Старі люди - Андрухович Софія (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
Я бачив: Юра і Петя закохалися в неї. Задерши спідницю, Марта розглядала довгі криваві подряпини на литках, слинила палець і розмацькувала кров по нозі.
Петя запропонував нам чотирьом піти на дика. В нього була ціла розважальна програма: полювання, катання на мотоциклі з коляскою, стріляння зі справжнього австрійського карабіна. Петя розповідав про все це дуже захопливо — Марта не тямилася від радощів.
Ми прочекали цілий вечір, але Петя так і не з'явився, хоч обіцяв.
Так, часу залишалося все менше й менше, але, може, багато.
Тоді Марта вирішила, що ми удвох підемо на Близницю. Миромир і Богумила зібрали нам усе необхідне. Пів на четверту ми сіли в електричку.
У брудному вагоні, окрім мішків із цибулею під кожною лавкою, було ще троє селян. Ми з Мартою вмостились чомусь прямісінько під відчиненим вікном. Тісно притулившись одне до одного, намагалися зігрітися й заснути. Коли заснути вдалося, почався дощ: він падав просто на нас, неприємний, жорсткий, але ми чомусь не змінювали місця, тільки притискалися все щільніше і щільніше.
Десь пів на сьому нас збудили в Ясені. Дощ переріс в занудну осінню зливу. Ми брели селом, де все ніби вимерло, чалапаючи ногами по розквашених дорогах, на кожній нозі мали по декілька кілограмів болота. Марту це дуже смішило.
Ми підіймалися догори, гукали щось до себе, але каптури заважали почути будь-що, крім бубоніння дощу. Невиспані, змерзлі, голодні і мокрі ми вперто сунули догори протягом двох годин Нарешті спинилися і озирнулись. Ясеня розляглося під нами, як на долоні.
Ми розклали намет-черепашку, навіть не забиваючи кілків. Накрили його згори цератою. Тоді позалазили досередини. Мартині ноги промокли наскрізь. Вона цокотіла зубами і шепотіла мені на вухо: які ми дурненькі, які ми дурненькі.
Тут-таки в залізній мисці я загрів на бензині вина, ми випили його, заїдаючи сиром і хлібом. Мали тільки один спальник, тож влізли досередини, немов хробаки, і поснули, відчуваючи, як холод мого тіла і холод її тіла відступають перед нашим спільним теплом.
Так, часу залишалося все менше і менше, але ж невідомо, скільки.
Проспали ми три години. Мартине волосся смішно скуйовдилось. Вона виглядала свіжою і сповненою сил. Ми знову їли хліб і сир, знову довелося загріти вина. Від бензину в наметі стояв неприємний запах. Найважче виявилося вдягати мокрі шкарпетки і взуватися.
Невдовзі ми вже спускалися додолу, обережно, роблячи маленькі кроки, намагаючись не послизнутися на болоті.
Трохи почекали на безлюдному вокзалі. Електричка знову була порожня.
Так, часу залишалось все менше і менше, але ж я ще тоді не знала того, що знаю тепер.
Богумили і Миромира в їхньому будинку ми не знайшли. Зате знайшли «Ниву» там, де її й залишили. Навколо неї ошивався брудний і мокрий Тарзан. Марта кинулася до нього і заходилася годувати сиром. Тарзан жадібно їв, встигаючи облизувати Марті руки.
Людина змалку вже має звичку ніяк не реагувати на свою приреченість. Чим далі, тим більше не реаґувати.
Марта намагалася триматися, але я бачив: у неї піднімається температура. Вона шморгала носом і кахикала. Я запропонував їй не їхати, але даремно.
Марта сіла за кермо, Тарзан вмостився на своєму місці. Мені не залишалося нічого іншого, як знову скоритися.
Один із спогадів того періоду, коли спогади залягають в намул підсвідомості: маленькій мені (попереду ще купа часу, і навіть приблизно невідомо, скільки) не дає заснути усвідомлення того, що я помру.
— В дитинстві мене називали Мальта, — розповідає вона, голос стає все хрипкішим і хрипкішим. — Потім це ім'я само собою перетворилося на Ямайку. Я носила зелено-жовто-червону беретку і мала довжелезні коси. І вічно мріяла про псів.
Потім потрохи, але невпинно звикаєш.
Марта була явно задоволена з нашого походу. Вона щось наспівувала і насвистувала, посміхалась до мене, роздивлялася навкруги, неуважно пильнуючи за дорогою. Одного разу на повороті ми навіть вилетіли на зустрічну смугу. Марта тільки мовила: «Упс…» На щастя, в цей час ми були самі на трасі.
Як можна до цього звикнути?
Здавалося, що я знав цю жінку ціле життя. Раптом зі здивуванням подумав, що якийсь тиждень тому навіть не здогадувався про її існування, тепер же не міг уявити себе без неї.
Трохи перелякався: що, як їй набриднуть ці канікули, якщо вона раптом оговтається і вирішить повернутися в залишену напризволяще «Жовту воду»? Що, як залишить напризволяще мене?..
Але поглянувши на неї, я заспокоївся: Марта не збиралася нікого і ніщо залишати. Вона з тих, хто, з'явившись одного разу, зостається назавше.
Якби в певний момент на землю внадилася би безсмертна істота, вона співчувала б нам, плакала б над нами, була б шокована і не змогла б усвідомити: як можна жити, спати, їсти, посміхатися, якщо знаєш, що рано чи пізно…
Марта була настільки легкою і безтурботною, життєрадісною і повною вигадок, що мене ані на мить не покидало відчуття радості, яке виникло нещодавно. Неприємні думки не здавалися мені більше неприємними, я просто не зосереджував на них свою увагу. Увагу я зосередив на Марті: вона була природна, як світ, весела, як життя, вона навіть погане вміла робити гарним і потрібним. Так думав я, дивлячись на неї.
Днів за 97.
Майже три місяці вони жили в помешканні Луки. Десь під Новий рік Марта зникла.
Але до того часу вони жили разом, як брат і сестра, син і мама, як друзі, коханці, як жінка і чоловік, як кіт і пес, як дві краплі води, як Папуа і Нова Ґвінея, як кров з молоком, чай з цитриною, salt`n`pepper, rock`n`roll, head&shoulders, як альфа і омега, старість і молодість, правда і кривда, як він і вона. Разом вони пережили ціле бабине літо: вистромивши голови з вікна, ловили губами мокрі павутинки, на яких летіли невидимі павучки, нюхали листя, шаруділи ним, кидали каштани в калюжі і в небо, примружувалися від сонця. Разом вони пережили Мартину застуду, хворобу осені, початок справжнього холоду і опалювального сезону, дощі вдень і вночі, вітер вночі і вдень, відсутність холодної води з дев'ятої до шостої і з шостої до дев'ятої, цілковиту відсутність гарячої — Лука грів для них воду в мільйонах баняків на електричній плитці. Вони пережили разом дуже багато, майже три місяці, майже цілу осінь, майже пів молодості і пів старості. Разом вони були ціле життя.
Час від часу Лука помічав у них під вікнами самотню похнюплену постать в недоладному помаранчевому штруксовому костюмі. Але коли вибігав надвір, там не було вже нікого, хіба Тарзан, що втік з хати невідомо яким чином, махав хвостом і скавулів, благаючи пустити його в під'їзд.
Перший тиждень чи два Марта мала анґіну. Вся кухня і кімната були завалені використаними носовими хустинками, звичайними серветками, зіжмаканими клаптями туалетного паперу, в які вона без кінця сякалася. Лука щогодини міряв їй температуру, журячись навіть, коли бачив лише 37, приносив їй до ліжка чаї і сиропи, мід, джеми і цитрини, піґулки, порошки, краплі і стоси нових серветок. Мартині очі незвично блищали, від ослаблення вона не могла навіть підняти голови, але перебувала постійно в стані якогось нездорового збудження. Вона страшно захрипла, і це її дуже тішило, казала, що завжди мріяла мати такий хрипкий голос, як в Дженіс Джоплін, але не досягла цього навіть багаторічним курінням. Намагалась співати (oh Lord what about me and mersedes-benz?), але попервах це їй не вдавалося: була надто слабкою. Це вже потім, коли почала видужувати, співала майже цілодобово, насолоджуючись власним голосом, насолоджуючи тим голосом Луку і всіх сусідів. Вона взяла собі за звичку вмикати перший-ліпший компакт і співати так голосно, як тільки могла, пісню за піснею.
Одного дня разом із мікстурами і цитрусовими Лука приніс їй декілька барвистих подушечок, набитих сушеними травами. Марта прилаштувала їх біля себе, і невдовзі вже не лише її волосся, шкіра, постіль, сорочки Луки, в яких спала, але й ціле помешкання пропахли ними. Запах ромашки і м'яти чувся від м'яса, від картоплі і сиру, від масла і молока, травами пахли книжки і парасоля, трикотажна шапочка гірчичного кольору, підлога, вода в крані, навіть в туалеті можна було зачути той аромат.
