Фортеця для серця - Печорна Олена (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
— Я намалюю пташку, а під крилами в неї — океан.
— Намалюєш рай для двох.
Далі був сон. Гарний до нестями, наповнений сотнями кольорів, відтінків, форм і запахів іншої країни. Приземлення з трепетом в усьому тілі. Долетіли. Широко розплющені очі. Леся сама із себе сміялася, бо скидалася, певно, на зачудовану дитину. Юрби людей. Люди, люди, люди… І всі белькочуть, лопотять, джеркочуть… Страшно загубитися в калейдоскопі нових відчуттів і водночас хочеться, щоб поруч був лише він. Володимир напрочуд швидко й легко орієнтується в цьому кольоровому потоці, їй лишалося тільки йти крок у крок.
— Я заховаю тебе на краю світу.
— Край? А де це?
— Індійський океан. Сейшели. Ла-Діг.
— Ла-Діг?
— Це острівець із рожевими пісками.
— Рожевими?
— Там ще мають бути великі кам’яні кругляки. Вони теж забарвлюються рожево.
— А хто їх забарвлює?
Він цілує її пальці.
— Хочеш, розмалюєш ти. Але раніше їх вирожевлювало сонце.
— Острів?
— Острів.
— Океан?
— Океан.
Спершу був пором. І безмір води. Скрізь. Звідусіль. Вода була незвична, дивна й немов жива. Леся довго уявляла, які відтінки має намішати, щоб вийшов такий гарний колір… Прозора бірюза, аж око ріже.
— Я лечу.
— Куди?
— Не знаю… Тримай мене за руку.
— Я тримаю.
— Мені це сниться?
— Ми не сон, ми — це ми.
— Я втрапила до раю.
Острів зустрів, неначе віки чекав лише на цих двох, а затим сховав надійно й надзвичайно красиво. Так красиво, що Лесі повсякчас паморочилося в голові…
— Ти бачиш це?
— Бачу.
— Це все наше?
— Наше.
Вони прибули в обід і оселилися в невеличкому готелі в затінку пальм і рослин, яких раніше не бачила навіть на картинках. Океан був скрізь. Хоч куди зирни — не сховаєшся. Він, певно, заглядає в думки й серце, приходить уночі, шепоче за спиною, бавиться з вітром.
— Неймовірно!
— Ходімо! Дивитися, як заходить сонце!
Пісок. Чистий і світлий, він грів їй п’яти й лоскотав. Велетенські кругляки, здавалося, виростали з нього, мов живі гіганти. А над водою нависали рвані хмари, білі-білі. Рай. І спокій. Їй хотілося плакати зі щастя. Ніжність не вміщалася в тілі й лилася назовні. Ще вчора були Карпати й сніг, а тепер вона скидала одяг — хоч ні, шкіру — й лишала один-єдиний нерв, оголений, як провід.
— Ти моя?
— Твоя.
Сонце сідало й будило незримого художника з рожевим пензлем, що розмальовував тут усе: океан, пісок, кам’яні брили, обриси гір, хмари, людей… Чи їхні думки. Леся лежала у воді… Рожевій, теплій. Він тримав її долоню. Удвох вони були подібні до суцільного полотна, на якому пишуть щастя. Тропічна ніч непомітно розвісила зірки.
Таких ночей було чотирнадцять. І стільки ж днів. Леся ховала їх углиб мушлі, у якій співала, здавалося, душа. Власне, тут усе співало. Найменшенька піщинка шепотіла: «Ш-ш-ш-ш, не заважайте щастю». І їм ніхто не заважав.
Вони були скрізь удвох. Повсякчас, щомиті, як навіжені. Немовби за хвилину світ подібно до сонця міг скотитися в безодню океанських хвиль. Неквапом блукали вуличками, хотіли торкнутися поглядом кожного куточка й квіточки. Їздили велосипедами. Наввипередки, щоб вітер в обличчя. Навіть діти заздро дивилися вслід. Шукали черепах і писали на панцирах уявні імена. Чекали на відплив, щоб пройтися рифом. Куштували десятки незнаних страв, годували одне одного з рук. Плавали в басейні, аж поки на шкірі починали бігати мурахи, ішли танцювати на невеличкому майданчику серед вогників. Милувалися місяцем, круглим, велетенським. Обом здавалося, що тут він має інакше обличчя. Потойбічне. Упивалися ніжністю до повної знемоги. Засинали в обіймах. Прокидалися, шепочучи крізь сон:
— Ти тут?
— З тобою.
— Можна й померти.
— Ти що? Я намалюю, як ми йдемо життям.
— Якими?
— Щасливими.
— Художнице… моя.
Леся розуміла, що ця вічність колись скінчиться, гнала ці думки куди далі, занурювала їх в океанські води й годувала ними яскраві зграйки риб. Не тепер. Ні. Не тепер. Не обмовилася й словом про повернення. Навіщо? Усе минає, усе. Біль і радість. Тож треба вхопити оцю мить тут і тепер, щоб пити щастя великими ковтками й ні за чим не шкодувати. Ніколи. Любов не потребувала запитань. Її любов. Його любов. І хай буде, що буде.
Останньої днини йшла злива, змивала в океан липку тугу.
— Не допоможе, — шепотіла.
Кому? Сама не знала. Її Вовк сидів поруч, іще поруч. На сторожі. З очима, у яких рожевий океан.
— Вовчику, а чому я?
— Бо ти.
— І все? Так просто?
— У моєму світі не було таких.
— Чому?
— Угорі насправді надто багато лицемірства й фальшу… Безмір. Людина не відає, чого сподіватися від самої себе. Що вже й казати про чужого! А тобі я вірю… Розумієш? Собі не вірю, а тобі вірю.
— І що буде потім?
— Потім? Буде завтра.
Завтра була зима й дім. Але якісь не ті, ніж були перед тим. Зима пізня, під ногами вже прокльовувалися перші квіти. А дім? Уперше за життя Леся хотіла, щоб дорога до нього тривала вічно. Натомість тримала Володимира за руку й хотіла лишити його коло себе. Вовк був похмурий, зосереджений і мовчазний, але не випускав своєї маленької дівчинки з обіймів ні на мить. Так тримаються за опертя у дванадцятибальний шторм, бо то єдина надія вберегти самого себе. Випадкові перехожі дивилися вслід незвичній парі, а їм було байдуже. Вони прагнули бачити одне одного, відчувати і… мовчати. Леся й гадки не мала, що в мовчанці може ховатися стільки запитань і слів. Однак вимовляти їх уголос було страшно. Повертатися в зиму теж. Власне, сама зима її не страшила нітрохи — закохана боялася, що в цій зимі не буде Вовка… поряд.
Коли ж нарешті автомобіль під’їхав до села, до її Бувальців, звичних і до болю рідних, Леся заплакала. Володимир торкнувся шкіри.
— Дівчинко моя…
— …
— Дай мені трохи часу.
— Гаразд.
— Я все владнаю…
— Гаразд.
Ніч забарвлювала світ у чорне. Обоє відчували, що це колір їхньої розлуки. Чоловік довго роздивлявся на пустку, де мав лишити свою дівчинку. Ще живі Бувальці вже спали, а неживі й без того проковтнула темрява. Тихо запитав:
— Це і є твій дім?
Вона завмерла.
— Так.
Мовчанка. Напружена. Зосереджена. Леся шукала очима його погляду, щоб усе зрозуміти раз і назавжди. Болить чи ні? Ану ж скаже, що все просто, що це яма, болото й треба тікати звідси? І все. Усі ж тікають. Але ні, він мовчить. Щелепи стиснуті. В очах гірко.
— Знаєш, там, нагорі… ми забуваємо, що є отаке життя.
— Зовсім?
— Майже. Гіпотетично припускаємо, але не бачимо… І так простіше. Значно спокійніше думати, що всі живуть, як ти.
— Але… тут є люди.
— Правда?
— Так. Є я.
— І як воно?
— Просто.
— Просто?.. Ти дочекаєшся?
— Тут усі чогось чекають. Дощу, врожаю, пенсії, дітей… Смерті… Того, що про нас згадають. Смішно. Але, певно, це місце ідеальне, щоб чекати.
— Ти моя душа.
— Твоя.
Коли душа йшла в темряву, боялась озирнутися. Ноги тремтіли, серце калатало, як шалене. Певно, впала б просто на порозі, якби не світло. Бабуся ввімкнула його зненацька й чомусь вийшла. А чому, і сама не знала. Теє… Потягло. Стояла в самій сорочці, боса, висохла, худа й сива-сива. Коли побачила онуку, перехрестилася, і роки зійшли з обличчя, як машкара.
— Лесю, ти… уже вдома?
— Еге.
Кинулася в обійми. Плаче? Авжеж, плаче. А ще пахне молоком і крейдою. Певно, грубку надумала підбілити.
— Рідненька моя!
— Бабцю!..
— Що?
— Ти пахнеш домом.
— Помитися треба, еге?
— Ні, бабуню. Відчуття домівки годі витруїти. А моя домівка тут.
— Атож. А де ж іще?
— Ніде.
«Ти зникла.
Я відчуваю, що вже весна.
А тебе нема».
Леся кілька днів звикала до зими… Повторно.
«Уже вдома.
Привезла весну із собою».
