Рівне/Ровно (стіна) - Ірванець Олександр (е книги txt) 📗
«У рамках боротьби за повернення до першоджерел та прадавніх витоків нашому прізвищу повернено його первісне значення, вимову і написання.» — відрапортував просто Шлоймі у обличчя Гімнюк Віктор. — «Наше прізвище «Гімнюк» є одним з найпоширеніших у волинсько-поліському регіоні. Хіба тільки Поліщуки можуть зрівнятися з нами своєю кількістю. Або ми — з ними.»
Поліщуків, які підійшли знайомитись услід за Гімнюками, було двоє — Юхим і Никифор. Обоє писали прозу, що й підкреслили, потискаючи Шлоймі руку.
«А зараз,» — оголосив Трохим Зубчук після завершення процедури потискання рук, — «ми пояснимо нашому західноровенському гостеві, чим ми тут сьогодні займаємося. Вже досить тривалий час колектив Ровенського відділення СП СРУ працює над великим спільним художньо-документальним твором під назвою «Тарас Григорович Шевченко на Ровенщині». Нами ретельно вивчені й проаналізовані у світлі останній партійних рішень всі документальні згадки про перебування Великого Кобзаря у нашому краї в складі етнографічної експедиції 1846 року, складено детальну хронологічну й географічну таблиці його переміщень територією сучасної Ровенщини. До теми цієї всі ми ставимось якомога більш відповідально. І слід відзначити, маємо вже непогані напрацювання. Зараз ми ознайомимо нашого гостя… наших гостей з найбільш вдалими фрагментами цього нашого спільного, колективного твору. Хто почне?..» — Зубчук окинув поглядом ряди ввірених йому письменників. — «Поліщук Юхим Якович?»
«Нехай вам читає той, хто у вас квартіри получає!» — раптом різко й гостро відповів Юхим Поліщук, не підводячись з місця.
«Ну, як не хочете, Юхиме Яковичу, то ми когось іншого попросимо.» — роздратовано-примирливо промимрив Зубчук. — «А на ваш закид я вже раніше пояснював вам усім, що через наявність певних тимчасових проблем у житловому будівництві обком партії видав розпорядження, згідно якого до особливого розпорядження про скасування цього розпорядження квартири членам нашої спілки будуть надаватися лише посмертно… і в інших надзвичайних ситуаціях. Але хто ж прочитає нам свої роздуми про перебування Тараса Григоровича Шевченка у нашому краї? Хоче… хоче це зробити… Гімнюк Микола хоче!..» — майже полегшено оголосив Трохим Зубчук.
Микола Гімнюк взяв з далекої парти зошита з обвислими краями, і повернувшись обличчям до аудиторії, гугнявим одноманітним голосом зачитав: «Дорогою з Корця у Межиріч Тарасові Григоровичу довелося заночувати в селі Синів, тепер Гощанського району. Швидко опускалися на землю сутінки. Яскраво освітлені стояли хати місцевих попів, куркулів і багатіїв. «Ні, не піду я до них проситися на ніч,» — вирішив Тарас Григорович, — «піду до простих людей.» Він постукав у вікно бідної хатинки на краю села, понад дорогою. Двері відчинилися й на порозі з'явився Омелько Стецюк, господар цієї бідної хатинки. Тарас Григорович назвався й попросився переночувати. Омелько Стецюк з радістю впустив такого дорогого гостя. («Го-го-го» — подумки відзначив для себе Шлойма збіг трьох однакових складів.) Хоча діти вже й спали, Омелько Стецюк звелів жінці накривати вечерю на стіл. Жінка Омелькова, Параска Стецюк з радістю накрила на стіл, що вже мала до вечері — молока, хліба та вареної картоплі…»
«Ви це молоко викресліть!» — сердито втрутився у його читання Зубчук. — «Звідки в тих нещасних трударів молоко, якщо перші тваринницькі ферми в нашій області з'явилися тільки з приходом Радянської влади!»
«Як ви до мене таким тоном говорите, то я взагалі не буду далі читати. Я вам не наймався!..» — плаксиво продудонів у ніс Микола Гімнюк і сів на місце, уткнувшися обличчям у розгорнутого зошита.
«Ну що ви справді! Що за колектив!!!» — Зубчук, зауваживши, що припустився помилки, намагався виправити ситуацію. — «Добре, тут у нас іще поети єсть. Он там, у самому кінці сидить, виходь-виходь, не ховайся, оце у нас Олесь Фіалко, це псевдонім, його справжнє прізвище — Баранюк, студент педучилища, дуже перспективний молодий поет, учасник республіканської наради, давай-но, прочитай щось для гостей, отого свого віршика… того вірша, ну, про юрбу!»
Веснянкуватий юнак з відстовбурченими вухами не примусив себе довго впрошувати й виступивши убік від парти, задекламував:
«Як би звідси вийти непомітно…» — майнула у Шлойми думка, яку він квапливо від себе відігнав, але вона негайно повернулась. — «Бо скільки тут літературою катуватимуть? Годин зо три, не менше…»
Олесь Фіалко-Баранюк у цей час саме дочитував свої мініатюри про весну, яка символізувала для нього відродження й пробудження всього нового, свіжого, чистого і прогресивного:
«Добре, Олесю!» — благословив його відповідальний секретар і голова ровенського відділення в одній особі. — «Ростеш. Скоро будемо вже думати про якісь публікації в місцевій періодиці. Рівень твій вже дозволяє.»«А ще я хотів би закінчити свій виступ…» — перебив його зненацька юний поет своїм високим надтріснутим голосом — «зверненням до нашого шановного гостя!»
Вся письменницька аудиторія, ніби не вірячи вухам своїм, приголомшено підвела голови і спрямувала погляди хто на Шлойму, хто на Фіалка.
«Шлоймо Васильовичу! У старих ровенських газетах, в обласному архіві я розшукав ваші перші поетичні публікації! Повертайтеся в поезію, Шлоймо Васильовичу! Ви ж так прекрасно починали. Я читав ваші ранні вірші своїм однокурсницям… і однокурсникам. Їм усім дуже подобалося. Ваша інтимна лірика, ваш «Вальс для Наталки» — я його напам'ять знаю:
«От мерзотник малий, моїми віршами дівок в кущі заманює!» — незлостиво констатував Шлойма подумки. А молодий поет, видно, забувши останню строфу, знову заговорив прозою, близькою до публіцистики:
«У мене його, цього вірша навіть дівчата наші просили переписати у днєвнік пожеланій, тобто у щоденник побажань. Бачите, як ви раніше писали! А те, чим ви займаєтеся зараз, Шлоймо Васильовичу, воно ж зовсім не те, воно ж незрозуміле широким читацьким масам. Оті всі бубабісти, лугосади, нові деґенерації — це ж все таке, вибачте, непотрібне. Вони ж усі у своїх творах вживають нецензурні вислови, пишуть незрозумілою простим трудящим мовою, вони…» — молодий поет раптово вмовк, зніяковів і сівши на своє місце, виснажено зітхнув.
«Що то воно молоде!» — чи то з осудом, чи то схвально підсумував його виступ Зубчук. — «А ми тим часом продовжимо нашу роботу. Якщо ніхто більше не хоче прочитати нам свої розділи з нашої спільної праці… нема бажаючих?..» — Зубчук обвів поглядом присутніх зі Шлоймою включно. — «…тоді я хотів би зараз надати слово!..» (Шлойма внутрішньо напружився: ще тільки виступати тут зараз бракувало! що казати? про що розповідати? про що тут можна говорити, а про що — ні? Ой, як би гарно було б зараз чкурнути звідси якнайдалі!..)
