Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (книги онлайн полные версии txt) 📗
— Бенджаміне, облиште ваші брудні вигадки. Годі всіх поливати брудом.
— Послухайте, Маркусе, моє завдання не відбілити честь Гаррі, а показати, стільки бруду і гидоти плямує честь інших людей. Якщо суд усе-таки відбудеться, я викличу свідком Пратта, запрошу Стерна, змушу прийти всіх аврорівських чоловіків, щоб вони просто в залі, прилюдно, покаялися в своїх зв’язках із крихіткою Келлерґан. І доведу, що бідолаха Гаррі винен лише в тому, що, як і багато хто до нього, дав себе спокусити розбещеному дівчиськові.
— Та що ви мелете! — вигукнув я. — Нічого такого і близько не було.
— Ох, друже мій, називаймо речі своїми іменами! Ця дівчинка була хвойда.
— Ви нестерпний, — відказав я.
— Це я нестерпний? Я лише повторюю те, що написано у вашій книжці, хіба ні?
— А от і ні, й ви це чудово знаєте! Нола не була розбещена, не була вона зухвала. Її стосунки з Гаррі — це історія кохання!
— Кохання, кохання, хоч куди плюнь, скрізь кохання! Кохання — це ніщо, Ґольдмане! Кохання — це викрутас, вигадка чоловіків, яким не подобається власноруч прати свої шкарпетки!
Преса в усьому обвинувачувала прокуратуру, й обстановка в офісі кримінальної поліції ставала дедалі напруженіша: подейкували, що губернатор під час тристоронньої зустрічі особисто вимагав од слідства якнайшвидше завершити цю справу. Розповідь Сілли Мітчелл допомогла Ґегаловудові трохи з’ясувати ситуацію навколо Ноли; все вказувало на Лютера, і сержант дуже сподівався, що графологічна експертиза записника підтвердить його припущення. Поки що він хотів дізнатися про Лютера чимбільше, надто ж про його витівки в Аврорі. Тим-то в неділю, 20 липня, ми зустрілися з Тревісом Довном, щоб він нам розповів усе, що знає з цього приводу.
Оскільки я ще не був морально готовий знову з’являтися в центрі Аврори, Тревіс погодився на зустріч у придорожньому генделику неподалік від Монберрі. Я не чекав приязного ставлення після всього, що понаписував про Дженні, та він поводився зі мною дуже чемно.
— Вибач за той вилив інформації, мені дуже шкода, — сказав я. — То були особисті нотатки, я не хотів їх нікому показувати.
— Мені нема за що гніватися на тебе, Марку…
— Та є…
— Ти лише сказав правду. Я добре знаю, що Дженні шалено була закохана в Квеберта… Бачив, як вона тоді дивилася на нього… Навпаки, гадаю, твоє розслідування рухається правильним шляхом… Принаймні це підтверджує реакція на оприлюднену інформацію. До речі, про розслідування: що нового?
— Нове те, що ми маємо дуже поважні підозри щодо Лютера Калеба.
— Лютера Калеба… А, це той дурнуватий? То історія з картиною — таки правда?
— Так. Судячи з усього, дівчина регулярно їздила до Стерна додому. Ви знали про Пратта і Нолу?
— Про всю ту гидоту? Та де там! Як дізнався, то вухам своїм не повірив. Знаєте, може, він і згрішив, але Пратт завжди був хороший полісмен. У газетах пишуть, що його слідчі дії можна поставити під сумнів, то я цієї думки не поділяю.
— А що скажете про підозри стосовно Стерна і Квеберта?
— Що вони необґрунтовані. Тамара Квінн заявляє, що ще тоді говорила нам про Квеберта. Здається, треба трохи інакше поглянути на ситуацію: вона казала, що все знає, та насправді не знала нічого! Адже нічим не могла підтвердити своїх слів. Усе, що вона могла сказати, це те, що в неї був достеменний доказ, але вона якось дуже загадково загубила його. І як їй вірити? Ви ж самі знаєте, сержанте, як обережно треба ставитися до необґрунтованих обвинувачень. Проти Квеберта у нас був тільки один факт: чорний «шевроле монте-карло». Замало, правду кажучи.
— Одна Нолина подруга розповідала Праттові про те, що коїлося у Стерна.
— Пратт мені цього не казав.
— І як тут не подумати, що він провадив розслідування сяк-так? — запитав Ґегаловуд.
— Не приписуйте мені те, що я не казав, сержанте.
— А що ви думаєте про Лютера Калеба?
— Лютер був чудернацький чолов’яга. Чіплявся до жінок. Я навіть змусив Дженні подати на нього скаргу, бо він агресивно поводився з нею.
— Він ніколи не був у вас на підозрі?
— По-справжньому не був. Ми залучили його до переліку і перевірили, яке в нього авто: блакитний «мустанґ», як я пам’ятаю. І взагалі, навряд чи це був він.
— Чому?
— Незадовго до зникнення Ноли я подбав, щоб більше й духу його не було в Аврорі.
— Тобто?
Тревіс збентежився.
— Словом… Я побачив його у «Кларксі», це було в середині серпня, відразу після того, як я умовив Дженні заявити на нього… Він брутально з нею поводився, і в неї на руці лишися здоровецький синець. Тобто це вже були не жарти. Він побачив, що я під’їхав, і чкурнув. Я помчав за ним і наздогнав на шосе номер один. Ну, і тоді… Я… знаєте, Аврора мирне містечко, мені не хотілося, щоб він тут вештався…
— І що ж ви вчинили?
— Відлупцював його як слід. Невелика заслуга, звісно. І…
— Що, пане Довне?
— Я приставив дуло до його причандалля. Відгамселив, а коли він, скорчившись, валявся на землі, придушив його як слід, дістав кольт, загнав набій у патронник і встромив ствол йому в ширінку. Сказав, щоб він більше не траплявся мені на очі. Він стогнав. Просився, казав, що більше його тут не буде, благав відпустити. Так не можна поводитися, я знаю, та хотів упевнитися, що й духу його тут не буде.
— Гадаєте, він послухався?
— Авжеж.
— Тобто ви останній, хто бачив його в Аврорі?
— Так. Я дав колегам його прикмети, і описав авто. Він більше й разу не з’являвся тут. За місяць стало відомо, що він загинув у Массачусетсі.
— І що з ним сталося?
— Не вписався у поворот, здається. Більше нічого не знаю. Правду кажучи, не дуже й цікавився. Мав тоді важливіші справи.
Коли ми вийшли з генделика, Ґегаловуд сказав:
— Як на мене, це авто — ключ до відгадки. Треба взнати, хто міг водити чорний «шевроле монте-карло». А точніше, чи міг Лютер Калеб бути 30 серпня 1975 року за кермом чорного «шевроле монте-карло»?
Наступного дня я знову приїхав до Гусячої бухти, вперше після пожежі. Заходити в дім було заборонено, на ґанку висіли стрічки, та я все ж таки пробрався всередину. Все було зруйновано. В кухні знайшов бляшанку з написом «На згадку про Рокленд, Мен», вона вціліла. Я висипав із неї сухарі і поклав туди кілька вцілілих дрібниць, що знайшов у кімнатах. У вітальні мені трапився маленький фотоальбом, що якимось дивом не згорів. Я вийшов із ним надвір, сів біля хати під високою березою і заходився переглядати світлини. Тієї миті до мене підійшов Ерні Пінкас.
— Я побачив на повороті твоє авто, — сказав він і сів поруч. Потім запитав, кивнувши на альбом: — Це його фото?
— Ага. В хаті знайшов.
Ми замовкли. Я гортав сторінки. Знімки стосувалися вочевидь початку 80-х років. На кількох був рудий лабрадор.
— Чий це пес? — запитав я.
— Гаррі.
— Не знав, що в нього був пес.
— Його звали Шторм. Років дванадцять чи й тринадцять він прожив у нього.
Шторм. Здається, я чув уже десь те прізвисько, та вже не пам’ятав де.
— Маркусе, — озвався Пінкас. — Вибач, якщо образив тебе днями. Я не хотів.
— Пусте.
— Ох, не пусте. Я не знав, що тобі погрожували. Через ту книжку?
— Мабуть.
— А хто ж це зробив? — обурено запитав він, показуючи на спалений дім.
— Хтозна. В поліції кажуть, використовувалося пальне, щось на кшталт бензину. На березі знайшли порожню каністру, але чиї на ній відбитки пальців, невідомо.
— То тобі погрожували, а ти лишився?
— Так.
— Чому?
— А чому я повинен тікати? Бо страшно? Страху піддаватися не можна.
Пінкас сказав, що я велика людина і що йому теж хотілось би досягнути чогось у житті. Дружина завжди в нього вірила. Вона вмерла кілька років тому від пухлини. І перед смертю сказала, немов хлопчиськові, який подає надії: «Ерні, ти зробиш у житті щось велике. Я вірю в тебе». — «Я занадто старий… Життя вже минуло». — «Ерні, пізно не буває ніколи. Поки ти не вмер, у тебе все попереду». Та все, на що спромігся Ерні після її смерті, це влаштувався підробляти в монберрівському супермаркеті, щоб оплатити рахунки за хіміотерапію й утримувати пам’ятник на цвинтарі.
