Мене називають Червоний - Памук Орхан (бесплатная регистрация книга txt) 📗

— Поглянь сюди, — промовив майстер Осман тоном лікаря, який показує своєму колезі сліди чуми на людському тілі. У його голосі водночас прозвучали й досада, й цілковита зосередженість: — Ти бачиш?

Лупа в руці майстра перемістилася на кінську голову і повільно віддалялася від малюнка в наш бік. Щоб як слід розгледіти те місце, яке збільшував окуляр, я нахилився до нього ближче.

Якимсь незвичним видавався в скакуна ніс. А саме ніздрі.

— Ти бачив? — перепитав майстер Осман.

Аби остаточно переконатися, що таки розгледів, я нахилився ще нижче, майже впритул до лупи. Те ж саме зробив і майстер Осман. Ще трохи — й ми б доторкнулися один одного щоками. Мені стало страшно від такої близькості з ним, я-бо відчував жорстку бороду майстра, його холодні щоки.

Ми мовчали. Складалося враження, що на ілюстрації, яка лежала за п'ядь переді мною, було намальоване щось неймовірне, й ми з дрожем вивчали те зображення.

— Що то? — ледь зміг прошепотіти я.

— Храпи особливі, — відповів майстер Осман, не відводячи очей од сторінки.

— Чи рука в маляра затремтіла? Чи то огріх?

Ми досі розглядали храпи скакуна, намальовані якось по-іншому, несхоже на інші.

— Оце і є те, про що торочать усі без винятку китайські художники, відтоді як почали наслідувати європейців? Оце і є манера? — глузливо запитав майстер Осман.

Я образився, мені здалось, його кпини спрямовані в бік мого покійного дядька. А небіжчик Еніште говорив: «манера — це коли огріх проривається з глибин духу маляра, але не є наслідком бездарності чи невміння».

Та хоч би що було причиною знайденого нами огріху, — чи то рука майстра, чи то сам кінь, проте, окрім цих храпів, у нас більше не було нічого, аби розпізнати того покидька-вбивцю мого дядька. Адже в розмитих контурах скакунів на аркуші паперу, який витягли з дна колодязя разом із Заріфом-ефенді, неможливо було розгледіти не те що ніздрі тварин, а навіть їхні храпи.

Ми витратили невідомо скільки часу на пошуки зображень коней, створених улюбленцями майстра Османа за останні роки для різних книжок, а також похибок, які допустили маляри, відтворюючи кінські ніздрі. З-поміж двохсот п'ятдесяти ілюстрацій до «Сурнаме», яку майже закінчили, ті, на яких були коні, зустрічалися вкрай рідко, оскільки в книзі йшлося переважно про врочисті паради юрми та ремісничих цехів перед нашим падишахом. До малярського цеху, Ендеруну й гарему послали людей по всі книжки, котрі не зберігаються під сімома замками в скарбниці. Певна річ, на це отримали дозвіл падишаха. Нам доставили книжки, видані нещодавно, й книжки, чиї мініатюри служили взірцями, и ті, що ще тільки мали форму книжки-зшитка.

У кімнаті одного з юних султаничів узяли величенький том «Зафернаме». [172] У ньому ми натрапили на ілюстрацію з двох сторінок, де зображено похорон султана Сулеймана Кануні, що помер під час облоги Зіґетвара. Найперше ми роздивилися гнідого коня з білою зіркою на лобі, запряженого в повіз із труною, та чалого жеребця з очима, як у газелі, а ще — печальних скакунів із сідлами, оздобленими золотом на честь похорону султана Сулеймана; обшивка на сідлах була просто казкова. І це все малювали Келебек, Зейтін і Лейлек. Незалежно від того, чи коні тягнуть жалобний повіз на гігантських колесах, чи схиляються в пошані перед своїм ефенді, дивлячись зволоженими очима на вкрите червоною китайкою тіло небіжчика, вони однаково вишукано тримаються й стоять, — у такій манері творили древні майстри Ґерата: одна нога тварини аристократично випростана вперед, друга — твердо впирається в землю. В коней довгі дугасті шиї, хвости — зав'язані, гриви — підстрижені й розчесані, але храп ні в кого не намальований з тим необхідним для нас огріхом. Не знайшли ми хиби храпів і в зображеннях сотень інших коней: ні в тих, котрі на мініатюрі заполонили пагорби довкола процесії, ні в тих, на яких сиділи та з честю проводжали в останню путь султана Сулеймана воєводи, вчені, ходжі.

Щось і нам передалося від того печального настрою. Гірко було бачити книгу, в яку майстер Осман зі своїми художниками вклали стільки сил, такою потріпаною, сумно дивитися на сторінки, які то там, то там пообписували та почеркали гаремні жінки, що розважають султаничів. Чиясь негідна рука під деревом, біля якого полював дід нашого падишаха, написала: «Ефенді мій, Ваша Величносте, люблю вас і чекаю, наче це терпляче дерево». Ось із таким смутком і відчуттям спустошеності ми передавали один одному легендарні книжки, про які я чув од інших, але ніколи не бачив на власні очі.

В другому томі «Хюнернаме», [173] до чиїх ілюстрацій торкався пензель кожного з трійки майстерних художників, ми зустріли сотні коней: голубуватих, гнідих, чалих, якої завгодно масті, вони дзвеніли бронею й брязкотіли спорядженням, але незважаючи ні на що ступали вишикувані в шеренгах позаду гармат, що ревіли, та піхоти, несучи на собі славних сипахіїв зі щитами й оголеними шаблями в руках. Однак ніде ми не надибали огріху в зображенні храпів. «ї тут чисто!» — вигукнув майстер Осман, розглядаючи сторінку з тієї ж книги, на якій були намальовані Баби Хюмаюн і майдан Алай, де ми перебували: мініатюра була настільки малою, що в її рамках ледве вміщалися праворуч лікарня, палата прийомів та дерева в дворі, й настільки ж великою, якщо враховувати її значимість для нас. На ній воротарі, чавуші, секретарі Дивана сідлали різномастих коней. І знову-таки — жодного огріху, який ми ввесь час вишукували. Ось намет, розбитий на березі річки Кюскюн під час походу прадіда нашого падишаха султана Селіма Явуза на правителя Дулкадіра, а поруч — сцена полювання з червонохвостими чорними хортами на зайців-страхопудів та газеленят із задертими догори задничками, а якогось тигра в плямах, схожих на квіти, собаки залишили стікати кров'ю. Але ні в храпі гнідого скакуна, якого осідлав падишах, ні в храпах коней, на яких із соколами в руках сиділи насторожені сокольничі за пагорбом навпроти султана, ми не помітили нічого, що могло б нас зацікавити.

До настання ночі передивилися сотні коней, створених за останні чотири-п'ять років калямами художників майстра Османа, — Зейтіна, Келебека та Лейлека. Перед нами поставали вкриті бурими плямами руді й чорні скакуни з витонченими вухами — вони належали кримському хану Мехмет Ґірею; коні свинцевої та рожевої масті, що перевалювали через пагорб у військовому поході, і тому їх було видно тільки по тулубу; скакун Ґайдара-паші, який відвойовує в іспанських ґяурів туніську фортецю Халкюл Вад, і фісташково-зелені, червоно-гніді коні іспанців, що дременули від османського війська; чорний кінь, що здивував майстра Османа, — майстер не дібрав, хто ж так малював, аби лиш збутися роботи; червоний кінь, що, нашорошивши вуха, зачаровано слухає голос уда, на якому під деревом грає ічолан; [174] скакун Шебдіз, котрий чекає на Ширін, поки вона купається в озері, залитому промінням місяця, він такий самий сором'язливий, як і його вершниця; коні, на яких вершинки грають у джиріт; вродливий конюх та буйний жеребець… Майстрові Осману це зображення нагадало, що замолоду він його дуже любив і втомлювався, працюючи над ним; золотий кінь кольору сонця, якого Аллах послав, щоб урятувати пророка Ільяса [175] від язичників, — але художник помилково прикріпив кінські крила самому Ільясу; благородний чалий скакун з величезним тулубом і малою головою, його господар — султан Сулейман Кануні, що печальними очима дивиться на свого молодого сина-улюбленця, якого вперше взяв із собою на полювання після передчасної смерті трьох інших синів; збурені жеребці, скакуни, що несуться, мов на крилах; потомлені коні, прекрасні коні; коні, яких ніхто ніколи не бачив; скакуни, які ніколи не зійдуть із цих сторінок; коні, котрі неначе ось-ось вирвуться за рамки малюнків тісних сторінок.