Покров - Дашвар Люко (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
Прибиратимеш двічі на день — вранці і ввечері. Картки
на пайки у мене отримуватимеш.
— Мене взяли ученицею. Я хочу навчатися.
— От і навчишся прибирати спочатку, — незадово-
лено супиться Дуся. — Жити є де?
— Ні… Я сирота.
— А мені казали — з буржуїв.
— Сирота, — Оля врешті знаходить безпечний ком-
проміс.
— Батьків пам’ятаєш?
— Ні…
— Добре. Випишу тобі койко-місце в гуртожитку.
303
Навпроти гуртожитку — експропрійований будинок
купця Самійлова, в якому радянська влада розмістила
музичну школу для дітей і дорослих. Удосвіта Оля мчить
на завод, щоби до початку робочого дня прибрати ре-
монтний цех. Повернутися слід до 16.00, щоби між пер-
шою і другою зміною знову драїти й драїти, та до 16.00
Оля може слухати музику, що лунає з відчинених вікон
музичної школи.
— Що це?! — за рік Дуся Нечай здивовано роздивля-
ється заяву прибиральниці Олі Ланської, читає: — Про-
шу перевести мене в учні слюсаря.
— Дуже прошу! Хочу… підвищувати кваліфікацію, що-
би бути корисною радянській батьківщині!
— Молодець! — Дуся не відчуває підступу. Підмахує
заяву. Веде Олю до слюсарного верстата, в якому колу-
пається старий слюсар. Його всі кличуть просто Пет-
ровичем.
— Ти кого мені привела, га? Я в тебе учня просив, а ти
мені дівку підсунула! — гарячкує старий.
— У нас рівність жінок і чоловіків! — заявляє Дуся. —
Працюй, Петровичу! Маєш зробити з учениці справжньо-
го слюсаря!
— Тьху ти! — Петрович плюється, чухає потилицю,
та роздивляється Олю без гніву.
— От і нащо ти тут? — питає дівчину.
— Хочу ввечері до музичної школи ходити, — призна-
ється Оля.
До музичної школи приймали виключно комсомольців.
— Спочатку підвищіть свою політичну грамотність
і свідомість! — суворо пояснює директор музичної шко-
ли. — А на баяні… ще встигнете! Коли принесете комсо-
мольський квиток і рекомендації товаришів по роботі.
— Я… на скрипці хотіла…
— На скрипках тільки цигани грають! Ми групу скрип-
ки скоротили як буржуазну й чужу для масових заходів
304
трудящих. Наше завдання — підняти на новий рівень
трубу, барабан, всі мідні духові…
Але скрипка звучала. Оля чула! Вечорами, коли біля
музичної школи ставало порожньо і тихо, з підвального
приміщення, в якому розташовувалася котельня, іноді
звучала скрипка. Оля завмирала неподалік, усміхалася —
в житті з’явилося світле диво. Воно допомагало пере-
жити голод, важку виснажливу працю, лайки і сварки
сусідок у гуртожитку, безкінечні комсомольські збори,
паради, спортивні змагання і здачу норм ГТО, у яких
несвідома Оля Ланська мала брати обов’язкову участь.
Узимку 1933-го голод косив людей тисячами. Слюсар-
ка Оля Ланська не вгасла тільки завдяки сухарям і варе-
ним бурякам, які звідкілясь потайки приносив їй старий
слюсар Петрович. А скрипка… замовкла.
Оля помітила те в лютому, коли морози взялися допо-
магати голодним дням знищувати життя. Тягнула ноги
до музичної школи, довго стояла поряд, та з котельні —
німота. З тиждень протрималася. Потім винесла з цеху
фомку й пізно ввечері виламала нею замок на дверях
чорного входу. Йшла в темряві, навпомацки, намагала-
ся знайти вхід до підвального приміщення. Врешті помі-
тила сходи, що вели долу. Спустилася…
У котельні біля купи дров і вугілля коптів, ледь миготів
шматочок мотузки, змочений у собачому жирі. Оля і сама
би таку саморобну свічку зробила, аби знала, де собачого
жиру взяти. У світлі слабкого вогника поряд із дровами Оля
побачила лежак, збитий зі звичайних дощок. На ньому при-
мостився худющий чоловік років сорока з хвилястим чорним
волоссям, проваленими щоками і горбатим довгим носом,
дихав важко. А на ящику поряд лежав футляр від скрипки.
— Вам треба поїсти! — Оля допомогла чоловікові
сісти на лежаку, дістала заповітний шматок вареного
буряка, який приніс Петрович, простягнула чоловіко-
ві. — Їжте, прошу.
305
— А ви? — чоловік геть заслаб, ледь держав у трем-
тячих руках варений буряк, дивився на нього, як на диво.
— Я зі «Світла шахтаря», нас на заводі трохи підго-
довують. Навіть лишається… — розхвилювалася. Ди-
вилася чоловікові в глибокі карі очі. — Прошу, поїжте.
Чоловік кивнув слабко, жадібно проковтнув їжу, зні-
тився.
— Вибачте… Голод позбавляє всього людського. Мені
соромно…
— Ви так розмовляєте… Ніби з мого дитинства, —
Оля закліпала повіками, тільки би не розплакатися. —
Чому ви тут?
— Працюю в котельній після того, як закрили клас
скрипки в школі. Тут і живу.
— Ви… скрипаль?
— Наум Озер, — прошепотів чоловік. — Двадцять
років тому мені пророкували світову славу.
— Ольга… Ольга Ланська! — усміхнулася. — Я слухаю
вашу музику! Я і прийшла тому, що ваша скрипка пере-
стала звучати.
— Бережу сили для вугілля і дров, — сумно відповів
Наум. — Якщо я втрачу цю роботу, іншої не знайду. Ме-
не вважають надто дрібним гвинтиком, без якого мож-
на обійтися при побудові соціалізму.
Оля Ланська зі щирим захопленням торкнулася Нау-
мової руки.
— Ви — найважливіша людина! Ваша музика допома-
гає мені дихати.
— Я обов’язково зіграю для вас, — слабкий Наум роз-
чулився, задихав важко, стримуючи сльози.
Від того дня в житті Олі Ланської з’явилося світло.
І радість. Ділила навпіл пайок, який отримувала на за-
воді, підкріплювала його дарами добросердечного Петро-
вича, пізно ввечері пробиралася до котельні музичної
школи, де на неї чекав Наум. Злиденними Олиними наїдками
306
до весни трохи оклигав. Зустрічав з блиском у глибоких
карих очах. Стискав Олині руки вдячно.
— Ви врятували мені життя, — шепотів.
— Ви мене врятували, Науме! — не зводила з нього очей.
Почуття не могли не прокинутися поміж двох са-
мотніх, нещасних. Голодомор продовжував забирати
людські життя, а Оля Ланська розцвіла. Руки оруду-
ють на слюсарному верстаті, у голові — музика. Тіль-
ки би вечір скоріш! Тільки би — до Наума! До тихих
звуків скрипки, до ніжних Наумових рук. Улітку 1933-го
заарештували дружину старого слюсаря Петровича:
кухарка дитячого будинку тягала додому сухарі й бу-
ряки, призначені для дітей. Петровича звільнили, бо
хтось бачив, як він їв варений буряк у цеху. Оля переля-
калася, зачаїлася, та всередині вже прокинулося нове
життя.
— Науме, я вагітна! — призналася скрипалю.
