі». Троль охороняти нічого не вмів, він вмів трощити та діставати будь-що з будь-якої схованки. «Сам не чіпай». Шафу я замкнула на ключ про всяк випадок. І спеціально залишила йому на фотелі кілька різних предметів: невеличку ковдру, якою мама гріла ноги, одну вовняну шкарпетку дивного розміру та кольору (не знаю, кому вона належала) й олівець. Коли Троля нахабно, на його погляд, надовго залишали одного, він бавив себе тим, що стягував усі речі, які лежали у фотелі, на ліжку і на полицях, на підлогу і вкладався на них.
Подивилася на себе в люстро. Ну що ж, якщо в квартирі Дерека дійсно не буде, а раптом буде Катарина, за себе мені не буде соромно. Волосся зібране у низький хвіст, на шиї – один з подарованих Дереком шаликів, стриманий мережаний топ з американським викотом, легка бежева парка, бежеві штани, м’які туфлі без підборів. Не королева краси, але цілком пристойна молода жінка. «Смаковита», – так сказала б Ханне.
Двері мені відкрив угорець. Дерек нас знайомив, але я ніяк не могла пригадати, як його звуть. Тому мовчала. «Привіт, – сказав він. – Ви схожі на кавове тістечко. Не з круглих, а з інших, ну, ви мене розумієте», – продовжив він, але зайти не запрошував. «Принесли щось?» – «Привіт. Принесла, але не вам». – «Катарині?» – «Дереку». – «А він на баржі. Тепер тут живу я, фізично, ну, і Катарина». З того місця, де я стояла, мені чудово було видно вітальню.
Портретів ніхто так і не зняв. Їх було три. Не відразу, але ми розшифрували, хто ці мужі, обличчя яких було запортретизовано. Катарина Фоль цього не знала. Колись в одній бернській ятці вона купувала набір старовинних листівок та поштових марок із зображеннями голубів, а ці три портрети господар ятки вблагав її забрати як дарунок. Катарина поважає подарунки. Тому вона їх забрала, привезла до Німеччини та порозвішувала на стінах своєї вітальні.
На моє запитання, чи це її родичі, вона відповіла: «Ні, це не мої родичі, люба. Але я подумала от про що. Окуляри, вуса та бороди можуть перетворити людину на універсального родича для будь-кого. Думаю, що мої родичі цілком могли виглядати саме так. Іноді мені здається, що я сама на них перетворюся, якщо регулярно не буду висмикувати волосини над верхньою губою і на підборідді». З цим важко було сперечатися. Розшифрувати ж, хто це, нам допомогла Наташа Ченські. Коли вона вперше потрапила до цієї квартири, вона сказала, що вітальня надзвичайно нагадує їй класну кімнату з фізики. Це був правильний напрям пошуків, і так портрети було ідентифіковано – це були видатні фізики, нобелівські лауреати, І. Ван дер Ваальс, Г. Ліппман та Г. Лоренц, схожі між собою, наче брати.
«Слухай! – вказівний палець угорця працював, наче стрілка метронома. – А я тебе знаю! Точно. Ти – колишня Дерека! Заходь!» Не знаю навіщо, але я зайшла. «Його, правда, немає, він на баржі, разом з Наташею, ти ж у курсі про Наташу?» Авжеж. Я була наташообізнана. «Дерек поступився мені квартирою. Ну, як поступився. Просто дозволив тут жити. Я і живу. Хочеш чаю з помаранчевим лікером?» Несподівано для себе я погодилася. От що мені подобається в берлінських іноземцях, це їхня гостинність. Хай навіть у чужій квартирі, байдуже.
«У мене помер дід, – сказала я. – Сьогодні вранці». – «Якщо хочеш, я можу помолитися за нього в костелі. Я завтра все одно туди піду. Ти віриш у Бога?» Питання моєї віри в Бога я проігнорувала, я не звикла обговорювати подібне в такому форматі. «Дякую. Але мені здається, краще це робити в синагозі». – «Це ж церква для євреїв! Чого раптом? Тобі видніше, звичайно, але це дивно. Ок, не буду молитися. Давай краще про веселе! Я тобі нікого не нагадую?» Він продемонстрував мені профіль. Він дійсно мені когось нагадував.
