Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна (книги читать бесплатно без регистрации полные txt) 📗
…Дощ скінчився так само раптово, як і почався. Ніби хтось нагорі перевернув вертикально лійку.
- Ти перепочила? Пішли? - сказав Дан.
Він озирнувся на дівчину - вона ще спала. Вуста її були зворушливо напіввідкриті, мов у дитини.
На церковне подвір’я невідомо звідки вийшов чоловік із банкою фарби. Вони помітили, що паркан було пофарбовано лише на половину. Чоловік поглянув на небо, дістав з банки пензель і почав дофарбовувати паркан.
Єва всміхнулася.
- Ось абсолютно щаслива людина, - сказала вона.
- Ти впевнена?
Єва глянула на нього своїм звичним поглядом - крізь трохи примружені повіки, хитро.
- А ти хочеш перевірити?
Дан знизав плечима. Відкрив дверцята авто:
- Пішли. Зайдемо - і поїдемо далі.
Чоловік, що фарбував паркан, був одягнений у доволі стару куртку-вітрівку і темно-сині потерті джинси.
Дан привітався із ним. Той відповів. Поглянув на його супутницю і одразу відвів погляд.
Єва швидко пройшлась подвір’ям і пірнула в церкву. Надто швидко, зауважив Дан. Він, як годиться (хоча це було для нього щось на кшталт непотрібного ритуалу), перехрестився на порозі і наздогнав Єву.
Вона стояла біля ікони.
- Щось не так? - запитав Дан. - Ти якась бліда…
- Все нормально, - стенула плечима Єва. - Просто цей тип дуже схожий на…
- Який? - не зрозумів він, поглянувши на ікону святого Петра.
- Ну той, на вулиці, із фарбою…
- На кого?
- На Вадима… Ти пам’ятаєш Вадима?
- Твого музиканта…
- Так, так, - швидко промовила вона, ніби не хотіла чути того, що він скаже далі.
- Я гадав, що його вже… немає, що він помер…
- Ні, - знову перебила Єва. - Ні. Це я так, щоб не питали.
Вони присіли на лаву.
Дан погано пам’ятав ту історію. Лишились якісь уривки: як вони всією групою відвідували Євпраксію в лікарні. Вона сиділа на краю ліжка - худа і коротко стрижена, мов після тифу. З непропорційно великими очима на пласкому обличчі…
- Це не він. Точно. Я його ніколи не сприймав. Дивувався, як ти могла в отаке от вляпатись.
Він поклав руку на її долоню. Але це було зовсім зайвим. Вона обпекла його несподівано веселим поглядом:
- Я знаю, що це не він. Але всі, хто хоч трохи схожі на нього, і досі викликають у мене жах.
Вона швидко перехрестилась.
- Жах виганяють жахом, - сказав Дан.
- Що ти маєш на увазі?
- Треба познайомитись. Тоді припиниш [перестанеш] смикатись, побачивши знайомі риси.
- Ще один прикол? - посміхнулась вона.
До церкви зайшла старенька в чорному, сіла за стійку, за якою продавалися свічки, і запитально поглянула на приїжджих: чи будуть купувати, чи вкинуть пожертву в металеву скриньку.
Дан підійшов і вкинув. Купив свічки. Старенька заспокоїлась.
- З міста? - запитала вона.
- Так.
- Як там нині? Тихо? - запитала старенька.
- По-різному, - невизначено відповів Дан. І вирішив запитати: - А хто це там у вас на дворі? Служка?
- Та де там, - радіючи з можливості потеревенити відповіла стара. - Цього панотець привіз звідкілясь минулого літа. Робітник наш. Хороша людина. У нього видіння було…
- Що за видіння? - поцікавився Дан.
- Панотець розповідав, що був цей чолов’яга зовсім пропащий. З тих, що валяються під парканами. Їх зараз повно скрізь… Жаліють їх всі. Так ото лежав він, як кавалок який-небудь, а продер очі і бачить - перед його носом стоїть ікона Святої Діви. Смикнувся, а в руці ще й великі гроші затиснуті. Пішов похмелятися. А тут йому якраз назустріч наш панотець (він тоді чомусь в місто поїхав, вже не пригадую, з якої причини). Побалакали. Опісля повіз його панотець сюди на своєму «Запорожці». То він тепер тут працює, коли чого треба. Сніг розчищає чи дерева обкопує. Різне… І не п’є.
- Зрозуміло, дякую, - сказав Дан. - Справді, видіння - велика річ…
Він повернувся до Єви з ідіотською посмішкою.
- Що тобі сказала стара? - запитала вона.
- Розповіла про те, як цікаво бути богом, - невизначено мугикнув він. - Ну, що - рушаймо далі?
- А той вже пішов?
Дан виглянув у двері:
- Ще ні. А що?
- Нічого, - посміхнулась вона. - Просто я його десь бачила… Не можу пригадати, де саме.
- А я так точно бачив… - промимрив Дан. - Це ж треба!
- Що саме?
- Нічого. Так…
- Пішли.
Вона рішуче підвелася. Він дивився, як вона йде темним коридором і її силует в отворі дверей окреслюється золотою ниткою світла…
Єва підійшла до паркану, зупинилась.
- Архітектоніка останнього мазка свідчить про недостатню імпресіоністичність образів! - несподівано вимовила вона, зупинившись біля маляра.
І Дан, котрий навмисно швидко пройшов вперед, обганяючи Єву, не впізнав її голосу. Дивний вплив минулого, зробив висновок Дан, робить з нас повних кретинів. Він зазирнув в авто - дівчина на задньому сидінні ще дрімала. Дан сперся на капот і закурив, очікуючи на Єву. Відчув всередині дивне тремтіння.
Той, до кого Єва звернулася, підвів голову.
- Я прихильник чистого кольору… - спроквола відказав він.
- Зараз не буває нічого чистого, - заперечила Єва.
- Це тому, що ви не жили на природі. Або не жили так, як хотіли.
- А ви вже досягли великої мудрості життя? - посміхнулась Єва.
- Не зовсім, - сказав він. - Але намагаюсь.
- Цікаво… Чого ж вам не вистачає?
- Того, чого і всім, - свободи.
Єва замислилась. Жах минав. Дан мав рацію. Як просто… Він міг би минути набагато раніше.
- Свободи?… - посміхнулась вона. - Красиве слово… Але без дії воно нічого не важить.
