Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (книги онлайн полные версии txt) 📗
Середа, 17 вересня 1975 року
Знайти той аркушик стало для Тамари нав’язливою ідеєю. За два дні вона перекинула догори коренем усенький дім, своє авто і навіть гараж, куди ніколи й носа не потикала. І все марно. Того ранку, коли перша зміна в ресторанчику почала розносити сніданок, вона зачинилася в кабінеті й усе, що було у її панцирному сховку, викинула додолу: до сейфа ніхто не мав доступу, аркуш не міг пропасти, це неможливо. Він має знайтися. Тамара наново переглянула папери, та його не було; вона з досадою поскладала все на місце. Тієї миті Дженні постукала у двері й, устромивши голову до кабінету, побачила матінку, до половини запхнуту в броньовану пащу.
— Мамо, що ти робиш?
— Ніколи мені.
— Ох, мамо, тільки не кажи, що ти знову шукаєш той клятий папірець!
— Не твоє діло! Котра година?
Дженні зиркнула на годинника.
— Майже пів на дев’яту.
— А нехай йому!.. Ох, я ж запізнююся!
— Куди запізнюєшся?
— На зустріч.
— На зустріч? Але ж сьогодні треба напої приймати. Ти вже й минулої середи…
— Ти ж доросла дівчинка, так? — урвала її мати. — Руки в тебе на місці, де комора, ти знаєш. Щоб поскладати ящики з колою, університетів закінчувати не треба: я певна, ти чудово впораєшся й сама. І не подумай пускати бісиків експедиторові, щоб він робив це замість тебе! Засукай рукави — ідо праці!
І Тамара, навіть не глянувши на дочку, взяла ключі від авто й пішла собі. За півгодини до службового входу «Кларксу» підкотив чималий ваговоз, і водій поставив коло дверей тяжкий піддон із ящиками коли.
— Допомогти вам? — запитав він Дженні, коли та підписала накладну.
— Ні. Мама хоче, щоб я все зробила сама.
— Діло ваше. Нехай щастить.
Вантажівка рушила, і Дженні заходилася перетягувати важкі ящики у підсобку. Їй хотілося плакати. Тієї миті повз «Кларкс» проїздив Тревіс. Угледівши її, він загальмував і вийшов надвір:
— Допомогти?
Дженні стенула плечима і, не зупиняючись, мовила:
— У тебе і так купа роботи. Я сама.
Він узяв ящик і спробував завести з Дженні розмову.
— Кажуть, рецепт кока-коли — велика таємниця, його тримають у сейфі в Атланті.
— Ти дивись, я й не знала.
Він зайшов разом із Дженні до підсобки, і вони поставили свої ящики один на один. Вона мовчала, і він вирішив продовжити розмову.
— Кажуть, кола піднімає бойовий дух вояків. Від часів Другої світової її спеціально постачають нашим солдатам, які служать за кордоном. Це я прочитав в одній книжці про кока-колу. Я просто так її читав, бо і серйозніші книжки полюбляю…
Вони знову вийшли надвір. Вона глянула йому в очі.
— Тревісе…
— Що, Дженні?
— Обніми мене. Обніми мене міцно! Мені так самотньо! Я така нещасна! Таке враження, наче в мене серце замерзло.
Він обняв її й міцно пригорнув до себе.
— Лікарю, а тепер у мене ще й дочка допитується. Сьогодні цікавилася, куди це я їжджу в середу.
— І що ви сказали їй?
— Щоб не пхала носа до чужого проса і прийняла ящики з колою! Яке її діло, куди я їжджу!
— З вашого голосу я відчуваю, що ви гніваєтеся.
— Атож! Звісно, гніваюся, пане Ешкрофте!
— На кого ви гніваєтеся?
— Ну… на себе!
— Чому?
— Бо я її насварила. Знаєте, лікарю, ото заведеш дітлахів і хочеш, щоб вони були найщасливіші на світі. А потім життя стає тобі поперек дороги!
— Що ви маєте на увазі?
— Вона завжди просить у мене поради, у всьому! Завжди чіпляється за мою спідницю, завжди питає: «Мамо, а як це робити? Мамо, куди це поставити? Мамо те, мамо се! Мамо! Мамо! Мамо!». Але ж я не завжди буду коло неї. Настане пора, коли я вже не зможу няньчити її, розумієте? І від цієї думки мені аж у животі судомить, отут! Наче кендюх вузлом зав’язується! Просто фізично болить, я їсти не можу!
— Пані Квінн, ви хочете сказати, що у вас бувають тривожні стани?
— Так, так! Такі тривожні! Страшенно тривожні! Намагаєшся робити все добре, давати дітям найкраще! А що станеться з нашими дітьми, як нас не стане? Що вони робитимуть, га? І як бути певною, що з ними нічого не станеться? Ось як із цим дівчам, пане Ешкрофте! З цією бідолашкою Нолою! Що з нею? Де вона може бути?
*
Де ж вона? В Рокленді її не було. Ні на березі, ні в ресторанах, ні в тій крамничці. Ніде. Він зателефонував до готелю на Мартас-Віньярді, щоб дізнатися, чи не бачив хто з персоналу юної білявої дівчини, та службовець сприйняв його за пришелепуватого. І тоді він почав чекати, щодня і щоночі.
Він чекав увесь понеділок.
Він чекав увесь вівторок.
Він чекав усю середу.
Він чекав увесь четвер.
Він чекав усю п’ятницю.
Він чекав усю суботу.
Він чекав усю неділю.
Чекав несамовито, чекав з надією, що вона повернеться, і вони разом поїдуть звідси. Вони будуть щасливі. Нола була єдина людина, яка надала сенсу його життю. Нехай горить воно все синім полум’ям: і книжки, й будинки, і музика, й люди — все це несуттєво, аби лиш вона була з ним. Він кохав її, кохав, а це означало, що він не боїться ні смерті, ні лиха, поки вони разом. Тому він чекав. А коли западала ніч, присягався зорям, що чекатиме її завжди.
Та якщо Гаррі відмовлявся втрачати надію, то капітан Родік змушений був констатувати, що, попри всі залучені засоби, операція провалилася. За два з гаком тижні все перевернули догори дном, і все марно. Під час наради з федералами і начальником поліції Праттом Родік підбив гіркі підсумки.
— Пси нічого не знаходять, люди теж. Здається, ми її вже не знайдемо.
— Згоден, — кивнув співробітник ФБР. — Зазвичай у таких випадках жертву або знаходять одразу, живу чи мертву, або ж за неї вимагають викуп. Якщо ж ні того, ні того нема, справа потрапляє до стосу таких самих нерозкритих справ про зниклих осіб: їх рік у рік додається на наших письмових столах. Тільки за останній тиждень ФБР отримало п’ять повідомлень про дітей, які запропали в Америці. Ми просто не встигаємо з усім упоратися.
— Але що ж могло статися з цією дівчинкою? — запитав Пратт, який ніяк не хотів змиритися. — Вона втекла?
— Утекла? Та ні. Чому ж її тоді бачили перелякану і закривавлену?
Родік станув плечима, а фебеерівець запропонував піти на пиво.
Наступного дня, 18 вересня, начальник поліції Пратт і капітан Родік відбули останню прес-конференцію, під час якої заявили, що пошуки зниклої Ноли Келлерґан припиняються. Справа залишається у юрисдикції кримінальної поліції штату. За два тижні жодних слідів Ноли Келлерґан не знайшли: жоднісінького факту, щонайменшої зачіпки.
Добровольці під керівництвом начальника поліції Пратта ще декілька тижнів продовжували повсюдні пошуки — аж до кордонів штату. Марно. Нола Келлерґан ніби вивітрилася.
9. Чорний «монте-карло»
— Слова — це чудово, Маркусе. Тільки пишіть не для того, щоб вас прочитали, пишіть, щоб вас почули.
Книжка просувалася. Мої години за письмовим столом потроху обростали паперовим тілом, і в мені відроджувалося несказанне і, здавалося б, назавжди забуте відчуття. Я наче наповнювався нарешті життєвою силою, від браку якої все в мені раніше функціонувало неправильно; здавалося, наче хтось натиснув мені кнопку в голові й увімкнув мозок, наче я знову повернувся до життя. Я почувався письменником.
День мій розпочинався ще вдосвіта: я виходив на пробіжку і з міні-дисковим плеєром у вухах пробігав Конкорд від краю до краю. Потім, повернувшись у готель, замовляв цілісінький літр кави і брався до праці. Я знову міг розраховувати на допомогу Денізи: покликав її назад із «Шміда і Гансона», й вона погодилася повернутися на службу в мій офіс на П’ятій авеню. Я надсилав їй написане електронною поштою, й вона вичитувала. Скінчивши черговий розділ, скидав його Дуґласові, щоб дізнатися його думку. Цікаво було спостерігати, скільки сили вкладає він у цю книжку; я знав, що він не відривається від комп’ютера, чекаючи продовження. І за кожної нагоди він нагадував мені про терміни, що невблаганно наближалися, повторював: «Якщо ми не закінчимо вчасно, нам буде клямка!». Казав «нам», хоч по суті нічим у цій ситуації не ризикував, просто був так само зацікавлений в успіху, як і я.
