Фройд би плакав - Карпа Ирена (электронная книга .txt) 📗

— Угу, я теж так думаю. Яка мені різниця до всіх інших? Вони ж лише просто «всі інші». Для них вийти на вершину, це «Я вийшов на вершину». — «Ага, і я вийшла на вершину. Ой, а коли побачила, що ви вже там, вище за мене — ну, це мені й піддало запалу!» — «А я! Я перша там була!!! Це — моя гора!» Тьху!

— Чш-ш…

— А мені краса потрібна, — Марла поморщилася, — ні, краса — то надто грубе слово. Тобто, неточне. Та ще й цією дурнуватою англійською. Боже, як шкода, що я не можу тобі цього пояснити. Моєю мовою все настільки м'якше…

— Нічого, скоро скажеш все індонезійською.

— Ага, аякже. Ну от, знову тобі нецікаво. Пробач. Бери читай свою книжку.

— Та ну шо ти, продовжуй, — Х'ялмар пригорнув Марлу й поцілував у скроню, — будь ласка, продовжуй. Ми спинилися на «красі».

— Тут швидше — якась особлива чуттєвість. Згадай, коли ми йшли без ліхтаря вузькою стежкою крізь зарості. Це ж було, як пірнання в темряву. Ніби пливеш у чорній піні, в м'якому шелесті її бульбашок і в невидимих очах чужого лісу. Попереду — невідомість, ліворуч — прірва, позаду те, що прив'язує до життя. Тілесність, відчуття, спогади, щомиттєве гостре почуття — тобто, ти.

— А що праворуч?

— А я що — знаю? Насрав хтось…

— Га-га-га! Я тебе люблю.

— Та ж фігня, Джульєтто.

Не спинити вже тих сліз — такі файні були сни

Ну от, знову те ж саме. Знов ці перевернуті пісні. А найстрашніше — тиша, що їм передує. Чи, може, то сама тиша й співала — через це і спів видавався таким страшним, що аж волосся по всьому тілу стовбурчилось. Звідкілясь вона ще діставала тіктакання годинника. Від того синкопованого тіктакання — бо хто ж його мені розмірювати буде? — мої годинники по всьому світі розбивалися. Все-таки, необачно я залишала їх у кожній країні, де побувала. Шматки часу отак не розкидують. Думала, наївна, що стану таким чином ширшою, пришиюся до землі в багатьох місцях — і смерті дістанеться більше роботи. Де там! Сестра її сидить тепер у цьому кріслі на темній сцені (звідкілясь я знаю, що сцена та — біла) і нагло пече на шампурі мої годинники. Всі до одного. Ще й співає перевернуті пісні мої…

Не знаю, але щось маю блискавично тому заподіяти. Вибігти на сцену і сказати всього лише два короткі речення, але так, щоби перше було ще вчора, проміжок між ними швидко покривав «сьогодні», і щоб друге речення вже спокійно собі лежало у «завтра». А після того маю сказати «дякую» двома мовами. Моєю і її. Тільки от, аби згадати ті два речення, мушу знову спати… Довго спати… Багато-багато і далеко так…

— Марла! Марла!! Ти мене чуєш?! — Х'ялмар щосили трусив її за плечі, — почекай, не відключайся, не можна! Спробуй виблювати!

— Мм… Люблю тебе… і спати…

— Я теж тебе люблю, тільки не спи! Де той грьобаний лікар?! Чого ти наїлася? Скажи мені! Ти що, пігулок наковталася?

— Що-о?! — від обурення Марла і справді прокинулась. — Ти що — здурів?Я тобі хто — дєвочка-підліток з неврівноваженою психікою, чи що?!! От спасибі, любий, от потішив! Печива я нажерлася! Пе-чи-ва. Бісквітів сезамових, фе, гидота яка… Буееее… — Марлу таки вирвало.

— Хух, нарешті впізнаю тебе… — Х'ялмар притримував їй волосся, зосереджено розглядаючи оприлюднений вміст Марлиного шлунку. — дивно, яка ж худоба в ті твої бісквіти барбітури натикала? Мала, і ти їх як — не жувала навіть, чи що?

— Пішов на хуй, ОК?

— ОК…

За кілька Днів з'ясувалося, що Марлине отруєння — випадок не єдиний. Того ж дня до лікарень острова привезли ще п'ятьох осіб із гострим отруєнням барбітуратами. Двоє з них — місцеві.

— Певно, чиста випадковість… — сказала Марла, сьорбаючи чай. — Все, вимкни новини. Нудно. Почитай мені краще.

І Х'ялмар вимкнув велике світло, щоби засвітити настільну лампу. Марла зручно вмостила подушку йому на колінах і приготувалася слухати свято вірячи, що не засне на десятій хвилині монотонного читання. Котці. «Фо». Ще одне перевертання в могилі бідолашного Робінзона Крузо. Мічин низький голос відбивався від глянцю сторінок і забивався Марлі в ніс.

— Апчхи! — сказала Марла, — і то правда…

А наступного ранку вона вже сумнівалася щодо правдивості свого отруєння. Може, його й не було?

Oh baby leave me alone

Марла притуляла собі до обличчя різноманітні предмети і міцно їх притискала Відтак витягувала шию й пильно розглядала отримані відбитки в дзеркалі. інколи у неї навіть виходило щось схоже на рельєфні татуювання племені Во із Соломонових островів, але частіше відбитки скидалися просто на родиму пляму Горбачова.

— Як убити сім днів часу. Практічєскоє руководство для домохазяєк. Блін.

Марла вже дочитала свою цікаву книжку, поплакала над її мудрим і світлим закінченням, спромоглася на 10 сторінок нудної і потрібної книжки, недостатньо прокип'ятила воду, випила з неї чаю і тепер скрючувалася від болю в животі.

— Ну, що тепер? Буду вмирати, ніхто і води не дасть. А вода мені потрібна, може, буде. З реґідроном на випадок срачки.

Зранку Х'ялмар полетів у Танзанію — чергова зустріч фінів «на виїзді» — а на квиток для Марли забракло грошей.

— Та й добре. Я собі вже звикла до самотності — це як бекту-скул буде. Сім днів із заштореними вікнами — щоби сни не повтікали. Сім днів однакових готельних сніданків… гм, для двох. Ну та бо чого грошам пропадати? На обід з'їм. Генетична пам'ять в нас живе із 33-го… Відтак Марла заходилася відтягувати шкіру собі на животі.

— Скоро буду, як шарпей.

М'язи почувалися важкими — тренування після майже двомісячної перерви далося взнаки.

— Ну та й що, що я майже 50 кг важу? Подумаєш — п'ять кілограмів нажерла в Тайланді. Зате ж як жерла!

До того Марла дала собі обіцянку, яку традиційно дає собі більшість жінок будь-якого віку й традиційно її не дотримується: здорова їжа і спорт. Те, що Марла не вважала себе однією із більшості жінок, зовсім не звільняло її з тенет традиції.

— А може, я без Х'ялмара ні їсти, ні спати не зможу? Може, Х'ялмар для мене — як муха це-це, тільки навпаки? Що, як без нього — безсоння? Хоч натягай джільбаб [4] і плач…

На згадці про джільбаб вона знову подумки пройшла весь шлях смердючою вуличкою слідом за двома дівчатами, зодягненими в ті покривала. Саме покривала -бо були значно довшими від звичного джільбабу-хустки. Одна дівчина була в чорному, друга — в білому. Все дуже канонічне: перша -ліворуч, друга — праворуч. Одного зросту. і Марла назирці за ними. По дорозі їй трапився якийсь доволі дивний кіоск — освітлений червоним світлом прилавок і чоловік у червоному від того світла одязі. Він нічого не продавав і не привітався з Марлою, поки та розглядала його боковим зором. Чомусь їй подумалося, що тільки так можна було того чоловіка побачити.

— Ну та й що, що він там стояв? Тут і не таке стоїть бувало. От десь із тиждень тому на перекладині хлопчик голий сидів, на трубі грав. А міг же й упасти.

Біла і чорна примари спантеличено озирнулися на Марлу і пришвидшили ходу.

— Ну й на добраніч! — Марла знизала плечима і звернула в бік готелю.

—

Наступного ранку Марлу збудили зарано, не давши додивитися сну про голих дівок.

— Вибачте, ваш сніданок! — гукнули з-за дверей.

— Ага, дякую! — Марла насилу продерла очі, щоби глянути на годинника, — от уроди! Двадцять по восьмій! Я ж просила о дев'ятій! То якийсь смертник харкався на весь готель о шостій ранку — хто б його дострілив, а ці вже й сніданок приперли, щоби я пошвидше забралася… Ну добре, пес із вами, встаю.

Попиваючи неспішне поганеньку готельну каву, Марла подумала, що варто би написати Х'ялмару листа. Але для того треба було позбавитися всього сміття в голові — порожніх егоїстичних думок, дріб'язкових мрій і мізерних уявлень про найближче майбутнє. Бо яким би просунутим інтелектуалом чи тонким митцем людина не була, більшість не зайнятого цілеспрямованим обдумуванням чи прочуванням часу вона з радістю викидає на думки про те, що скаже друзям, коли ті зустрінуть її в аеропорту, що вона із собою візьме і у що буде вбрана, як знайде правильне місце видачі свого багажу, що кому подарує, якими словами про яку мандрівку розповідатиме, що скаже у найпершому інтерв'ю і як постриже волосся для зйомок у кліпі, про який ще точно нічого не відомо. Марла вважала себе, щонайменше, майстром альтернативного способу чуттєвості…