Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій (прочитать книгу .txt) 📗
Помічаючи її в центрі містечка біля ратуші чи на вулиці, я швидко розвертався, заходив у магазин чи аптеку і нібито купував необхідні речі, або, коли сам перебував на кафедрі, негайно закривався зсередини, аби, не дай Боже, не зайшло це ходяче пекло. Однак це мало допомагало, і врешті я пішов на крайність: перестав чистити зуби й мити голову, від чого моє смолисте довге волосся згодом перетворилося на засмалені пучки видовженої форми; перед зустріччю з Зоєю, я зумисне їв сиру цибулю або часник, після чого люб’язно спілкувався з нею, таємниче наближався до її обличчя і пошепки розповідав смішні бувальщини. Вона спершу раділа, що звертаю на неї увагу і мабуть терпляче зносила запах із мого рота, але в ході наших подальших зустрічей і розмов переконалася, що це набагато серйозніше, ніж може здатися на перший погляд. Зоя почала мене уникати: тільки-но побачивши мою постать у коледжі чи на вулиці, різко оберталася і йшла в іншому напрямку, а ще згодом вона не тільки мене уникала, а й всіляко насміхалася, звісно, поза очі, і — чого я особливо добився — в її поведінці з’явилася підкреслена, ніби акцентована зневага.
За химерною логікою людських почуттів Зоя почала мені трохи подобатися: мене вже не лякали її видовжене тіло і дебелість, великі форми та трішки грубі риси обличчя. З кожним днем вона все більше віддалялася, ніби випадковий корабель в океані, що випадково попав у поле зору іншого. Здається, минулося — радів я тоді. З того моменту почувався значно спокійніше, мене покинула тривога і страх, знову повернулося блаженне відчуття свободи та улюбленої самотності, бо тільки за ці вічні речі потрібно боротися. А невдовзі — слава тобі Господи — термін мого перебування у цьому симпатичному містечку завершився, я прийняв екзамени, виставив оцінки, у тісному колі місцевих колег відзначили мій від’їзд — і нарешті повернувся додому, у свою затишну квартиру на Голосіївському проспекті, з якої щоночі дивлюся на парк.
Прокидаюся від телефонного дзвінка. Лаборантка з кафедри просить терміново підмінити старенького професора Мельника, який важко занедужав. Дратуюся, бо найбільше не люблю небажані несподіванки. Треба негайно вибігати з дому, аби встигнути на другу пару, яка почнеться о 10.20. Нашвидкуруч умиваюся, не снідаю, і поспішаю в університет.
На економічному факультеті, де маю провести пару, навчаються переважно дівчата і це мене, признатися, трохи бентежить, оскільки останніх два роки я викладав на механічному, де навчаються тільки хлопці і дуже рідко в групах бувають дівчата, що дало мені можливість певною мірою призвичаїтися до аудиторії і налагодити роботу. Як на зло біля входу в навчальний корпус мене перестріває знайомий викладач із лісотехнічного факультету, розмова з яким затримує мене на кілька хвилин. Він, дякуючи мені за свого племінника, якому я поставив минулого навчального року залік, пропонує їхати на полювання. Павле Володимировичу, обізатєльно, на виходниє. Мені страшенно подобається його чернігівський суржик, який він ніяк не може подолати і який надає йому звичайної людської простоти. Я гречно дякую, плескаю його по плечу й кажу, що неодмінно.
В лекційну аудиторію забігаю зі дзвінком. Побачивши слухачів, я мало не роззявляю рота: на мене дивиться добра сотня потоку кількох груп, переважно дівочих оченят, в яких блукають зацікавленість, іронія, бісики та насмішки. Деякі одразу починають перешіптуватись, мабуть, мої тридцять їх більше пожвавлюють, аніж шістдесят з гаком професора Мельника. Я вітаюся з ними, кажу, як мене звати і скільки триватиме наша співпраця. Вони осипають мене різноманітними запитаннями — від банального чи одружений до прагматичного чи прийматиму екзамен і в якій формі його можна буде скласти (знову пирскають зі сміху на останніх партах).
Пара минає легко і без особливих пригод, щоправда після п’ятихвилинної перерви, за час якої виходив з аудиторії, я знайшов на своєму столі невелику записку, в якій красивим дівочим почерком було написано: «Які плани на вечір?» і — яка сміливість! — до цього ще додається телефон «265-34-10» з досить таки розкутим слівцем «цьом», від якого я пережив легкий шок, оскільки такого за свою невелику викладацьку практику ще не бачив. Аби не розгубитися, я на це жодним чином не реаґую, хоча знаю — авторка записки повідомила своїм подругам про цю «дотепність» і вони уважно стежать за моєю поведінкою. Втім на очах у них я демонстративно запихаю записку у внутрішню кишеню піджака.
Звільнившись після двох пар (слава Богу, остання без сюрпризів), я пішов на прийом до проректора, де мої підозри підтвердилися: мені знову випадає поїздка на місяць у знайомий мені провінційний коледж приймати екзамен із філософії, на мене знову чекає заслання, де на мою свободу чатуватиме небезпека з боку сексуально стурбованої Зої.
Через те, що не снідав, відчуваю божевільний голод. Повертаючись з університету, заходжу у невелику кав’ярню, оскільки вдома нічого готового з їжі нема. Це місце здебільшого полюбляють студенти, оскільки тут низькі ціни і швидке обслуговування. Встаю в невелику чергу, переді мною чоловік шість-сім. За столиками сидять студенти й регочуть, сперечаються. Мимоволі помічаю кількох знайомих, в яких викладав минулого року, вони, зустрівшись зі мною поглядами, навіть не вітаються, тільки один із них легко киває головою, якого «підтягнув» на найвищий бал: як для майбутнього механіка на моїх семінарських заняттях він добився певного успіху, особливо на млявому тлі своїх розгублених одногрупників.
Простоявши в черзі, замовляю горіхове капучіно та хот-доґ, чим призвичаївся обідати упродовж останніх років. Студент, який зі мною вітався, разом із компанією підводиться й виходить, звільняючи столик із порожнім брудним посудом.
Схвильований розмовою з проректором, яка мені істотно поламала всі плани на недалеке майбутнє, страшенно хочу відлити. Розстібаю ширінку, дістаю його і пішло, добре пішло. На стіні в туалеті переді мною напис: «Пісяй спокійно!» Куди ж тут спокійно? Добре сказати — спокійно. Спокою нема. Задумливо дивлюся у вікно, де мінливо виблискує жовтневе сонячне світло. Потроху переконуюся, що в моєму житті пішла затяжна чорна смуга, кінця-краю якій я не бачу. Поїздка в глухомань насторожує тим, що на перспективу вона набуває певної закономірності, котра, наче божа кара, падає тільки на мене, а не на іншого колегу. Хоча містечко, в якому знаходиться коледж, викликає повагу своїм добротним оборонним муром, дерев’яною церквою часів Кривоноса. Зрештою, непокоїть і не стільки вибір, що другий рік поспіль сам обирає мене без моєї волі, скільки певна легковажність стосовно мого життя. Це знову змушує думати про пошуки нової викладацької роботи, хоча влаштуватися в Києві майже неможливо: люди тримаються за посади зубами, а крім того стягують усіх своїх можливих і неможливих родичів. Два місяці як тільки-но триває новий навчальний рік, тому викладати ніхто не візьме: лекційні курси затверджуються ще навесні, тоді й розписуються навчальні години на майбутній рік. Про викладання можна забути.
Лише одного не розумію, чому автор напису «Пісяй спокійно!» після цієї фрази поставив окличний знак? Слово «спокійно» та окличний знак, як на мене, не вельми узгоджуються, але це вже пішла філософія мови, в якій не дуже добре тямлю.
Прикро тобі зізнаватися, але на економічному факультеті мені запала в око одна молода викладачка. Все почалося з банального: знайомий доцент, який викладає теорію фінансів, запропонував випити кави на його кафедрі, де я вперше побачив Олю. Спершу ми дуже мило жартували, розмовляли, з кожною такою невимушеною зустріччю я ловив себе на думці, що хочу, аби це продовжувалося й не обривалося. Глибоко в душі я дуже прагнув, щоб професор Мельник довше хворів, аби я мав можливість замість нього вести лекції й бачитися вряди-годи з Олею.
На східцях, біля моєї квартири, лежить купа сміття: картопляне лушпиння, шкаралупа від яєць, пакети з-під молока, кілька порожніх пачок цигарок; згрібаю це ногою зі свого порога. Несподівано відчиняються двері навпроти моєї квартири, з’являється сполохане пожовкле й зморщене лице старенької пані Асі. Шепелявлячи, вона розповідає про підлітків, які це вкоїли, — мабуть, студенти місцевого петеу, які бігають до найближчих під’їздів курити чи прогулювати навчання.
