Квiти Содому - Ульяненко Олесь (серии книг читать бесплатно .txt) 📗
Це було враження. Незабутнє, майже як вихолощений сонячний полудень провінційного містечка. Біла кульбаба розквітлих морель і вишень. І монументальна постать Зосі, який обрубком лівої руки керував хором ангелів, що або зійшли з розуму або поперепивалися. Не інакше. Хор жінок-імбіцилів, із стриженими головами, в куцих запраних халатах, в рейтузах по коліно, з начосом, рівно в три ряди — одні вище, інші нижче, — витягували чи то народну пісню, чи то псалом, імітуючи згибілу святість. Тут-таки я дійсно зрозумів, що розкол у лавах духовних відбувся, і саме запроданці спокусилися ще раз вкусити від райських кущів. Еге, подумав я, треба давити на ходулі. Давалося взнаки православно-католицьке виховання, тобто — тьма і темінь, а то — ані те, ані се. Проте, як і кожен чесний аматор проти закону, із Всевишнім я не намагався вступати в полеміку. Та коли перед лице моє попала обширяна, обдовбана фізіономія Зосі, із заплющеними очима, з обрубаною колись власноруч за картярські борги рукою, моя роз'ятрена свідомість попередила мене, що краще лишитися і насолодитися дійством. Хотілося жерти. А до музики я був тупуватим. Тут уже нічого не попишеш. Неприємності корисні, навіть більше, ніж насолода, очевидно, тому, що насолоди в чистому вигляді не буває. Хіба коли дрочиш у тринадцятирічному віці. Добре: мухи в морду летять, вода в унітазі булькає, а тато маму наярює за тонкою комунальською перегородкою. Що тут говорити. Га? Проте продовжуєш слухати і бачиш сам себе: я стою на мосту, і переді мною відкривається священна пустота міста. Я не бачу очима, але переді мною лежать квартали, присипані білим попелом надії, а хмари осідають на вулиці так, наче янголи, і янголи не такі, що ламають крила на злеті, ті, котрі падають і сиплються на землю і розповзаються многолико, всюдисуще, стискаючи кволе серце площ і кварталів. Це було, колись було. Вітер нічого не говорить, і пси часу п'ють з очей калюж, як хижі грифони, викльовуючи все, що тримало в часі незаплямовану чистоту міста, як діра страждань, нічого не варта. Так відкривається ніщо, заповнене кимось. А потім усе плавиться як на глянсованій картинці. І приходить вона, але я чомусь вимовляю не її ім'я. Як туга за втраченим раєм. Як туга очікуваного, коли воно приходить мигдалевим розчаруванням, що витирає зір, запахи, звуки, бажання. Ось так. Це не подих вічності. Це вже ворота чогось, де навряд чи щось і комусь розпізнати. Зелена троянда розпускається десятками кольорів. Я закриваю очі. І реальність тицяє дулю.
Зося дивився на мене своїми булькатими водянистими очима пропащого злодюги, з таким виглядом, наче програв у карти самому чорту; наче хотів прозирити, що я зжер кілька років тому на Різдво. Його куца фігура, з маленькими іграшковими руками, затягнута у вилинялий піджак, звідки виглядали куці ніжки, похитувалася в такт співу його вихованок-хористок. Здорова рука у Зосі піднялася у привітанні, а потім обвисла, ніби хтось невидимий перебив одним махом тяжкою чавунною кочергою. Сонце червоним німбом блимало у нього за головою. Ані йому, ані мені нічого сказати.
— Здоров, — видобув нарешті я; і тут від залишку паскудного кокаїну у мене з носа пішла кров, і я відчув шалений голод. І втратив свідомість.
— Я ж говорив тобі, старий, що краса врятує світ? А? А ти, сучий потрух, мене не слухав. Наркота на голодний шлунок діє дуже шкідливо… І ще одне… Або ти йдеш до кінця, або ти зригуєш… Манько, Шпулько, несіть його до харчоблоку, — його сизі бульки зависли двома кульками над моїм обличчям, і в них плавали рештки якогось нам з ним незрозумілого світу, за який я, Алекс Вовк, хотів, навдивовижу, учепитися.
— А ти здохнеш від прищавого банального передозу, — сказав я йому на те і вирубився. Час припинив накручувати мізки. Було темно і приємно. І я вже радів, що нарешті дав дуба, але приємне приходить, як уже зазначалося, не так часто. Цього-то я і боявся найбільше. Витрахана ілюзія може існувати в чиїйсь гиблій божевільній уяві. Такого не зародиться навіть у цих дебілок, що несли мене, як кіношного Нібелунга, великим квітневим садом, з покаряченими п'ятдесятилітніми яблунями, грушами та вишнями. Хор зіскаженілих ангелів припинився. Все було б здорово, аби тільки людина навчилася змінювати, як амеба, там, лапи, як ящірка хвіст, або дрочила, як гібон, без усякої там фантазії та кайфу. І я знову від'їхав, наостанок зловивши своїми камерами чесані рейтузи та стрижені черепки дебілок.
За три дні серед буколічних корів, що смачно ляпали кізяками перед самим носом, ревли у відкрите вікно, мені видалося, ніби я пролежав так довго, що срака моя стала подібною до пральної дошки, а дні булькали і ліпились у моїх мізках, як нічне провінційне небо. Повз мене пропливала фантасмагорична істота, видно, рідкісна викопна рептилія часів неоліту, але я піднімав голову і бачив перед собою Зосю з рожевим херувимським обличчям. Усе б тіп-топ, аби не одна особливість, яку я з пекучим жаром намагався відкинути, а вона поверталася в банальний спосіб, і мої нейрони, що висукувалися з соплями на груди, підтверджували істотно щось таке, що сам чорт не добере. Я бачив червоні, просвічені палаючі очі, і амнезія майбутнього захоплювала мене. Зося. Потім якийсь грьобаний міст десь у столиці. І знову несправжній Зося. Його як хто вирізав з глянцьованого часопису, що побував на пожежі і його витягла чиясь кмітлива рука, мов той раритетний експонат. Видно, я вже тоді побачив своє майбутнє. Кажуть, на п'ятому десятку таке буває. Воно буває і раніше, і завжди, але не завжди ти розумієш, що за хрєнотєнь залазить тобі в довбешку.
Гудіння золотого джмеля в мармеладі рожевого неба виявилося роздовбаним кукурузником. Вже з тиждень я мешкаю серед неповноцінних дітей мажорних батьків, що скидають їх сюди, наче старіюча повія викиднів до сміттєвого бака. Останнього, третього ранку я кволо підвів голову, і білі анфілади колишньої келії вирвали мої легені булькаючим кашлем. Кашель булькав у грудях, знову піднімалася температура і таке-сяке. І головне, Зося.
Від одного покидька інший покидьок не чекає нічого хорошого. Це закон, хоч неписаний, але такий же міцний, як і всі затверджені конституційними судами, в глянцевих обкладинках. Але з тією різницею, що коли ти потрапляєш у біду, то всі виблядки скопом кидаються тобі допомагати, щоб потім одним рипом загнати до ями. Таким був Зося, і нічого від нього було чекати. Але на цей раз він дуже потішив моє відсутнє себелюбство: хвороба, грошовий крах, уже не кажучи про сімейне життя, якого насправді не існувало. Можливо, Зося — це те, що було не найкращим у моєму житті, але коли звалюєшся до ями, то тебе повинен звідти хтось-таки витягти, хоча б навіть і той, хто штурхонув тебе туди. Чимось в біографії ми були подібними із Зосею, як би нам обом того хотілося чи ні.
Обидва з порядних сімей, наскільки чиновники держустанов можуть претендувати на порядність. Ми були набитими ледацюгами і нічого не вміли робити. Різниця між нами — двадцять років. Нудьга, вседозволеність перед законом, відносна, — завжди це дає приємний вибір чимчикувати в будь-якому напрямку. Здається, нас якось ще тоді називали, ага, золота молодь. І таке колись було. Ми вибрали вулицю. Нічого фігового. На свій ідіотизм у кожного своя ціна, так говорив Зося. Ось він сидить у червоному шезлонгу з написом «Кока-кола», тасує для проформи колоду карт і вирікає:
— Вулиця — це те, де немає солодкої нудьги за минулим, за майбутнім, де просте розуміння, як любов, зникає в суспільній тріскотні про хліб насущний. Ми маємо прекрасний сурогат — секс. А це вже цивілізація…
Зося сидить серед десятка охламонів з тонкими шиями, витонченими жіночими пальцями, і вони дивляться на нього, як на божество. Він найперший катала в столиці. Він обкатував синків міністрів, генсеків разом з їхніми виблядками. Він сидить і пророцтвує, але не знає, що цьому скоро настане край.
— Вулиця якраз те, де люди знають, як жити, а живуть так, як вимагає від них розуміння сліпоти наступного дня…
Через тиждень Зося програється в пух, залізе в борги, знову програється. І тоді в екзальтації, щоб не звертатися до свого впливового тата, вижлуктить три пляшки горілки, зажере пачкою етаміналу і при свідках чесного катрану відрубає кисть лівої руки.
