Мама Маріца — дружина Христофора Колумба - Матиос Мария Васильевна (лучшие книги .txt) 📗
8
…ОДАРКА НЕ ВМЕРЛА, й нічого іншого з нею також не трапилося.
Якогось літнього дня її просто вбив безногий афганець із ревнощів, а потім убився сам, не залишивши навіть записки для слідства.
Особливого слідства, власне, й не було. Подвійну смерть списали на неадекватність і психічний розлад колишнього воїна-героя — та й по всьому.
Охочих оскаржувати висновки слідства чи доходити правди не виявилося. Та й не було потреби: ситуація така очевидна й зрозуміла, що взагалі можна було обійтися без слідства, коли б не справедливі закони тодішнього часу.
Одарку з афганцем поховали в одній могилі.
…А для чорної з горя Маріци настала тепер уже справді непробудна ніч.
Уперше за всі роки вона злягла так, що сусідам довелося її доглядати, як тяжкохвору людину.
Маріца тяжкохворою не була: її нічого не боліло й видимої хвороби не мала вона так само. Жінка просто лежала, не склеплюючи очей ні вдень, ні вночі, й незмигно дивилася в стелю.
Вона не роздягалася.
Не їла й не пила.
І ні на чию присутність не реагувала доти, доки старий лікар, що все частіше опікувався Христофором, силоміць не влив у неї воду з вітамінами. Наостанок пригрозив викликати комісію й міліцію.
Ані на слова про медиків, ані про міліцію Маріца не відреагувала. Хіба що втомлено прикрила повіки.
Чи вона спала, чи просто відгороджувалася від людських голосів, лікар про те не знав. Ото брав велику ложку і, тяжко зітхаючи, знову силоміць, але вже мовчки годував її ріденькою кашкою й вітамінами з корвалолом.
Неприродно притихлий на той час Христофор переляканими очима кілька днів дивився із своєї кімнати на майже нерухому маму — а на третій день, надсадно сопучи, перекочував через коридор в її кімнату і мовчки всівся на підлогу біля Маріциного дивану.
Та його мовчання тривало недовго. Спершу він просто схиляв обстрижену голову до материного плеча, далі бився головою в постіль, а невдовзі квартиру заповнило ледь чутне скімлення пораненого цуцика.
А може, то був і не цуцик…
може, то було лише скигління замерзлого чи прищемленого пасткою мишеняти…
чи просто надсадний вітер збивав якогось подорожнього з ніг — і він просився в тепло відігрітися.
Христофор клав велику свою долоню на мамину руку, неприродно витягнуту вздовж тіла, — і круглі, як алича, сльози стікали з обох очей його обличчям, спотвореним плачем і авітамінозною жовтизною.
Від того нелюдського скигління уже, певно, заговорила була би навіть скеля.
Але Маріцине тіло, давно перетворене в камінь, не мало тепер у собі ні живої душі, ні чулого серця.
Хоча ні…
змаліла душа її билася між ґратами грудей, серце її говорило невиразною, якоюсь нетутешньою мовою, яку зазвичай називають аритмією…
проте вся вона була якась наче й справді мертва.
Ураз ожилий у руїнах єства жах смерті скував її так, що навіть розпачливий, нелюдський рев Христофора, який тепер моторошно потрясав хатні стіни, не зворушив її нітрохи…
бо чого б то вона не реагувала на нього, коли би була живою?..
Вона нібито слухала синове виття — але виття якогось іншого голосу, що ледь чутно проривалося з-під її волосся або й самого мозку, відбирало сили подати бодай маленький знак, що вона чує голос своєї нещасної дитини.
— Вставай, Маріцо… — казав старий лікар, пересуваючи на столі пляшечки з ліками і не дивлячись їй в очі. — Його, крім тебе, ніхто не порятує. Це твій хрест. І ти його не перекладеш ні на кого іншого, — колов Христофора вище ліктя.
А той уже не ревів і не скімлив — лиш беззвучно котив круглі сльози на Маріцині руки, голосно підшморгуючи носом, так і не встаючи з підлоги.
9
…ПЕРЕХОДИТИ НА ПРОТИЛЕЖНИЙ ВІД МАРІЦИ бік вулиці жителі Мишина почали відтоді, як місцеве радіо ОБС («одна баба сказала») повідомило останні вісті загубленого між землею й небом містечка.
Мовляв, так і так, відколи поховали бідолашну Одарку, ця безсоромна молдаванка Маріца живе собі з сином, як із чоловіком, ні сорому, ні совісті не маючи… сохрани, Боже, людських дітей і навіть ворога від такого.
Останні вісті заполонили вулиці півсонного містечка після того, як із Христофором сталося дивнеє диво, яке помітили всі неліниві до помічання:
він не буяв,
головою у двері не бився,
маму більше не кулачкував —
лише дибав за нею повсюди, ніби прив'язаний.
Ніколи до того Маріца не виходила з сином на люди, а тут майже втихомирено чеберяють собі двоє за руку по вулиці… хіба що Маріца коли-не-коли вкине до синового рота чи то якусь цукерку, чи то пігулку… Бог його знає… та й стане собі говорити з кимсь із жінок, хто не боїться стати з нею до розмови.
А Христофор тимчасом не спускає очей із мами і не відпускає її руки, раз по раз іншою рукою нервово посіпуючи кофтину.
…КОЛИ УРИВКИ ЦИХ слизьких розмов наздогнали бідну Маріцу, вона посеред ріки з підв'язаною спідницею вибивала праником білля: прала.
А коли кульова блискавка необдуманого чужого слова дістала й ударила в саму середину зіщуленого й змалілого враз серця, Маріца в мент зрозуміла, що з цієї води їй вже ніколи на берег не вийти.
До тої миті не дуже глибока й негаласлива мишинська річечка, що споконвіку перерізала навпіл півсонне містечко, тихо й неспішно плила собі начебто крізь кожну Маріцину клітину… чи то лиш омивала їй ноги… чи лише розмивала теперішні Маріцині чорні дні й ночі, не вникаючи в те, що насправді відбувається з нею, як не мала інтересу неспішна мишинська вода й до того, що діється з будь-якою іншою тутешньою людиною, яка має свою гризоту.
Бо кожна людина на світі має свою біду, як, проте, й радість. Лише не всі про це знають.
Навіть коли дуже хочуть знати.
Утім, чи то так і справді чуже не дає спати людям,
чи люди такі охочі саме до біди іншого,
але чиєсь надмірне переймання не своїм болем іноді буває гострішим, ніж удар кинджала у груди…
Не оминув цей лихий ніж схилену над водою Маріцу.
Бо тої миті, коли втомлена біла рука її з праником була занесена над білим полотнищем простирадла, чийсь відточений і непомильний кинджал смертельно розпоров їй синюшні від Христофорових нічних побоїв груди…
або то тільки літня нагла блискавка скосила її тендітне тіло…
а може, вона наперекір усьому вперше захотіла сама помандрувати а хоча би й гуркотливим камінням та каламутними водами, щоб нарешті доплисти до веселого колись молдавського містечка із назвою, що просилася в пісню чи танець — Фрунзе Верде…
але тої самої миті, коли кусюче слово, як вертка ласиця, спершу нібито нечутно оббігло Маріцу довкіл, а потім гучно втелющилося в чорне чиєсь піднебіння, стертий із віком, напрацьований праник — і той випав із раптово зів'ялих Маріциних рук у річку, ніби впала скошена сліпою кулею людина, перед тим боляче вдаривши пральниці ногу, — а навздогін за праником лицем у воду впала пополотніла, що простирадло в її руках, і Маріца…
немовби поспішала врятувати праник…
чи поспішала врятувати саму себе.
Вона ще нібито хотіла коротко махнути комусь рукою, натякаючи на вічне прощання…
або хотіла дати потайний знак до скорої стрічі… але жах, смертельний жах, що багато років невидимо й підступно гніздився в маленькому жіночому тілі, зараз виліз із неї з усіх щілин, як безрозмірний солітер…
ні, він виповзав із неї, мовби гігантський спрут, обвиваючи одночасно безліччю щупалець і голів обважнілу раптово жінку.
Чорний, а може, сивий жах раптово й безжально стиснув Маріцині уста й горло і бездушно здушив її дихання — так, що від напруги й опору рвалися, як міни, ослаблені альвеоли її легенів і тріскали безкровні капіляри її очей.
І поплила собі, скована жахом, Маріца блискучою гладдю скаламученої мишинської води, як тонкий смичок пливе тілом старої скрипки, старанно видобуваючи з неї притихлі чи вмерлі колись звуки.
