Листи з того світу - Бут Сергій (е книги .txt) 📗
— Доброго дня. Я побачив вивіску на вашому балконі. Хотів із вами порадитися в одній делікатній справі.
Трохи подумавши, вона впустила ранішнього гостя в помешкання.
— Справа в тому, що один мій друг скористався послугами вашої колеги і йому наворожили щось незрозуміле.
— Що саме? — То були перші її слова. — І не варто обманювати. Вам це не личить.
У мене з’явився намір опротестувати її закид. Та поки я думав над апеляцією, жінка завела мене у велику кімнату, вікна якої наглухо закривали штори. Тьмяне світло компенсували кілька палаючих свічок. Коли зір адаптувався до тутешнього посвіту, я розгледів круглий стіл у центрі кімнати і з десяток тотемів на стінах. Найбільше уваги привертала голова якогось ідола, установлена на високій колоні. У кутку, де стояв старенький сервант, щось ворухнулось і підскочило. Я помітив клітку з чорним пташеням, яке сиділо, не подаючи жодного звуку. Потому я взявся нишпорити поглядом по закутках у пошуках додаткових атрибутів чаклунства. До них, без сумніву, належала книга у шкіряній обкладинці, що лежала на столі. Тверезе мислення капітулювало перед бурхливою уявою, у якій зринули обряди і священні ритуали, що могли проводитися тут опівночі. Питання ворожки повернуло мене до реальності.
— Ви не сказали, що спонукало вас збрехати.
Її слова були влучними, мов снайперська куля. Вони не залишали простору для маневру, тож я вирішив зізнатися.
— Справа в тому, що мені поворожили, але не сказали результату.
— У кого ви були?
І знову — у ціль. Цього разу я по-справжньому завагався: видавати Ельзу Олександрівну не входило в мої плани та й повторно брехати не хотілося.
— Я не знаю прізвища цієї людини, але… Але її звати Ельза Олександрівна.
Ворожка не зводила з мене очей.
— Ельза?
— Так.
— І що ви хочете від мене? Вона знавець своєї справи.
Я дістав із кишені мобільний і продемонстрував ворожці фотографію слідів, залишених кавовою гущею.
— Не знаю, чи вам добре видно…
Ворожка різко обірвала мене на півслові.
— Вік торкнувся моєї зовнішності, але не зачепив очей.
— Пробачте, — відповів я, ковтнувши слину.
Їй знадобилося кілька хвилин на вивчення зображення, затим вона винесла вердикт:
— Я бачу тут людей.
— Людей? — не приховуючи здивування, перепитав я.
— Так. Ось ці патьоки звужуються і сходяться в одній точці — це голова. Ось тут те саме і тут.
Мізинець пересувався екраном телефону, синхронізуючи свій маршрут із голосом ворожки. Завдяки її підказкам, я також почав розпізнавати в кавовій гущі людиноподібні силуети.
— І що це означає? — вирвалось у мене.
Жінка підвела погляд.
— Ви справді хочете знати?
Тембр її голосу задзвенів грізними нотами. Мою впевненість, що зранку могла дати відсіч будь-яким несподіваним новинам, кудись звіяло. Чи то слова ворожки, чи якась таємнича аура цього приміщення ввели мене у стан глибокої прострації. Інстинкт самозбереження наказував забиратися звідси, однак…
Я не пішов. Життя дано людині не для того, щоб утікати від своїх фобій. Боротьба із самим собою — ось формула успіху особистості, і я не збирався відступати.
— Так, хочу, — відповів я твердо, дивлячись ворожці просто у вічі.
Жінка глянула на мене так, наче я щойно звернув гори. Здається, маленьку перемогу над собою я все-таки здобув.
— Добре, що ви такий твердий у своїх намірах. Це робить чоловіка чоловіком.
Вона схилилася до мене, й у вусі зазвучав її шепіт:
— Ворожіння, синку, — це не гра. Що кава чи карта показала — те треба прийняти з повагою та серйозністю. Лишень так можна оминути біду. Знаки віщують тобі небезпеку, але не бійся. Мужність і розум допоможуть тобі. Не втікай, не озирайся та будь насторожі. Слухайся свого серця і не давай страхові розповзатися твоїми жилами.
Її слова затьмарили розум. Замість голосу провидиці в моїх вухах забринів пташиний клекіт. Свічки так нагріли повітря, що стіни почали спливати, мов віск. Щелепа ідола посунулася долу, готуючись будь-якої миті проковтнути мене. В усьому, що мене оточувало, я вбачав небезпеку. Це — пастка.
Урешті ворожка склала руки на грудях, даючи мені знак, що розмову завершено.
— Це все.
Жінка рішуче підвелася, не залишаючи мені іншого вибору, як покірно слідувати за нею. Мій візит скінчився. І, як виявилося згодом, слова ворожки «це все» стосувалися тільки її. Для мене ж усе тільки починалося.
Відкритий простір вирвав мене з полону чар ворожки. Я присів на лавку й задер голову. Купчасті хмари грайливо вимальовували на голубому полотні візерунки тварин, рослин, інші абстракції, у яких можна було угледіти що завгодно. Вітер швидко трансформував їх у різноманітні зображення.
Ось кілька хмарових пір’їн збилися в купу, утворивши подобу динозавра, пролетіли незначну відстань і переінакшилися, перекинувшись на якесь фантастичне звірятко. А ось хмаровиння сформувало щось дуже схоже на глечик, щоправда, без ручки, але з чітким вузьким горлом. Вітряні потоки знову і знову розтягали в різні боки небесні натюрморти, створюючи нові, більш дивовижні.
Спостерігання за хмарами поступово вгамувало мою уяву, і я ніби заспокоївся. Підійшли дві панянки і попросили дозволу сісти поруч, тож я ввічливо відсунувся на край лавки, звільнивши для них місце. У спину дмухнув легенький вітерець, змусивши мене озирнутися. Позаду нічого надзвичайного не було — ранкова метушня людей, які вічно кудись квапляться. Та щось не давало мені спокою. Відчуття тривоги блукало в межах моєї свідомості. Мені закортілось поговорити з мудрим Яшею.
«Вернісаж» тріщав від надміру туристів, мов переспілий кавун. Група літніх людей товклася біля ятки із вишиванками, активно обговорюючи вишуканість українського національного строю. Насилу протиснувшись, я рушив до прилавка свого підстаркуватого товариша. Він звично сидів на рибацькому кріслі з газетою в руках.
— Доброго ранку!
Яша розійшовся в усмішці і, відклавши газету, простягнув мені руку.
— Доброго ранку, мій юний друже. Як вам сьогоднішня погода?
— Спекотна, — відповів я, потискаючи його долоню, а тоді спитав те, що радий чути будь-який крамар: — Як клієнти?
— Клієнти — як молоко на вогні, треба пильнувати, щоб не збігли, ну тобто не втекли, — уточнив він, лукаво примруживши око. — А як ваша наука?
— Наука теж, як молоко, — може скиснути, якщо про неї забути.
Моя відповідь, до пари Яшиній, нас розвеселила.
— Ладний у вас гумор! — сказав він, наливаючи з термоса чаю. Ним він часто пригощав мене під час наших бесід.
— Сьогодні — зелений. Забув, куди подів чорний. Старість.
— То пусте, не переймайтеся. Знаєте, а я знайшов нову квартиру і вже навіть ночував там.
— Справді?
— Так.
— Ну, Андрію, вітаю! І заздрю вашій спритності.
— То, найпевніше, випадковість, але що сталося — те сталося. Знаєте, моя нова хазяйка — ворожка. Ви вірите в магію?
Яша схилив голову і неквапом сьорбнув чаю. Справжній єврей, перш ніж дати відповідь, подумає як слід. Мій співрозмовник був чистокровним євреєм.
— Я вірю лише в Бога, але якщо є Бог, то мусить бути і диявол. А коли так, то є протилежні шляхи і люди, які ними ходять.
— Якщо вірити пророцтву, то мене чекає справжня небезпека, — виловив я з пам’яті слова ворожки.
Обличчям торговця майнула тінь тривоги.
— Із вами все гаразд? — спитав я.
— Андрійку, то недобре.
— Та годі вам! Ви ж доросла людина і чудово розумієте, що це несерйозно. Усі страхи народжуються в наших головах.
Останню репліку я підкріпив відповідним жестом, відчуваючи, що співрозмовник не розділяє моїх переконань.
— Несерйозно, коли дівчата ворожать на Івана Купала, — неспішно відповів гендляр.
— Щось ви заблизько до серця те взяли.
— Мені, старому, нічого переживати — життя прожите, а вам, молодому, треба бути обачним із такими речами.
— Ну досить!
