Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (книги онлайн полные версии txt) 📗
— І як ви вчинили? — запитав Ґегаловуд.
— Я подумав, що ми знайшли головного підозрюваного. І відразу ж зателефонував начальникові поліції Аврори.
— Ви дзвонили Праттові?
— Аякже. Ага, саме так його і звали: Пратт. Я сповістив йому про ту знахідку. Адже він керував розслідуванням.
— І що він?
— Приїхав того ж таки дня. Подякував мені, уважно вивчив справу. Був дуже приязний. Оглянув авто і сказав, що, на жаль, воно не схоже на модель, що він переслідував, та й сумнівається він уже, чи то був «шевроле монте-карло» чи «шевроле-нова», бо вони майже не відрізняються, — збирався уточнити це в помічника шерифа. Докинув також, що вже мав на підозрі того Калеба, та є чимало доказів його невинності, тому ця версія хибна. Він попросив усе-таки надіслати йому рапорт, і я надіслав.
— То ви сповістили Пратта, а він навіть не перевірив вашої версії?
— Так. Кажу ж, начальник запевнив мене, що це помилка. Він не сумнівався, а розслідування очолював саме він, тому знав, що робить. Пратт сказав, що це просто дорожня пригода, тож я так і написав у рапорті.
— Вам це не здалося дивним?
— Тоді не здалося. Я подумав, що надто захопився і поспішив. Але роботу я на тому не завершив: відправив тіло на експертизу, передовсім щоб збагнути, що могло статися й чи ця аварія не через алкоголь, бо ми ж знайшли розбиту пляшку. Та через падіння, а потім іще й од морської води тіло майже не збереглося, тож стверджувати щось напевне було неможливо. Кажу ж, від чоловіка лишилася лемішка. Експерт міг лише сказати, що тіло пролежало там кілька тижнів. Лежало б іще хтозна-скільки, якби той рибалка не помітив відблиск автівки. А потім тіло повернули родині, і все. Кажу вам, за всіма ознаками то була звичайна автокатастрофа. Та зараз, коли я стільки всього дізнався, надто ж про Пратта і дівчинку, я вже нічого не певен.
У тій сцені, як її змалював Даррен Венслоу, і справді було багато незрозумілого. Після розмови з ним ми з Ґегаловудом пішли кинути щось на зуб на набережну Саґамора. Маленький порт, до нього приліпилася крамничка і ятка з листівками. Гожа днина, яскраві барви, неозорий океан. Довкола, то тут, то там, часом коло самісінької води розкидано прегарні пістряві будиночки з доглянутими садками. Ми замовили стейків і пива в маленькому шинку з терасою на палях, що нависала над океаном. Ґегаловуд замислено ремиґав стейки.
— Про що ви думаєте? — запитав я.
— Про те, що всі факти свідчать проти Лютера. Він їхав з речами… Тобто вирішив тікати і, може, забрати з собою Нолу. Та план провалився: Нола вирвалася, йому довелося вбити бабцю Купер, а потім він ударив Нолу, не розрахувавши сили.
— Гадаєте, убивця — він?
— Як на мене, так. Але тут не все зрозуміло… Не втямлю, чому Стерн нічого не сказав нам про чорний «шевроле». Все-таки це важлива деталь. Лютер зникає разом з автомобілем його компанії, а Стерна це не турбує? І чому, в дідька, Пратт нічого не став з’ясовувати про нього?
— Вважаєте, Пратт якось причетний до зникнення Ноли?
— Скажу так: непогано було б до нього поїхати і запитати, чому він відмовився від версії з Калебом, попри рапорт Венслоу. Поміркуйте самі: йому подають на таці підозрюваного на «шевроле монте-карло», а він каже, що той ні до чого не причетний. Хіба не дивно? І якщо він сумнівався у марці тачки, вважав, що то радше «нова», ніж «монте-карло», то мав би занести це до рапорту. Але в рапорті йдеться лише про «монте-карло»…
Того ж дня, по обіді, ми вирушили до Монберрі, у маленький мотель, де оселився Пратт. То була одноповерхова будівля з десятком вишикуваних рядком номерів і місцем для паркування перед кожними дверима. Мотель видавався безлюдним, автомобілів було тільки два: один із них — перед Праттовим номером, либонь, його власний. Ґегаловуд постукав у двері. Відповіді не було. Він загупав дужче, з тим-таки успіхом. Проходила покоївка, і Ґегаловуд попросив її відчинити двері загальним ключем.
— Це неможливо, — мовила вона.
— Як це — неможливо? — вигукнув Ґегаловуд, показуючи їй свій жетон.
— Сьогодні я вже декілька разів приходила, щоб прибрати у номері, — пояснила жінка. — Гадала, може, клієнт вийшов, а я не бачила, та в нього ключ стирчить у шпарині, зсередини. Відчинити неможливо. Отже, він тут. Хіба що вийшов, і двері захряснулися разом із ключем, таке буває, коли клієнт поспішає. Але його авто на місці.
Ґегаловуд спохмурнів. Він гупав у двері, вимагаючи негайно відчинити. Пробував зазирнути у вікно, та через штори нічого не було видно. Тоді вирішив висадити двері. Після третього удару ногою замок вилетів.
Колишній начальник поліції Пратт лежав у калюжі крові.
8. Анонімник
— Маркусе, виграє той, хто ризикує. Щоразу як перед вами постає нелегкий вибір, згадуйте це правило. Хто не ризикує, той не виграє.
Витяг зі «Справи Гаррі Квеберта»
У вівторок, 22 липня 2008 року, довелося й містечкові Монберрі пережити переполох, що охопив Аврору декілька тижнів тому, коли виявили тіло Ноли Келлерґан. Поліційні патрулі з усього округу з’іжджалися до мотелю неподалік від промзони. Пліткували, що вбили колишнього начальника аврорівської поліції.
Сержант Ґегаловуд незворушно стояв біля дверей номера. Декілька експертів працювали на місці злочину, і він не втручався, лише спостерігав. Я питав себе, що відбувається зараз у нього в голові. Раптом він обернувся, помітив, що я стежу за ним, сидячи на капоті поліційного авто, і, мов розлючений бугай, посунув на мене.
— Якого дідька ви тут робите зі своїм плеєром, письменнику?
— Надиктовую епізод для книжки.
— А ви знаєте, що сидите на капоті поліційного автомобіля?
*
— Якого дідька ви тут робите зі своїм плеєром, письменнику?
— Надиктовую епізод для книжки.
— А ви знаєте, що сидите на капоті поліційного автомобіля?
— Ох, перепрошую, сержанте. Які новини?
— Негайно вимкніть плеєр.
Я скорився.
— За попередніми результатами слідства, Праттові завдали ударів по голові, — сказав Ґегаловуд. — Один або кілька. Важким предметом.
— Як Нолі?
— Десь так. Смерть настала понад дванадцять годин тому. Простіше кажучи, сьогодні вночі. Думаю, він знав убивцю. Певне, відчинив йому, може, й чекав на нього. Вдарили його по потилиці, тобто він, мабуть, обернувся спиною, вочевидь не остерігався, й гість, скориставшись цим, завдав смертельного удару. Знаряддя вбивства ми не знайшли. Напевне, вбивця забрав його з собою. Якась арматура чи щось таке. Це означає, що ми маємо не сварку, що переросла у бійку, а навмисне вбивство. Хтось прийшов сюди, щоб убити Пратта.
— Свідки є?
— Жодного. У мотелі майже пустка. Ніхто нічого не бачив і не чув. Службовець на прийомі йде о сьомій вечора. Відтоді і до сьомої ранку працює нічний охоронець, але він сидить перед телевізором, тому нічого не зміг нам сказати. Камер стеження теж немає.
— Як ви гадаєте, чиїх це рук діло? — запитав я. — Того, хто і Гусячу бухту підпалив?
— Може, й так. Принаймні це напевне той, кого Пратт прикривав, і він злякався, що начальник поліції заговорить. Може, Пратт увесь цей час знав, хто убив Нолу. І його прибрали, щоб він замовк навіки.
— І у вас уже є гіпотеза, сержанте?
— А хто сполучна ланка всіх цих елементів — Гусячої бухти, чорного «шевроле»?.. Крім Гаррі Квеберта…
— Елайджа Стерн?
— Таки він. Я вже міркував над цим і думаю знову, дивлячись на Праттів труп. Не знаю, чи вбив Елайджа Стерн Нолу, та мені весь час спадає на думку, а чи не прикривав він Калеба всі ці тридцять років? Ця загадкова відпустка, зникле авто, що він нікому про нього не казав…
— І який висновок, сержанте?
— Злочинець — Калеб, але до цієї історії причетний і Стерн. Гадаю, після того, як його виявили у чорному «шевроле» на Сайд-Крік-лейні і йому пощастило втекти від Пратта під час гонитви, Калеб заховався в Гусячій бухті. Район було оточено, він знав, що шансів утекти в нього нема, а ось там його ніхто не шукатиме. Ніхто, крім… Стерна. Може, Стерн 30 серпня 1975 року справді згаяв увесь день на різні «зустрічі», як він ото сказав. Та ввечері, повернувшись додому і побачивши, що Лютера до того ж нема, він узяв один зі службових автомобілів, не такий помітний, як його блакитний «мустанґ», хіба міг він усидіти на місці? Цілком логічно, він мав вирушити на пошуки Лютера, щоб той не впоров якоїсь дурниці. Гадаю, він так і зробив. Та коли приїхав до Аврори, було вже пізно: скрізь поліція, трагедія, що він її так боявся, вже сталася. Він мав будь-що знайти Калеба, тож куди він подався передовсім, га, письменнику?
