Книга Балтиморів - Діккер Жоель (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

— Приїжджай до Балтимора.

І знову гудки.

44

26 жовтня 2004 року

Вуді не з’явився до виправного закладу. Коли я сів на перший-ліпший літак і ввечері прибув до Балтимора, дядечко Сол сповістив мені про це. Він був у паніці, страшенно схвильований. Я ще ніколи в житті не бачив його таким.

— Як це — не з’явився? — перепитав я.

— Утік, Маркусе. Вуді втік.

— А Гіллель?

— Він із ним. Теж зник. Поїхав разом із вами позавчора і не повернувся.

Дядечко Сол сказав, що ще вчора запідозрив недобре, коли не міг, як і я, зв’язатися телефоном з Гіллелем і Вуді. Вранці до Оук-Парку приїхав агент Служби федеральних маршалів, яка допомагала поліції шукати втікачів. Він довго розпитував дядечка Сола.

— Вам відомо, де перебуває Вудро? — запитав агент.

— Ні. Чому я маю це знати?

— Бо вчора він був тут напередодні того, як мав піти до в’язниці. Його бачили сусіди. Вони дали показання. Вудро не мав права покидати Коннектикут. Ви адвокат і повинні це знати.

Дядечко Сол зрозумів, що маршал добре підготувався до цієї розмови.

— Гаразд, будемо розмовляти відверто. Так ось, Вуді був тут напередодні того, як мав з’явитися до виправного закладу. Він виріс у цьому домі, то хотів пробути тут останній день, перед тим як іти до в’язниці на цілих п’ять років. Нічого страшного в цьмоу я не бачу. Та я не знаю, де він зараз.

— Хто був тут із ним? — спитався агент.

— Друзі. Добре й не знаю хто. Не хотів утручатися до їхнього товариства.

— Тут був ваш син, Гіллель. Сусіди і його бачили. Де ваш син, пане Ґольдмане?

— Гадаю, в університеті.

— Хіба він не тут мешкає?

— Офіційно тут. Та насправді він ніколи тут не буває. Завжди у своїх приятелів. А я багато працюю, йду з дому вранці й повертаюся пізно ввечері. До речі, я саме збирався іти до своєї контори.

— Пане Ґольдмане, ви скажете мені, як щось дізнаєтеся?

— Звісно.

— Бо ми врешті затримаємо Вудро. Зазвичай людям від нас не втекти. І якщо я дізнаюся, що ви так чи так допомагали йому втекти, то ви станете учасником змови. Попросіть Гіллеля, як побачите його, щоб він зателефонував мені.

За день дядечко Сол не отримав ніяких звісток від Гіллеля.

— Гадаєш, він із Вуді подався? — запитав я.

— Здається, так. Я не міг сказати цього телефоном. Можливо, мою лінію прослуховують. Не кажи цього нікому, Маркусе. Гадаю, Гіллель допоможе Вуді десь заховатися і повернеться. Треба спробувати виграти час. Якщо він повернеться сьогодні ввечері, то скаже, що був в університеті цілий день. Може статися так, що тебе допитуватиме поліція. Кажи правду, не накликай на себе біди. Але якомога менше згадуй Гіллеля, якщо зможеш.

— Що я можу ще зробити, дядечку Соле?

— Нічого. Тримайся подалі від цього. Їдь додому. Нічого нікому не кажи.

— А якщо Вуді зв’яжеться зі мною?

— Не зв’яжеться він. Не захоче вплутувати тебе у все це.

За тисячу миль від Балтимора Вуді з Гіллелем минули містечко Де-Мойн у штаті Айова.

Останнього вечора з нами вони вже знали, що не поїдуть до в’язниці в Чеширі. Вуді й думати не хотів про в’язницю.

Ночували вони в мотелях біля автостради. Всі рахунки оплачували готівкою.

Їхній план полягав у тому, щоб перетнути всю країну й дістатися Канади через штати Вайомінґ і Монтана. Потім вони проїдуть провінцію Альберта, далі Британську Колумбію, аж опиняться у Юконі.

Там вони придбають маленьку хатку й оселяться у ній. Перебудують своє життя. Ніхто їх там не шукатиме. У наплічнику, який носив переважно Вуді, було двісті тисяч доларів готівкою.

Повернувшись наступного дня до Нешвілла, я розповів Александрі про те, що сталося. Передав їй поради дядечка Сола. Ні з ким не говорити про це, в телефонних розмовах бути обережними.

Я хотів було вирушити на пошуки втікачів. Проте Александра відрадила мене від цього.

— Вуді не загубився, Маркі. Він утік. І хоче, щоб ніхто його не знайшов.

*

29 жовтня 2004 року

Гіллель не з’явився.

Маршал знову прийшов до дядечка Сола.

— Де ваш син, пане Ґольдмане?

— Не знаю.

— Його вже кілька днів немає в університеті.

— Він дорослий і сам знає, що робить.

— Тиждень тому він зняв усі гроші зі свого рахунку. До речі, звідки в нього стільки грошви?

— Два роки тому померла його мати. Це його частка від спадщини.

— Отож ваш син зник із такою сумою грошей одночасно зі своїм другом, якого ми шукаємо. Гадаю, ви розумієте, про що я.

— Нітрохи, пане інспекторе. Мій син може на власний розсуд орудувати своїм часом і своїми грішми. Ми живемо у вільній країні, чи не так?

Гіллель із Вуді були за двадцять миль від Коді, у Вайомінґу. Вони мешкали в невеличкому мотелі, де заплатили готівкою, а господар його не ставив ніяких запитань. Вони не знали, як перетнути кордон із Канадою, боялися, що їх затримають. Але в мотелі принаймні були у безпеці.

Мали невеличку кухню, тож могли готувати їжу й не виходити з дому. Запаслися макаронами і рисом, їх можна було довго зберігати, і вони не псувалися.

Мріяли про Юкон. Оце їх і підтримувало. Уявляли собі хату з колод на березі озера. Довкруги дика природа. Вони зароблятимуть на життя, вряди-годи вибираючись до Вайтгорза, щоб трохи попрацювати в місцевих мешканців, як робили вони тоді, коли були садівниками Ґольдманами.

Я весь час думав про них. Питав себе, де вони зараз. Дивився в небо і думав, що вони теж бачать його. Але звідки? І чому вони нічого не сказали мені про свій намір?

*

16 листопада 2004 року

Уже три тижні вони тікали від поліції. Служба федеральних маршалів шукала й Гіллеля, обвинувативши його в допомозі втікачеві від правосуддя. Та їм пощастило: шукали їх не дуже ретельно. Федеральна поліція переймалася пошуком набагато небезпечніших злочинців, тому на Вуді з Гіллелем скерували дуже обмежені сили. У таких випадках утікачів ловили під час проходження контролю або ж тоді, коли їм бракувало грошей. Та з Вуді й Гіллелем було не так. Вони й носа не показували зі своєї кімнати. У них було чималенько грошей із собою.

— Поки ми нікуди не вилазимо, все буде гаразд, — сказав Гіллель.

Вони не могли сидіти довго в приміщенні. Це була та сама в’язниця. Їм треба було спробувати перейти кордон чи принаймні змінити мотель, щоб ухопити бодай ковток повітря.

Через два дні вони подалися до Монтани.

Краєвиди були приголомшливі. Відчувалося, що Юкон близько. У Бозмені, в штаті Монтана, вони познайомилися з одним чоловіком у барі для мотоциклістів, який по секрету сказав, що за двадцять тисяч доларів може зробити фальшиві документи. Гроші були чималі, та вони погодилися. Фальшиві папери зробили б їх невидимками, а значить, дозволили б їм уціліти.

Чоловік запропонував поїхати до найближчого гаража, щоб сфотографувати їх на документи. Вони подалися туди автомобілем, а він на мотоциклі. Але то була пастка: коли вони вийшли з авто, їх оточив гурт озброєних мотоциклістів. Націлили на них зброю, обшукали і забрали торбину з грішми.

*

19 листопада 2004 року

У них лишилася тисяча доларів, яку Гіллель заховав у внутрішню кишеню куртки. Першу ніч вони пробули в автомобілі на стоянці.

Наступного дня подалися на північ. План їхній провалився. Без грошей вони нікуди не потраплять. Пальне поглинало ті крихти, що в них іще лишилися. Вуді вже ладен був когось пограбувати. Гіллель відрадив його. Їм треба було знайти роботу. Бодай яку-небудь. І не привертати уваги.