Патетичний блуд - Дністровий Анатолій (читать книги онлайн полные версии txt) 📗
«Ну ти і загнув! — перебиває Таня й сміється. — Ма, це вони з Декою на буддизмі з'їхали».
Таня настільки красива й чиста, що я не хочу нічого говорити, не хочу, щоб змінився її дивний лик, на який мені приємно дивитися. Її мама каже, що нам вже пора женитися. «Мне, кроме просветления, не нужно ничего», — сміється Дека. Тьотя Валя каже, що на все дається свій час, дивіться, щоб його не пропустили, з кожним роком вибрати гарну дружину буде все важче, бо найкращі виходитимуть заміж, а лишаться ті, яких мало хто захоче взяти, розумієте мене? тільки потаскані залишаться, подумайте над цим.
«Нам ще рано про таке думати», — втручаюся я.
«Ну, — розводить вона руками, — ніхто не каже пороти гарячку, можна просто придивлятися («принюхуватися», — вставляє Дека), зустрічатися, це ж ні до чого не зобов'язує».
Потім ми багато говоримо, з чаєм і після чаю, врешті дякуємо за гостинність, покидаємо жінок і виходимо в рекреацію курити. Назустріч нам іде мій приятель, викладач польської мови Ігор Ковінько, який живе на четвертому поверсі викладачів (на мій поверх ходить, здається, до коханки-студентки). Інколи ми з ним двоє мекаємо пляшку-другу і багато говоримо про польську літературу; студентом він стажувався у Варшавському університеті і знає багато цікавого. Завдяки йому я навчився більш-менш читати польською і познайомився з творчістю Лесьмяна, Тувіма, Бронєвського, Мілоша, Ружевича, Твардовського, Конвіцького. Ігор — начитана людина, але страшенний і лінивий балабол, за це я його і люблю. Він вітається з нами, відводить мене на кілька слів, каже, що якраз сунув до тебе, маю прохання. Я усміхаюся, бо знаю, яке це прохання: знову якусь дурочку-снігурочку хоче натягнути. Він каже: Віталя, виручай, на днях дружина має поїхати в Київ до тітки, а в мене тут любов, сам розумієш, треба кімнату. Нема питань, завжди радий допомогти. Він, утішений, плескає мене по плечі й біжить, каже, що має гостей. Ковінько часто водить до мене студенток, які від нього дуріють. Малого зросту, з помітними залисинами, з чортячим виразом обличчя, з постійними цитатами з польської літератури мовою оригіналу... про таких кажуть — «жук». Дека мовчазний, певно, кілішкує про своє, дивиться на засніжене місто з восьмого поверху, над яким зависає сіро-біла мла, непомітно покриває дахи будинків, голе чорне гілля дерев і випадкові автомобілі, що ліниво ідуть із центру в напрямку військового містечка — аж на вулицю Космонавтів. Запитую в нього: про що думаєш? Дека глибоко затягується, видихає дим і каже, що вирішив більше не писати музику, бо вона руйнує і суперечить тому, як намагаєшся жити. Я заспокоюю його:
«Може, ти йдеш до власної музики через почуття? Пам'ятаєш, як писав у своєму романі Рільке про поезію, що поезія — це не почуття, а досвід. Задля одного вірша потрібно багато чого побачити, перепустити крізь себе, ввібрати світ так, як вбирає губка пролиту на столі воду, розумієш? Може, твоя музика ще спить, може, вона ще не народилася, може, ти робиш марні зусилля, коли намагаєшся добувати її із себе?»
«Да ну це все...» — перебиває мене. Пауза. Дека важко мовчить — мовчить непорушно, втупившись в одну точку на склі вікна, а насправді його погляд нічого не бачить, наче заморожений цією сіро-білою млою. «Я більше не можу», — несподівано видушує із себе, від цієї фрази він звільняється, ніби від важкого тягаря. «Я більше так не можу», — повторює спокійніше. Дека виглядає розгубленим, утомленим, ніби цілу ніч боровся з безсонням, розмовляв із ним, поки те не пожаліло і лише під ранок відпустило. Він каже, що хоче побути сам, Віталік, тільки не ображайся, добре? Плескаю його по плечі й залишаю самого.
Вечір. Приходить А. Він стоїть на порозі в темному блоці, в якому не горить лампочка, наче не наважується зайти без дозволу, помічаю його розпашіле від морозу обличчя. Запрошую до кімнати. Він заходить у короткому зимовому пальті зі снігом на плечах і на чорній плетеній спортивній шапці, від нього віє важким і серйозним холодом. Надворі, певно, справжній дубак. Він каже, що приніс трохи чаю та яблук. Я щиро дякую. Зі свого наплічника, з яким А. ніколи не розлучається й тягає в ньому все, що має, — списані «прустівською прозою» та безкінечними постмодерними верлібрами й п'єсами зошити, підручник зі структуралізму, кілька книжок, чорнильні ручки, бо має звичку писати лише ними, — він дістає невеликий дбайливо замотаний і перев'язаний маленькою ґумкою целофановий пакетик із чорним чаєм і два розкішних жовто-рожевих яблука, довго тре їх об грубий синій светр, одне з яблук простягає мені. Смачне яблуко, відкушую добрячий шмат, А. і собі відкушує, дивимося один на одного й кусаємо яблука. Він першим не заговорить, бо не має такої звички, ми й далі сидимо мовчки, я зосереджений на тому, що їм яблуко, він, мабуть, також. А. зиркає на мене, в нього витягується обличчя, погляд гострішає, у ньому проглядає холод та осуд. Мабуть, він зараз про мене погано думає. Я також дивлюся на А. так, ніби він поцупив у мене останні гроші. Ми доїдаємо яблука, качани кладемо на стіл і далі стежимо один за одним. Раптом А. знічується, спирається на стіну, ніби капітулює й відступає перед моїм наступом, його очі м'якшають, стають добрими й жалібними, в них з'являється пелена туману й відсутності, ніби його зараз нічого не обходить. Я розумію, що вчинив погано: не треба було допускати агресії, бо це позначилося на А., я знову виявив слабкість, яка взяла наді мною гору й пробудила в мені негативні риси. Я, мабуть, дешевий гівнюк, який ставить експерименти над собою й ближніми. «Чайку можна?» — несподівано озивається А., якого, певно, вже задовбала наша бараняча вперта мовчанка. Виходжу в блок, навпомацки відкручую кран і набираю в чайник воду, стукаю до сусідок, прошу скористатися електроплитою, вони мені не відмовляють, бо давно до таких вторгнень звикли і сприймають їх як належне. Общага є общага, солідарність тут на кожному кроці, нікуди від цього не дінешся, треба когось любити, комусь набридати. Не встигаю зайти до себе, як за дверима сусідньої з моєю кімнати чути дівочий вереск і крики, звідти вискакують сусідки й галасують, що в кімнаті миша, підскакують до мене, смикають за руку, аби вигнав її, чуєш, прожени або злови мишу... А. запитує, що там таке, й також виходить у блок. Дівчата заштовхують нас обох до своєї кімнати, аби ми ловили мишу, яка причаїлася за ліжком біля вікна. А. відмовляється ловити мишу, оскільки їй тоді не буде де жити, хай живе з вами, тихо каже він таким голосом, ніби його зараз поб'ють або закидають яйцями, дівчата дивляться на нього, як на ідіота.
«Вона нічого поганого не робить, — знову каже він після паузи, — лише трохи їстиме крупу і все».
«Віталік, що в тебе за друг? Дивний якийсь...» — оторопіло дивляться на мене сусідки і знову благають прогнати мишу.
Я підходжу до ліжка, нагинаюся й бачу мишу: вона забилася в кутку, мабуть, її добряче колошматили віником, якщо вона не має куди подітися й залишається на місці. Прошу віник. Між стіною і тумбочкою, яка стоїть біля ліжка, є невелика прогалина, плінтус не дозволяє підсунути тумбочку впритул до стіни. Закладаю прогалину ганчіркою, щоб миша туди не шмигнула, коли її ловитиму. Миша відчуває небезпеку, зривається, але я швидко притискаю її віником до стіни. А. гукає мені: «Садист, не муч мишку, за це на тебе мало в суд подати, хай живуть миші! миші наші друзі! свободу миші! свободу!» Миша намагається вирватися через міцно зв'язані соломинки віника, шарпається. Сильніше притискаю віник і намацую тепле тільце.
«Дівчата, з вас чай», — піднімаюся з колін, тримаючи за хвіст мишу.
«Ой!»
«Зловив!»
Не звертаю уваги на їхні вигуки, дівчата трусяться від страху й благають, аби ненароком не пустив її. А. знову вигукує, вже російською: живодьор, отпусті мишку! Я тицяю нею кожному з присутніх під носа, сусідки пищать і називають мене ненормальним, потім виношу мишу в загальний коридор і випускаю, але їй, здається, погано, бідолашна нікуди не хоче бігти, лише прибилася до плінтуса на підлозі і не ворушиться. А. запитує: може, в неї крововилив? Ага — інфаркт міокарда. «Мишка, ей, мишка, — підштовхую її пальцем, — ану біжи...» Мишка відбігає сантиметрів на двадцять. «Залиш її, — каже А., — вона образилася на тебе, ти поводився, як свиня». Катя, найменша з моїх сусідок, що живуть у кімнаті, де я зловив мишу, кличе до столу. Повз нас проходить Хо-хо, я зупиняю його: обережно, не наступи на мишку. Здивований Хо-хо дивиться на підлогу, бере мишку за хвоста і з радістю на обличчі біжить у сусідній блок, певно, лякати дівчат. І справді — через десяток секунд звідти чути пронизливий писк кількох голосів, після чого Хо-хо вилітає з блоку, ніби ошпарений, а за ним виринає могутня фігура Галі — найгабаритнішої студентки на нашому поверсі. Вона тримає в м'язистих руках рушника й спопеляє Хо-хо злобним поглядом. Той злякано задкує й щораз повторює «більше не буду», а Галя пре на нього, мов танк, поки не відганяє на десяток метрів від власного блоку. Хо-хо проходить повз нас із мишею, яку тримає за хвоста, каже, що піде на дев'ятий поверх, ги-ги, там першокурсниці. Ми йдемо до моїх сусідок і сідаємо за стіл. Нам наливають чай і дають по шматку печеного пирога, здається, з вишнями. Ложечкою відламую пиріг, їм і запиваю чаєм. Дівчата насідають на А., мабуть, він своєю мовчазністю та дивним поглядом справляє на них враження. Потім вони говорять про власні проблеми, всілякі пари, до яких треба готуватися, про теорію музики, про інші предмети, про якусь ідіотку з першого курсу, яку кинув хлопець, як вона з горя розбила термометр і наковталася ртуті, зараз, нещасна, лежить у лікарні, важкий стан. «Да, — після короткої паузи каже Катя, — мужикам не можна вірити». «Канєшно, не можна», — підхоплює інша. «Так, так, не можна», — долучаються інші сусідки. А. мовчки їх слухає і ледь помітно усміхається кутиками рота. Вони це помічають і накидаються на нього, від сорому й несподіванки бліде обличчя А. покривається червоними плямами, він винувато кліпає очима й виправдовується, що нічого особливого не мав на увазі. Інна — ще одна моя сусідка — підозріло кидає, що всі ви не маєте нічого особливого, а насправді... Вмикають тихо музику. Звучить «Good Feeling» Гендрікса, і в мене починається приємний депресняк, я завжди під нього чомусь хочу плакати, і водночас він мені подобається.
