Дванадцять обручів - Андрухович Юрий Игоревич (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
Дорога робилася все більш вибоїстою, ними почало підкидати на їхньому задньому сидінні, Рома кілька разів занепокоєно глянула на чоловіка, обабіч дороги брели місцеві мешканці зі святковими кошиками в руках, вухатий водій обганяв усе, що бачив, перехожі сахалися ближче до куветів та скелястих обочин, рятуючись від брудних струменів з-під його коліс, ніде не лишалось ані сліду від розталих снігів, тільки зламані стовпи і дерева свідчили про нічну веремію. Але щойно тоді, як вони знову перевалили через шалено збурунене русло Річки і поперли лісовою розгрузлою дорогою, Рома вчепилася за рукав його плаща.
— Чому ти про це запитав?
Пепа прокинувся зі свого заціпеніння і відповів — не стільки їй, скільки лісові за вікном, усім його гілкам, що сполохано шмагали по вікнах машини:
— Хотілося знати, що при цьому відчувають.
Вона не зрозуміла, але він не став нічого пояснювати — про тіло, яке з нею кохалося, про споглядання його мертвим, про нерухомість і зсунуті докупи старі письмові столи. У нього не було слів, аби таке пояснити.
Жінки обов'язково плачуть, коли дивляться на мерця. У Пепи був досвід.
— Це я в усьому винна, — сказала Рома трохи пізніше. — Ти мусиш від мене піти. Я приношу смерть. Він уже другий, знаєш?
— Знаю. І тому нікуди не піду. Хочеться бути принаймні третім.
Вона не доцінила жарту, якщо це був жарт.
Минуло ще трохи часу, аби Пепа наважився випалити в повітря:
— Ти й зараз любиш його?
— Мені шкода, що він тепер сам. Усі ми лишаємось тут, і завтра свято, а його вже не буде.
— Усі ми лишаємось, але не так вже й надовго, — нагадав Пепа.
Він узяв її за лікоть і, продираючись їй до вуха крізь останню шпарину, десь між першим схлипом і першим здриганням плеча, видихнув єдине, що зміг:
— Хоч ми нічого про це не знаємо.
Дивно, але вона заспокоїлась.
Потім вони лишилися серед лісу тільки удвох: вухатий зарізяка по-каскадерськи розвернувся на тій самій галявині і висадив їх серед прив'ялих анемонів. На прощання відтарабанив щось ніби "вам туда, кілометрів сім, години за дві вилізете, завтра після трьох подають гелікоптер, вєщі пособирайте і ждіть, за вами прилетять, щоб до пожару вспіти", після чого, рвучко заклацнувши дверцю, попер звідки приїхав. Далеко вгорі, весь у призахідному світінні, чекав їхнього повернення всіяний сніговими плямами Дзиндзул з невиразною цяткою пансіонату на самому хребті.
Вони йшли під гору, часом подавали одне одному руку і підтримували на слизькому підйомі. Уже діставшись до нижчих ялівцевих чагарників, зупинилися трохи перепочити. Пепа роззирнувся по занімілих вершинах і сказав перше, що спало на думку:
— Насправді все може бути значно краще, ніж ми собі думаємо.
