Покров - Дашвар Люко (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
себе покличте, добрий янголе мій, Яремо Петровичу».
Ярема не забарився. Восени того ж року в затишному ма-
єтку під Катеринославом лікар Алоїз Вернер, ковтаючи сльози
і пігулки, читав доньці Ользі й маленькому онучку Сашкові
листа з далекої Канади. Гнатів товариш Аполлон Семилюб-
ський зі скорботою повідомляв про наглу смерть Гната Са-
мійловича Дороша по приїзді в Новий світ і про те, що за три
місяці зітліла мати його Перпетуя Марківна Дорош, що похо-
вали її поряд із сином і біля надгробків посадили вишні, бо
такою була остання воля сердешної. А про інші заповіти Семи-
любський не відає. Певно, більше не мала бідолашна розпо-
ряджень для нащадків…
Розділ 2
Мар’яна
Тридцятого листопада 2013 року Мар’яна Озерова гостріше,
ніж зазвичай, із розпачем усвідомила: проти неї — весь
світ! О дев’ятнадцятій рівно в кав’ярні на Великій Житомир-
ській на неї чекав коханий мужчина з, певно, пропозицією на
все життя, і Мар’яна навмисно дісталася Європейської площі
заздалегідь — угамувати розбурхані сподівання, взяти себе
в руки, без поспіху видертися Трьохсвятительською на Михай-
лівську площу, там поблукати-заспокоїтися і тільки за п’ять
хвилин до сьомої рушити в бік Великої Житомирської, щоб, як
будь-яка порядна дівчина, з’явитися в кав’ярні з невеликим,
проте не критичним запізненням: мовляв, я собі ціну знаю!
Дісталася Українського дому й остовпіла: сильна людська
ріка залила увесь простір навкруги. Схвильована, бурхлива,
вона, здавалося, підхоплювала і волочила за собою до Майда-
ну все живе, коливалася обуренням, різала око прапорами,
тиснула на барабанні перетинки глухим грізним гуркотом і все
росла, так стрімко росла: стань на її шляху — знесе!
Мар’яна влипла в стіну будинку, ледь не розревлася: чо-
му ж їй так хронічно не щастить?! Ніби прокляв хто! Тільки
промінчик блисне, а доля його вже й гасить. І як жити?!
34
На неї, може, жадане щастя чекає, а вона й дістатися до ньо-
го вчасно не гідна!
— Вибачте, можна? Можна пройти?! — виставила руки
вперед — розштовхувала людей, намагалася зробити хоч крок
Трьохсвятительською нагору. Де там!
— Усі нормальні йдуть на Банкову! — збуджений хлопець
підхопив Мар’яну під руку, тягнув за течією.
— Та відчепися! — Мар’яна вирвалася, зиркнула на годин-
ник: 18.55. — Дідько! — розгубилася. Перечекати? А час
ллється, мов з відра! Роздратувалася: відчайдушною рибою, як
на нерест, проти течії. — Пропустіть! Та дайте пройти! Питання
життя і смерті!
До кав’ярні на Великій Житомирській добігла о пів на вось-
му. Отак.
…Ані душі. Порожнеча із запахом кави.
Мар’яна застигла за столиком, їла себе: усе пропало! Хо-
тинський не дочекався, пішов. Чи взагалі не приходив. І чого
дивуватися?! У Мар’яни ж ніби тавро на лобі — лузерша! Усі
двадцять сім років свого життя тільки те і робить, що невдачі
збирає. Уже Бог з тим, що безнадійно застрягла з батьками
в задрипаній двокімнатній хрущовці, що по закінченні інститу-
ту за найдурнішою спеціальністю «Менеджер організацій»
тільки півроку тому після поневірянь із тимчасовими копійча-
ними заробітками пристойну роботу знайшла, — із цим ще
можна змиритися, та чому одиноке серце ніяк пари не знайде?!
Мар’яна ж так жадає щастя — зі шкіри лізе! Щоранку красу
наводить, у власне обличчя вдивляється: хіба не гарна? Очі
чорні, глибокі, носик рівненький, не горбом, вуста принадливі, волосся неслухняне хвилясте, аж забагато його. І не товста,
застрягла в 38-му розмірі. Хіба що зростом не вийшла, стату-
етка порцелянова, так не всім же ноги від вух. Гарна! Чому ж
і досі одна?.. Давно відкинула наївні мрії про ідеального, як
Девід Бекхем, успішного красеня, ще в інституті схвильовано
придивлялася до хлопців, які опинялися в полі зору, та пара
35
кволих і короткочасних стосунків закінчилися скоріше за літні
зливи, наче Мар’яні на роду написано ніколи кохання не взна-
ти! Від злого горя навіть цноту втратила без любові — з ви-
падковим знайомим на турбазі в Карпатах, бо раптом психо-
нула: «Для кого я себе бережу?! Час уже якось… дорослішати!
А раптом я така зваблива й потужна в інтимі, що після того від
мене вже не відірватися…» Випадковий знайомий здимів за
п’ять хвилин після сексу, ніби й не було його ніколи. Залишив
Мар’яні розпач. Так мордувалася — аж би під потяг кинулася,
якби потяги горами швендяли. Та цього останнього дня осені
року 2013-го ті негаразди здавалися звичайним життєвим
досвідом. Справжня біда сталася сьогодні.
— Хотинський не прийшов… — прошепотіла тьмяно над
уже холодною кавою.
Він з’явився в Мар’яниному житті півроку тому. Саме тоді
кривим макаром Мар’яні вдалося влаштуватися бренд-мене-
джером у престижну рекламну агенцію. Виманювання гроши-
ків споживачів хитрими рекламними слоганами і раніше не
здавалося Мар’яні справою життя, та після збування візитівок
приватної друкарні, обліку в пельменній і навіть сортування
квітів на оптовій базі, то був однозначний крок уперед, і Мар’я-
на вчепилася в роботу — не відірвати. Раніше за всіх з’являла-
ся в офісі, старанно вивчала особливості узгодження рекламних
макетів, одного боялася — знайомства з безпосереднім керів-
ником Хотинським, який мав повернутися з відрядження за
кілька днів. Дизайнерка Оля Охріменко попередила:
— Якщо Хотинському не сподобаєшся, він тебе з агенції
вичавить.
— Що я маю робити, аби йому сподобатися? — спитала
Мар’яна.
Оля Охріменко лише знизала плечима: мовляв, звідки мені
знати, що в Хотинського в голові.
Ніхто не знав, що в Хотинського в голові! Зустрів нову під-
леглу без емоцій.
36
— Пиво любиш? Ні? Доведеться полюбити, бо наша група
веде пивний бренд! — тільки й порадив.
І, здається, забув про Мар’янине існування. Та час від часу
вона ловила на собі допитливий уважний погляд Хотинського.
Червоніла, губилася, відводила очі. «Як же я хочу сподобати-
ся тобі! І не заради роботи», — билася настільки гаряча дум-
ка — ледь стримувала збудження, дочекатися не могла закін-
чення робочого дня. О 18.30 зривалася, бігла до лікарні, де
медсестрою вкалувала подружка і сусідка Поля, — вихлюп-
нути врешті всі почуття, бо ж втриматися неможливо.
— Поль, він — ідеальний! Він — мужчина моєї мрії! Мені
би сказали — звільнися, Мар’яно, і буде тобі Хотинський! Я би
звільнилася!
— Мусь, ти тільки знайшла нормальну роботу, — нагаду-
вала Поля (змалечку тільки так і звала Мар’яну — Муською).
Перераховувала ліки в шафці маніпуляційної, зачиняла її, і по-
дружки пішки поверталися до замизканої панельної п’ятипо-
верхівки на Воскресенці, де Мар’яна жила на поганому п’ято-
му поверсі, а Поля на такому ж незручному першому.
Мар’яна збуджувалася, пашіла:
— У мене найкраща робота на світі! Бо там є він!
— А він який?..
— Він?.. Такий, знаєш, як вершина. Ніби і близько, та до
нього тягнутися — все життя…
Мар’яна засмучувалася, тьмяніла: яка ж біда! Хотинський
і справді такий! Нащо йому, стильному, успішному, впевнено-
му, гарному, невдаха Мар’яна?
— А скільки йому років?
— Тридцять…
— І досі один? — дивувалася Поля.
— Точно неодружений.
— Значить, у нього є дівчина, раз він такий крутий. Ти хоч
дізнайся, Мар’яно. Нащо час марнувати, якщо твій Хотин-
ський — не твій.
37
Мар’яна засмучувалася ще більше, повторювала з безна-
дійною впевненістю: