Гра в королеву - Пишнюк Тетяна (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
Вона спостерігала, як чоловіча частина їхнього колективу стрімко кинулася роздягати Маргариту. Першим (як і всюди) добіг Павлусь. Його в колективі недолюблюють через зайву улесливість перед керівництвом. Але він це не вважає ґанджем. Бо впевнений — те, що допомагає триматися на плаву в будь-яку погоду, радше, талант. І завдяки такому талантові він, Павло, має непогані дивіденди від життя. Чим не просто тішиться, а й хизується.
Маргарита залишилася в блакитному блискучому костюмчикові, що вдало приховав її далеко не ідеальну фіґуру і підкреслив синяву великих, трішки розкосих очей. Жінка спостережлива, вона зауважила здивовані жіночі й захоплені чоловічі погляди, чим була задоволена.
Її несподівано грайливий настрій зіграв на руку колективу, бо всім хотілося просто розслабитися. Знаючи непростий норов керівниці, напади гніву чи незадоволення, — можна було очікувати й зіпсованої вечірки. Але сьогодні передбачалося справді свято. О, вона вміла веселитися, якщо того хотіла! А з її вигляду Маруся зробила висновок — хотіла-таки. І, зрозуміло ж, деякі її рідні колеґи сьогодні вилізуть зі шкури, аби забезпечити шефині задоволення.
Маргарита артистично підняла келих, оглянула колектив і чомусь на довше, ніж годилося б, зупинилася на Марусиному декольте. Повільно підняла погляд до її очей, і якісь несподівані вогники сяйнули в зіницях. Маруся аж розгубилася.
Пригадала не таку давню історію. Літнього надвечір’я поверталася з роботи. Уже виходячи з метро, по той бік турнікету помітила жінку, яка пильно дивилася на неї і мило всміхалася. Маруся подумала, що її з кимсь переплутали. Йшла назустріч незнайомці, а та не переставала кокетливо посміхатися. Маруся, невідомо чому, сказала: «Це не я!» На що та мило відповіла: «Как хочеш…» Повернулась і пішла. Вона пам’ятає, як тоді приголомшено стояла кілька хвилин, не могла зрушити з місця, а розгублена посмішка так і висіла на губах. Цю історію вона розповіла колегам, і вони й досі ту дивну фразу — «как хочеш» — використовують у різних варіаціях.
Маруся, пригадуючи цю історію, пропустила тост Маргарити. Щойно зауважила простягнутий до неї бокал керівниці. Келишки вдарили дзвінко, погляди зустрілися також. І знову ж ці дивні спалахи! Вона, мабуть, грається з нею… Бо ні про які її збочення ніхто ніколи не говорив. Маргарита любила чоловіків. І багато чоловіків, і багато любила… Це знають усі. Просто, напевне у кожної жінки настає момент якогось переосмислення. Тепер вона зайнята тільки роботою, кар’єрою і грошима. Останнім часом ніхто не бачив біля неї жодного чоловіка, крім ділових партнерів. Робота замінила їй решту життя. Вона готова в кабінеті ночувати й заразом тримати біля себе весь колектив. Який, до речі, не в захопленні від того.
Не хотілося б увесь вечір витрачати на розгадування плану керівниці. Невідомо, що та замислила. А, можливо, Маргариті, як і їй, просто хочеться розслабитись і забутися про усі свої посади, квартири, дачі й кабінетні ігри. Хоча, хто тісно зав’яз у тому хитромудрому сплетінні інтриґ, навряд чи захоче або зможе бодай на якийсь мент лишитися самим собою. Уже й забули, якими справжніми були. Роками не живуть власним життям, а грають самі себе. І треба підігравати, бо вони щирих почуттів уже не розуміють.
Маруся інший раз також затіває ігри. Але її надовго не вистачає. Швидко набридає будь-який образ. Тож, напевне, саме через це грає вона не у великому політичному театрі, а в маленькому аматорському колективі. Де, слава Богу, вона не найгірша актриса. А з Маргаритою вони грають одна перед одною з першої хвилини їхнього знайомства. Керівниця з нею в очі дуже чемна, грайлива і неоднозначна. А поза очі аж ніяк не щадить її жіночого самолюбства. Образливими фразами при колегах (особливо при чоловіках), чисто по-бабськи, час від часу відгукується про Марусю — її поведінку, манеру зодягатися. Маруся намагається не зважати на такі напади підкресленої зверхності. Бо це не та зверхниця, яка б могла дістати її аж до серця. Вона поблажливо сприймає перекази чергової порції почутих про себе дурниць. Часто їй уявляються вони двома кицьками, які граційно ходять по краю даху, задерши хвости. Одна на одну не нявкають, не кидаються дряпати, тримають дистанцію і демонструють витримку. Але одна з них (і це Маруся) ходить по краю карниза, що небезпечно. Бо кицьки хоч і не так часто розбиваються, падаючи з висоти, але й не мають крил, щоби підстрахувати себе на випадок необережного руху.
За їхньою грою спостерігає весь колектив. Навіть від цього мають певну втіху — як-не-як, а вистава безкоштовна. Ось і сьогодні якийсь цікавий сценарій має театралізуватися. Найспостережливіші вже помітили зав’язку. А Маруся, своєю чергою, помітила, що всі чекають розвитку дії. Ну, що ж — гра так гра! Вона знову глянула на Маргариту. Та, манірно жестикулюючи, щось розповідала Едуарду. Він ожив, зацікавлено слухав, і Маруся не могла навіть здогадатися, про що ж там мова, коли Ед так швидко вийшов зі ступору.
Усі чимось займалися — хто танцював, хто розмовляв, а хто вибирав собі пісню для караоке. І лише вона чомусь упала в глибоку задуму, як у яму. Але сидіти так увесь вечір не збиралася. Раптом захотілося співати. І, не витрачаючи й хвилини на роздумування, пішла до мікрофона. Симпатичний молодий чоловік, який управляв усією апаратурою, зрозумівши її намір співати, уточнив:
— Пойом?
— Коль пйом, то й пойом, — відповіла весело.
— А шо пойом?
— А шо дасте…
— Дак нє, у нас можна вибірать…
— Дак вибірайте…
— А шо більше до душі?
— Любофф…
— Во как? — кокетливо повів бровою.
— А шо? В моєму віці токо колискові?
— Да про шо ви? У вашому віці та при ваших формах…
— Форми мої залишимо для інших… ОК?
— А то… Хіба я претендую? Тут без мене вже погляди поламали…
— Ви серйозно?
— Можна подумати, ви не бачите…
— Чесно? — нагнувшись, шепнула на вухо. — Я сліпа…
— Чесно? — нахилився близько до жінки. — Ви — класна…
— Ой, юначе… — розсміялася щиро, — а ви не промах.
— Промах чи не промах, а прольот повний, — сказав із жалем.
— Як вас звати?
— Вова.
— Володю, ви задивляєтеся на старших жінок?
— Ну шо ви!? Я задивляюся на красу… А вона віку не має.
— Так, Володю… Ви зараз знову зіб’єте мене на романтичний сум… А я маю намір похуліганити. То шо пойом, Вова? — напустила на себе грайливості.
— Похуліганити? — примружив смоляне око юнак. — А спойтє про моль…
— Про моль? Це що?
— Ну, помніте, — віно і мужчіни — вот моя атмосфера…
— Це харашо… — розсміялася Маруся і раптом задумалася. — Слухай, Вовчику, а чи маєш пісню про любов жінки до жінки?
— Ви це серйо-зно? — розчаровано протягнув.
— Розслабся, хлопче. Я ж сказала — хочу ху-лі-га-ни-ти…
— Поняв, не дурак, — зрадів Вова. — Щас найдьом… Така імєєцца — гортав пультом список пісень. — Вот!
— Клас! — зраділа Маруся, прочитавши назву пісні. — То, шо нада, Вова. Дякую! Запускай!
Легка музика стихла, натомість озвалися наполегливі чіткі акорди гітари. Маруся стояла біля сцени з мікрофоном. Постава виказувала, як цією пристрасною музикою наповнене її єство. Ще не співала, але вже було помітно, що пісня, котра мала зринути, жила, ворушилася всередині жінки. Обличчя було емоційним. Усі в очікуванні завмерли. І перші голосові згуки послали такий згусток енергії, що його відчули на дотик.
Колеги були вражені. Ніхто навіть не здогадувався, що вона так співає. Її голос був сильним і чистим, а погляд, спрямований на Маргариту, випромінював правдоподібну пристрасть. Кожен рух підкреслював бажання підійти й доторкнутися, притулитись. І вона, міцно стиснувши мікрофона, пішла до столика, дивлячись прямо в очі Маргариті.
— Тваі рваниє джінси і монгольскіє скули, ти била моєй тайной, зазнобой моєй! — закінчила разом із музикою пристрасне зізнання і тісно притулилася грудьми до спини Маргарита.
Маргарита завмерла, притихла, причаїлася. Від несподіванки, а чи від якого іншого відчуття, але було навіть чути, як часто ковтала слину, хвилюючись. Вона, яку ніхто жодного разу не бачив спантеличеною, стояла принишкло і здавалася маленькою.
